W Domu Kultury. Свідчення

У варшавському Faktyczny Dom Kultury 7 квітня 2022 року відбулась подія на підтримку України, організована польським Інститутом репортажу. Письменник Олександр Михед, будинок якого у Гостомелі знищили росіяни, й фоторепортер Мстислав Чернов, який останнім із журналістів залишав окупований Маріуполь, долучились до заходу онлайн. Єдина гостя, яка ділиться щойно пережитим досвідом наживо, — українська книжкова менеджерка Поліна Кучинська. Тиждень тому вона прибула до Варшави з донькою Аглаєю. За їхніми спинами — місяць у блокаді в Славутичі, окупація та евакуація.

Поліна переповідає свою історію напрочуд спокійним та врівноваженим голосом, іноді допомагаючи собі чіткими ритмічними жестами. На її обличчі раз по разу спливає зніяковіла, нервова посмішка. ЧАЕС, блокада, окупація, блокпост, група крові, джгути — слова, що більше пасували б роману-антиутопії, розлітаються й важко падають, сплітаючись у загрозливу павутину.

Квартира в «Паркових озерах». Репання

Поліні 29 років. Вона працює менеджеркою з прав в українському видавництві. Родом зі Славутича, що на Чернігівщині, але останні 12 років живе в Києві. Сама виховує п’ятирічну доньку. Вона задоволена своїм життям: любить свою власноруч облаштовану квартиру, де часто влаштовує посиденьки з друзями, почувається своєю у професійному середовищі, у неї багато планів та мрій.

У повітрі вже давно вирує тривожність через можливе вторгнення росії в Україну, але Поліна та її подруги ставляться до цього скептично.

«Пам’ятаю, як ввечері 23-го подруга сказала, що все ж вирішила зібрати тривожну валізку. Я з неї посміялася, але подумала, що й собі про всяк випадок зберу — завтра. Збирати довелося уже під вибухи», — розповідає Поліна.

Наступного дня о п’ятій ранку вона прокидається від незрозумілих звуків. Бере до рук телефон, щоб глянути, котра година. «хуйло оголосило війну!» — висвітлюється повідомлення з групи їхнього житлового комплексу.

Поліна живе у «Паркових озерах», у мальовничому місці Києва на лівому березі. Вікна двадцятого поверху виходять на Бровари.

«І тут лунає такий вибух, що у мене вікна репають! Це дуже характерний звук: коли нічого не розбивається, але ти чуєш “рррр”!» — говорить вона.

Вибух та це моторошне репання діють на неї блискавично: вона вирішує тікати з Києва — до батьків у Славутич.

У блокаді. Хліб

Славутич — місто-супутник Чорнобильської станції, розташоване серед поліських лісів. Там немає стратегічних об’єктів, лише житлові будинки та школи.

«Мені здавалося, що росіянам немає сенсу бомбити чи захоплювати містечко, відрізане від цивілізації лісом», — намагається пояснити своє рішення Поліна. Вона була переконана, що там точно буде спокійніше, ніж на двадцятому поверсі багатоповерхівки в столиці, яку обстрілюють ракетами.

До Поліни приєднується подруга Марина з мамою, а також сестра з сім’єю. Всі разом облаштовують побут у будинку Поліниних батьків.

Місто швидко опиняється у блокаді, тож постає проблема із ввезенням продуктів. Тоді місцеві фермери з навколишніх хуторків лісовими стежками везуть у Славутич що мають: картоплю, молоко й шампіньйони. Міськрада організовує випікання хліба. До тіста додають сіль, якою комунальні служби планували посипати тротуари під час ожеледиці. Плаский сірий хліб продають по 12 гривень за хлібину.

Автентичний хліб за 12 гривень. Фото: Поліна Кучинська

«А одного разу після довгої комендантської години нам кажуть, що сім’ї, в яких є діти, зможуть купити… — Поліна шепоче змовницьки, — заморожені овочі… І ми такі: “Вооу!”» — не приховує радості вона.

Тож всі беруть дітей — і бігом на площу. Людей — сила-силенна. Усі нетерпляче чекають, коли привезуть товар. І тут машина нарешті приїжджає, але зупиняється в іншому місці.

