Данка Туве Дітлевсен стала відомою поеткою вже у свої двадцять, але не вважала себе молодою. Як вона могла, якщо її дитинство в робітничому районі закінчилося у 14 років? За цей час вона вже встигла втратити роботу покоївки через те, що мила піаніно водою; працювати нянькою у хлопчика, який заявив: «Ти повинна робити все, що я скажу, інакше я тебе застрелю»; жити в пансіоні, де на стіні висів портрет Гітлера; вступити у перший із чотирьох приречених шлюбів; і завести коханця, який адресував однакові листи «дороге Кошеня» всім своїм пасіям.
Незабаром видавництво «Грушка» випустить «Копенгагенську трилогію» Туве Дітлевсен — серію автобіографічних романів. Книжки «Дитинство», «Юність» і «Залежність» розповідають про її непростий життєвий шлях: злиденне дитинство у бідному районі Копенгагену, складні стосунки в родині, раннє захоплення поезією та численні виклики, які чекали на неї в особистому та суспільному житті.
У першій частині «Копенгагенської трилогії» авторка майстерно показує дитинство як багатошаровий і суперечливий період — час невинності, але й глибоких переживань. Дітлевсен нагадує, що дитинство — не лише світле та безтурботне, але й час випробувань, які закладають основу для дорослого життя.
Публікуємо уривок.
На самому дні мого дитинства стоїть мій тато й сміється. Він почорнілий і старий, як закіптявіла грубка, а я нітрохи його не боюся. Я знаю про нього все, що можна знати, а якщо захочу дізнатися більше, то достатньо просто запитати. Сам він зі мною не заводить розмов, бо не знає, про що можна балакати з маленькими дівчатками. Іноді гладить по голові й каже: «хе-хе». Тоді моя мама стискає губи, і він квапливо забирає руку. Мій тато має певні привілеї, бо він чоловік і всіх нас забезпечує. Мама мусить із цим миритися, хоча й не без протестів. «Ти міг би сидіти, як усі решта, — каже вона, коли тато лежить на дивані. — Від читання стають дивакуватими. У книжках сама лиш брехня», — додає вона, коли тато читає книжку. По неділях тато випиває одне пиво, а мама дорікає: «Воно коштує 26 ере. Якщо й далі так триватиме, то ми опинимося у Сюнгольмі».
Я знала, що Сюнгольм — заклад для бідняків, там сплять на соломі й тричі на день харчуються солоним оселедцем. Слово потрапляє у вірші, які я складаю, коли мені страшно або самотньо, бо воно таке гарне, як картинка в одній з татових книжок, яка мені дуже подобається. Малюнок називається «Родина робітника на природі», на ньому зображено батьків з двома дітьми. Вони сидять на траві, сміються і їдять з кошика, що стоїть посередині між ними. Всі четверо дивляться на стяг, увіткнутий у траву біля голови батька. Стяг зовсім червоний. Я завжди розглядаю малюнок догори дриґом, бо зазираю у книжку згори, коли тато читає. Потім мама вмикає світло й затуляє вікно жовтими фіранками, навіть якщо надворі ще не стемніло. «Мій батько був покидьком і п’яницею, — каже вона, — та хоч не соціалістом». Тато незворушно продовжує читати, бо він трохи тугий на вухо, і це ні для кого не таємниця. Мій брат Едвін забиває цвяхи в дошку, а потім витягає їх обценьками. Колись він стане ремісником. І це дуже добре. Ремісники застеляють столи справжніми скатертинами, а не газетами, і їдять ножем та виделкою. Їм ніколи не загрожує безробіття, і вони ніколи не стають соціалістами. Едвін гарний, а я потворна. Едвін розумник, а я — дурненька. Це такі ж вічні істини, як друковані білі літери на розі пекарні в кінці вулиці. Там написано: «“Політікен” — найкраща газета». Якось я запитала тата, чому він читає «Соціалдемократен», але він насупився, прокашлявся, а мама з Едвіном зайшлися своїм паперовим сміхом, бо я ж така несусвітна дурепа.
Вітальня — острівець світла й тепла в ті тисячі вечорів, коли ми збираємося вчотирьох, наче паперові ляльки на стіні позаду колонади лялькового театру, що його змайстрував мій тато за моделлю з «Родинного журналу». Вічна зима, у світі за стінами дому така ж холоднеча, як у спальні й кухні. Вітальня пливе крізь час і простір, у кахельній грубці потріскує вогонь. І хоча Едвін гримає молотком, не може заглушити шурхіт сторінок забороненої книжки. Тато перегорнув уже чимало сторінок, коли Едвін, відклавши молоток, піднімає на маму свої великі карі очі. «Може, мама заспіває?» — озивається він. Мама усміхається і погоджується; тато вмить кладе книжку на живіт і дивиться на мене, ніби хоче про щось поговорити. Проте слова, які ми з татом хотіли б сказати одне одному, ніколи не зірвуться з вуст. Едвін підхоплюється з місця і приносить мамі єдину книжку, яку вона дуже береже, — з воєнними піснями. Поки мама гортає сторінки, брат схиляється над нею, і, хоч вони, звісно, не торкаються одне одного, відчувається їхня надзвичайна близькість, у якій нам з татом немає місця.
