Роман «Зайчик» канадської письменниці Мони Авад, що вийшов у видавництві «Жорж», сповнений щільної метафоричності, соціальної критики та деконструкції сучасного літературного мистецтва.
Головна героїня — аутсайдерка Саманта, яка з відразою спостерігає за «восьминогоподібною» клікою своїх однокурсниць у мистецькій академії. Вони багаті, манірні, нудотно-солодкаві й майже нерозлучні. Та, отримавши запрошення до їхнього «Салону непристойностей», Саманта не відмовляється — і опиняється у вибухово-кривавому культі з елементами кустарної чорної магії.
Мона Авад досліджує теми фемінності, тілесності та самоідентифікації жінки, особливо питання психологічних кордонів у токсичному середовищі, саркастично розбираючись із мізогінією та мізандрією. Фантастичний наратив приховує глибоке дослідження сексуальності, насильства та бажання бути причетним, яке поступово переростає в прагнення безкомпромісної влади. Для цього авторка використовує горорні тропи, брутальний сюрреалізм, упізнавані класичні літературні образи та гостру іронію.
Публікуємо уривок.
Ми обіймаємося гуртом на оксамитовій траві серед квітучих вишневих дерев. Сплітаємося руками. Заплющуємо очі, щоб ліпше відчувати тіла одна одної. Формуємо гаряче маленьке коло любові й розуміння. Тулимося обличчям до обличчя, щокою до щоки, вії лоскочуть нам шкіру, наче крильця крихітних колібрі, наче тремтливий носик Зайчика.
«О Зайчику, я тебе люблю».
«Я люблю тебе, Зайчику».
Ми й самі не знаємо, як довго тут обіймаємось. Бо о цій порі ми дякуємо одна одній за подих. Це час обіймів після майстерні. Щоб залікувати всі наші вави. Вони з’являються після того, як ми на заняттях ділимося своїм твором, тобто душею. Хоч сьогодні вони нам не дуже й потрібні. Сьогодні в Печері ми були такі неймовірні. Такі яскраві, мов сяйливі вогники. Ми були такими доньками Вулф, бачили б ви нас.
Насправді серед заняття нам довелось повдягати сонцезахисні окуляри, щоб уберегти очі від того, якими яскравими зірками ми були. Ми казали одна одній: «Зайчику, ти така дивовижна, така в очікуванні слави, можна вже зараз узяти в тебе автограф?»
Проте Пікл-Пікл висловила про наші оповіді кілька не дуже приємних зауваг.
Ми надто гарненькі, сказала. Нам потрібно бути жорсткішими, відвертішими. Вона глянула на кров нашого серця в подобі чотирьох сторінок з подвійним інтервалом і ретельно дібраними шрифтами й сказала:
– Де? Де серце? Де жар?
А ще нам потрібно більше «замазатися в багні». Ми кивали. Нотували різноколірними ручками у своїх «молескінах», «клерфонтенах» і «родіа». Прикидалися задумливими, примруживши очі. А самі тим часом думали: «І що це означає: замазатися в багні?» Нам уявилося мерзенне болото, де правлять боги кошмарів. «Пікл-Пікл — богиня кошмарів?»
Вона поставилася з недовірою й до нашого бажання писати на трояндових пелюстках.
Поети, вони ж рептилоїди, проминають нашу галявину, де ми обіймаємося гуртом. Вони йдуть зі своєї майстерні зі своїм професором, Шовковим, чоловіком Пікл-Пікл, якому так і кортить переспати з нами і який прославився стількома шовковистими, невербальними способами. Поети прямують випити пива в підвальному барі на тому боці вулиці, де смердить затхлими кегами й підробним сиром. Проходячи поруч, вони кидають у наш бік осудливі погляди, благородно буркочучи у вдавано вбогому одязі. Вони вважають нас дурними дівчиськами. Бо ми часто обіймаємося. Бо причепурюємо одна одну на їхніх дурних вечірках у світлі їхніх дурних багать, поки вони все закочують і закочують очі, аж доки не стане видно білки. Бо не хочемо говорити про ритміку. Бо не бажаємо вдавати бідноту, вибачте (ну, більшість із нас). Або ж це через наш навдивовижу емпатичний спільний розум, що ми його витворюємо, обіймаючись, і завдяки цьому стали однією з тих тварин з мозком і серцем у кожному щупальці, приєднаною до більшого космічного серцемозку, схожого на спільне всевидюче око. Хто знає? Та й кого гребе? Йдіть до біса, поети. Ви вважаєте себе такими розумними, такими крутими зі своїм мистецтвом слова. Ви й гадки не маєте. Ви здатні прикликати гібридні простори? Можете втілювати Тіло і мати Тіло втіленим, буквально? Можете створити вікінга-масажиста? А дотуберкульозного Кітса? А балакучого Тіма Ріґґінса?
Ви можете змусити зайчика вибухнути об’єднаною силою восьми очей?
«Десяти, Зайчику. Твої теж рахуються».
До речі, коли зайчик вибухає, це неймовірне видовище. Ми й огиди вже майже не відчуваємо. Тепер ми запалюємо сигарету з тельбухами у волоссі і прихиляємося до закривавленого плеча Зайчика, чекаючи, поки в двері постукають. Так неймовірно чути оце «стук-стук». Так неймовірно бачити хлопця з плоті й крові, який усміхається нам там, де раніше був зайчик.
«Привіт, Саманто, — промовить він. — Розкажи мені все».
«Не хлопець, Зайчику, не забувай. Гібрид. Або Крихітка. Або Чернетка. Скільки ще разів тобі повторювати».
Від цього ми трішечки почуваємося Богом. Ні, так далеко ми не можемо зайти. Насправді тепер ми Бога трохи остерігаємося, якщо він десь там є.
«Вона, Зайчику. Якщо вона десь там є».
«Або Воно. Нам подобається уявляти цю сутність радше енергією».
«І не хвилюйся. Воно схвалило б».
«Таке схвалення. Для нас».
«Бо подивися, що ми зробили. Подивися на нього».
І що з того, що всі вони однакові? Наче Кейп-Код у хлоп’ячій подобі. Часом схожі на зірок класичних фільмів або торішніх казкових принців.
І що з того, що всі вони кажуть одне й те саме? «Розкажи мені все. Твоя краса — наче крик, наче Пруст, наче французький фільм, доповнений саундтреком. Ти донька Вулф».