Люди ошелешені, починається безлад. Діти плачуть, дорослі кричать, штовхаються, хапають дітлахів на руки й біжать вперед. Аглая небагато запамʼятає з блокади, але цю юрбу згадуватиме часто. А ще — як її притисли до машини, звідки на голову дівчинці посипались якісь коробки.

Іноді вечорами Поліна з Мариною грають у гру «Еротичні фантазії». Вони уявляють, в який заклад у Києві хотіли б піти. Поліна пішла б у «Чорноморку» — поїла б устриць, Марина — у The Burger — «сто років там не була». Якось Марина зізнається, що однієї ночі їй наснився хліб: вона приходить у пекарню, а там — гречаний хліб, багет, булочки. І вона обирає, що їй найбільше до смаку.

«Ще на мене дуже тиснуло світломаскування. Відкриваєш двері з хати — і в тебе: в очі, у вуха, в ніздрі, — Поліна руками зображає хвилю, яка накочується на неї, — заливається пітьма, ніби смола. І відчуття, наче російський солдат стоїть на відстані витягнутої руки, а ти його просто не бачиш».

Бій за місто. Дихання

Під кінець першого місяця великої війни, 23 березня, по місту в гучномовець повідомляють, що росіяни підійшли до Славутича. Бої за місто триватимуть три дні. Поліна зізнається, що це точно вплинуло на її психіку.

«Це були страшні дні. Я тоді зовсім злякалась. Зрозуміла, що ми втратили контроль. Пам’ятаю, сиджу під час обстрілу в підвалі, і в мене таке відчуття провини перед донькою, — в її голосі звучить розпука. — Ну чому я вирішила, що тут безпечніше?! Чому не поїхала на захід?! Через мою дурість мою доньку тепер зґвалтують. Ці думки не йшли мені з голови».

Сліди російських винищувачів у небі над Славутичем. Фото: Поліна Кучинська

Штурм міста схожий на робочий графік. Рано-вранці бій починається і ближче до вечора стихає. Наступає тиша, що тисне. Поліну охоплює страх, тіло стає наче крижане.

«Я лежу під трьома покривалами й не можу зігрітись. І тут раптом чую дивний звук. — Поліна каже, що за місяць бойових дій навчилася розрізняти різні звуки: це бомба, це ракета, це артилерія. — А от коли не розумієш, що це за звук, то стає по-справжньому страшно: це вже, певно, летить щось на тебе».

Поліна відчуває, як починають німіти ноги. Вона дивиться в бік вікна, усім тілом намагаючись дослухатися, що ж це за звук. І раптом розуміє, що це не за вікном. Це її власне дихання.

Окупація. Їжа

За три дні містян повідомляють, що бій закінчився: росіяни окупували Славутич. У родині починається болісне очікування, що хтось прийде. Біля виходу складають у стосик усі паспорти. Потім Поліна з Мариною зізнаються одна одній, що обидві були морально готові до зґвалтування.

Поліна розповідає: «Марина згадувала поради психологів: що треба постаратися відділити свій розум від тіла, відмежуватися від того, що відбувається. Тоді у домі запанувала атмосфера, коли всі мовчать, — Поліна зупиняється, хапає повітря й продовжує, — але у кожного в голові своя картина: хтось уявляє, що її дитину вб’ють, хтось готується відділити розум від тіла».

За час блокади та окупації через страх, що прийдуть росіяни, двічі доводиться ховати їжу. Першого разу Поліна ховає консерви в бібліотеці: за книжками та під килимом. «Мене дуже накрило після цього, — зізнається вона. — Відчуття, коли ти цілком серйозно ховаєш свою їжу, — дуже важкі».

Вже під час окупації Полінин тато виходить з дому, йде на город і закопує їжу там: «Він повернувся зі сірим обличчям. Нічого не сказав, але я зрозуміла, що пережив, мабуть, те саме, що і я».

Евакуація. «Земля»

Коли Славутич опиняється під окупацією, містяни шукають шляхи евакуації. Для координації створюють секретний чат під назвою «Земля». Маршрути прописують зашифровано, позначаючи перші літери назв сіл, щоб лише місцеві могли зрозуміти, про що мова: «Їхати через М, оминати Л».

Увечері 27 березня Полінина родина теж готується до евакуації. Виїжджати із міста вирішили всі, окрім батьків.

Поліна починає складати речі й раптом бачить, що в секретний чат приходить для когось «відміна»: за маршрутом їхало цивільне авто, і росіяни його розстріляли.

«Чесно, я не розуміла сенсу цієї евакуації. Нам сказали, що зеленого коридору не буде. Куди ми їдемо?! Але всі наполягали, що треба їхати. Тож я пакувалася — з упевненістю, що мене розстріляють», — розповідає жінка.

Група крові на руці Поліни. Фото: Поліна Кучинська

Як виглядає підготовка до евакуації? Поліна пише на своїй руці групу крові: «I+». Пише на Аглаїній руці: «I+». Пише записку: ім’я дитини, імена й номери телефонів всіх родичів дитини. Вкладає записку в Аглаїну кишеню. Потім думає: «А які настанови їй дати? Припустимо, нас розстріляють, а вона виживе. Що їй робити самій у замінованому лісі?!» І так і не знаходить відповіді. Потім бере старе покривало і ріже на джгути.

«У мене було відчуття, що якось дуже безглуздо закінчується життя. Іноді ж я роздумувала про смерть: що помру десь у старості, від якоїсь хвороби. А тут тобі ще немає тридцяти, а ти можеш померти уже завтра. — Поліна намагається говорити спокійно, але в голосі чути тремтливі нотки. — Тоді потроху починаєш торгуватися за життя. Але я й у Бога не вірю, тож навіть незрозуміло, з ким торгуюся».

Всю ніч перед евакуацією вона чистить телефон: зносить аватарки з українським прапором, видаляє фото й відео та листування з найближчими подругами.

Вранці родина йде на місце збору, Поліна прощається з батьками: «Я була переконана, що ми йдемо на смерть. Почувалася, наче в кіно. Коли подолала межу страху — і за нею вже інший рівень сприйняття дійсності».

Виїзд зі Славутича виглядає так: потрібно під’їхати до першого блокпоста, проїхати через міст, в’їхати углиб лісу і, подолавши п’ятнадцять кілометрів, виїхати на трасу, на якій розташований другий блокпост.

Поліна їде разом із батьками однокласниці та Марининою мамою. На під’їзді до першого блокпоста жінки починають істерично голосно молитися. Під’їжджають ближче: блокпост порожній. Так само і другий. На наступних блокпостах вони зустрічають людей у пікселі. Лише згодом Поліна дізнається, що пізно ввечері напередодні росіяни покинули Славутич.

Варшава. Сіль

Дорогу до Польщі Поліна майже не пам’ятає, пригадує лише, як її передавали з рук у руки, ніби м’ячик, — друзі, їхні родичі, знайомі, знайомі знайомих: з міста в місто, з готелю в готель, з квартири у квартиру. Так вони нарешті опиняються у Варшаві.

«Я залишилася там випадково. Планувала їхати до друзів у Німеччину, але знайомі знайомих запропонували квартиру на два місяці. Я настільки була виснажена, що просто не мала сил їхати далі. Так ми там і залишились — донині», — говорить Поліна.

На жінці чорна коротка пухова куртка і чорна сумка-бананка. Волосся зібране й заправлене за комір. На обличчі — втома, приреченість і байдужість. В руках Аглаї — український прапорець й картина, намальована у веселкових кольорах. Вони щойно заїхали у квартиру, яка стане їхнім тимчасовим домом.

«Пам’ятаю, як ми заїжджаємо в цю квартиру. З чого почати? За що братися? Найперше треба заґуґлити найближчий магазин. Це такі наче дрібниці, а насправді це мікрострес. Іду: ось тут, мабуть, треба повернути. А куди далі? Спитати нема кого. Нарешті знаходжу “Бєдронку” (Biedronka — мережа польських супермаркетів — прим. DIVOCHE.MEDIA)», — розповідає вона.

Поліна пригадує, що купила тоді гречку і пачку солі: «Для мене це була ознака того, що я довго затримаюся на одному місці. Що за три дні не доведеться їхати в наступний готель. Дитину більше не треба буде годувати салатами із пластикових коробок і бутербродами на заправці. Для мене це був рубікон. Ця сіль означала крихту стабільності».

Сусід. Галюцинації

Поліна була впевнена, що швидко налагодить побут, прилаштує Аглаю в дитсадок — і одразу візьметься влаштовувати акції на підтримку України. Та після всього пережитого її накрила депресія: «Я просто лежала — і не могла встати з ліжка. Розумію, що моя дитина потребує підтримки. А я не те що їй — я собі допомогти не можу».

Перший місяць у Польщі Поліна пригадує, наче уві сні. Пам’ятає, як, лежачи серед чужих стін, відчувала розпач і писала подрузі: «Я не бачу свого майбутнього». А після випадкової зустрічі із сусідом до депресії додається й тривожність.

 – Здравствуйте, — каже літній чоловік до Поліни. 

– Слава Україні! — відповідає, переконана, що чоловік — або українець, або симпатизує українцям. 

– Слава Польщі! — майже зневажливо відповідає той. — А вам не спало на думку, що я можу бути польським націоналістом? 

І починає згадувати і Хмельницького, і Бандеру, і Волинь. 

Поліна заскочена та налякана. Вирішує використати свій останній козир — польське коріння. З думкою, що конфлікт залагоджений, підіймається до себе додому. І за мить чує дзвінок у двері. 

«Звідки він знає, де я живу?!» — нажахано думає Поліна, побачивши у дверному вічку сусіда. Налякана, вирішує не відчиняти. Після цього епізоду в неї остаточно зникає відчуття безпеки.

Одного разу дзвінок у двері будить Поліну взагалі посеред ночі. У неї ватні ноги: «Хто міг прийти до мене вночі? Може, той сусід? Може, щось сталося?» Поліна лежить у ліжку, стискаючись і не наважуючись підійти до дверей. За пів року ситуація повторюється. І лише на четвертий раз вона розуміє, що насправді у двері ніхто не дзвонить — їй просто це примарюється.

«Тобто рівень тривожності настільки високий, що у мене слухова галюцинація. У цьому напівсонному стані мені мариться дзвінок. Я прокидаюся, а насправді ніхто не дзвонить», — розповідає Поліна. 

Що це були галюцинації, жінка зрозуміла лише завдяки сеансам психотерапії. 

«А все тому, що я не почуваюся тут у безпеці. Постійно ходжу, як смикана: що в будь-який момент мені хтось ткне за цю Волинь. Я боюся, що до мене додому прийдуть, бо я — українка», — говорить вона.

Адаптація. Дні України

Поліна зізнається, що їй ніколи не хотілося жити за кордоном: «Я просто не розуміла навіщо. Навіщо їхати туди, де я завжди відставатиму, почуватимусь не такою, як вони? — Поліна пояснює, що для неї дуже важливо бути у повній гармонії з середовищем, важливо бути своєю. — Я люблю себе, амбітно ставлюся до професійних планів і мрій. Навіщо все кидати і їхати, якщо можна бути щасливою в Україні?»

Коли ж війна і пережита травма виштовхують її з дому, жінці потрібен час, щоб оговтатися і прийняти нову реальність.

«Є три типи поведінки, коли людина опиняється за кордоном: асиміляція — коли ти відмовляєшся від своєї ідентичності й повністю зливаєшся з новим середовищем; ізоляція — коли сидиш у своїй бульбашці й всіляко силкуєшся не взаємодіяти із середовищем; та інтеграція — коли зберігаєш власну ідентичність, але й взаємодієш із новим середовищем: вчиш мову, заводиш знайомства, обмінюєшся досвідом та культурою», — зауважує Поліна й додає, що для неї дуже важливо тримати цей баланс: щоб не асимілюватися, але й не бути ізольованою.

Найперше, за що вона береться, коли трохи приходить до тями, — це вивчення мови. Починає з нуля: з Dzień dobry (Добрий день — прим. DIVOCHE.MEDIA) і Dziękuję (Дякую — прим. DIVOCHE.MEDIA). Польська змагається за Полінину увагу з українською, на яку вона вирішила перейти після вторгнення, і російською, якою вона розмовляла з дитинства. Зараз в її розмові іноді проскакують польські слова і фрази, до яких вона довго намагається дібрати український відповідник. Але, щоб дійти до базового рівня спілкування польською, мав пройти не один місяць.

У серпні жінці пропонують роботу в Інституті репортажу — долучитися до організації проєктів на підтримку України. Разом із командою вони працюють над документальним проєктом Momenty про українських біженок у Польщі. Героїнями стають українки, які евакуювалися з Ізюму, Сіверськодонецька, Харкова, Маріуполя, Чернігова, Херсону. Працювати з їхніми історіями емоційно важко.

«Коли 17-річна дівчина з Маріуполя розповідає, як вони бачили на вулиці труп чоловіка з пакетом із пшоном, усі ходили біля нього голодні, й ніхто так і не наважився забрати у нього те пшоно, — мозок закипає», — пояснює Поліна.

У вересні-листопаді щомісяця Інститут проводить фестиваль «Дні України», на яких влаштовують дискусії, виставки, майстер-класи для дітей. Поліна, яка займалася у Києві живописом, організовує дитячий майстер-клас, присвячений творчості Марії Примаченко.

Біженці. Żabka

«І от на закритті останнього фестивалю спілкуємося з поляком. Скаржуся, що не знаю, куди далі. А він такий: “Але ж робота є! От у мого знайомого в гаражі українка працює”. Тобто з Інституту репортажу я можу зразу в гараж іти!», — розповідає Поліна, додаючи, що стереотипи про українців у поляків були сформовані ще до війни, коли ті масово приїжджали в Польщу як трудові мігранти.

Якось жінку запрошують на круглий стіл «Нарація українських біженців у польських медіа». Подія відбувається у варшавському офісі Google, що розташований у приміщенні The Warsaw Hub. Це дві скляні багатоповерхівки заввишки 130 та 86 метрів.

«Підіймаєшся на якийсь там стотисячний поверх: панорамні вікна, вся Варшава перед тобою, — Поліна розмашисто зображує велич і пафос будівлі. — І от зібралися поляки, емігранти, які живуть тут вже багато років, журналісти… Починається круглий стіл. І основні проблеми, які їх турбують: “Як же українці бісять своїми айфонами”, “Чому це вони на машинах приїхали, вони ж біженці?” і “Чому українки завжди працювали в «Жабці» (Żabka — мережа польських магазинів — прим. DIVOCHE.MEDIA), а біженки роботою перебирають?”. І як це, мовляв, пояснювати полякам. Я постійно втікала від цих розмов, і тут потрапила просто в епіцентр наративу, яка я “другосортна”».
Після круглого стола — нетворкінг. До Поліни підходить польський бомонд: власниці фондів, подкастерки Vogue, працівники Google — намагаються підбадьорити. Поліна не спускає з обличчя усмішку ввічливості, але усвідомлює, що, як би не намагалася й не працювала над собою, ніколи не досягне їхнього рівня. В Україні вона почувалася своєю у професійному середовищі, а тут — у чужій країні й новому оточенні — у неї дуже знизилася самооцінка. Щоб напрацювати необхідний досвід, вона повинна вкладатися з подвійною силою.

Nowe życie. Балансування

«Ой у лузі червона калина по-хилиа-сяяя, ой щось наша славна Україна зо-журиа-сяяя…» — дзвінко співає Аглая на автобусній зупинці у Варшаві. Якщо життя у блокаді та евакуацію дівчинка сприймала як пригоду (поряд стільки рідних і близьких!), то життя в чужій країні стало для неї справжнім стресом.

«У доньки з’явилася відраза до всього польського. У неї була асоціація, що Польща — це те, що замість рідного, замість України. Вона не хотіла спілкуватися з дітьми. Казала: “Ось це діти, а це — поляки, польські діти”, — пригадує Поліна. — Вона дуже комунікативна дитина. А польська вихователька в садочку каже, що Аглая сидить в куточку і грається сама. Мені так боляче за неї було! Я не знала, чим їй допомогти».

Тоді жінка вирішує до їхнього щоденного вжитку поступово додавати польські слова: Dziękuję, Szybko, Chodź tutaj (Дякую; Швидко; Ходи сюди — прим. DIVOCHE.MEDIA): «Я розуміла, щойно дитина заговорить польською, у неї з’явиться інструмент, за допомогою якого вона зможе вирішувати інші труднощі».

Зараз, за словами Поліни, Аглая повністю адаптована.

«Вона вільно спілкується польською, без акценту. Одночасно з однолітками дізнається цікаві факти про Польщу. Одного разу приходить і каже: “Мамо, а ти знаєш, яка була перша столиця Польщі? Місто Ґнєзно!” Натомість я стежу, щоб вона те саме дізнавалася й про Україну: у нас вдома висить український прапор, ми вивчили з нею гімн, вчимо українські вірші», — розповідає жінка.

Аглая у Варшаві. Фото: Поліна Кучинська

Водночас Поліна каже, що постійне маневрування — між роботою, материнськими обов’язками, внутрішніми коливаннями — дуже виснажує. Допомагати доньці, розв’язувати усі поточні проблеми самотужки, шукати десь натхнення й ресурс, щоб рухатися далі буває непросто.

«Іноді просто не вистачає сил. А де ці сили брати? Ввечері приходиш — відкриваєш Telegram. А там: обстріл, наступ на Харків, прорвали оборону. Відкриваєш Instagram. Там обов’язково хтось ткне за біженство: “Тобі з Польщі, мабуть, видніше!” — Поліна намагається іронізувати, але в її голосі відчувається гіркота. — Але попри це ти завжди маєш бути на 200 відсотків терпляча, на 200 відсотків працездатна».

З Instagram Поліни:

«Ранок. Просинаюсь. Аглая погано спить. Не поведу її до зерувки (нульовий клас у польській школі — прим. DIVOCHE.MEDIA). Зерувка. Слово-то яке. Ох і дивна в них система освіти, в нас краща. Треба зробити кави. Кухні немає. Що ж це за прикол у них: робити мікрокухні в коридорах? Кавалерка. Ще одне слово моєґо новеґо жича. Чи мого нового життя. П’ю кавке чи каву.

В телезі за ніч 28 новин про дрони і перспективи ядерного удару. Треба зам’ютити. А що як ядерка буде? Треба купити води і якісь запаси круп. Чому у Варшаві немає бомбосховищ? Їх нічому не навчила Друга світова? В грудях розливається адреналін. Повідомлення від господаря квартири. Питає, чи мені щось треба. Які ж прекрасні поляки. Підступають сльози вдячності та сором за біженство.

В сімейному чатику фотки дітей та фотки запасів на зиму. Готуються. Травмовані блокадою. Боюсь за родину в Україні. Знову адреналін. Вмикаю твіттер. Роздратування від того, що не розумію, що написано польською. Стрічка інсти: поради, як вижити під час ядерки, селфі, Яр Вал, Залужний, знайома завела пса, чиясь дитина, донати, прикол від Грехова. Батьки висилають відео моєї квартири в Києві. Дивлюсь тільки перші шість секунд, бо на грудях вже плита жалю. Зараз засмокче в чорну діру спогадів і не зможу працювати. Воно тобі тшеба (треба — прим. DIVOCHE.MEDIA), Поліно? Муше твумачичь і працоваць (Треба перекладати і працювати — прим. DIVOCHE.MEDIA). Цо там в вядомощчях? (Що там у новинах? — прим. DIVOCHE.MEDIA). Муше працоваць. А якщо ядерка?»

Колеги. Stop ukrainizacji Polski!

На початку 2023 року Поліні пропонують зайнятися створенням філії українського видавництва, яке випускатиме польські переклади українських та іноземних книжок. Оскільки видавництво буде зареєстроване у Польщі й працюватиме для польських читачів, жінці доводиться все вивчати з нуля. Починає з азів польської літератури та особливостей польського книжкового ринку. Також заглиблюється в юридичні та адміністративні моменти.

Поліна представляє новостворене видавництво на іноземних книжкових ярмарках. Колись вона брала у них участь як представниця України, працюючи в Українському інституті книги. Але якщо тоді почувалася як риба у воді, то тепер змушена — передовсім собі — доводити свою фаховість.

«Була я, наприклад, недавно на тáрґах (ярмарок — прим. DIVOCHE.MEDIA). Приходжу — а там гроно видавців. Вони всі знають одне одного по 20 років. І тут я, зі своїм українським акцентом й помилками у польській, намагаюся розповісти, хто я така і чим займається наше видавництво», — каже жінка.

На іншому ярмарку Поліна може трохи видихнути: на ньому присутні колеги з України. Тож вона раз по раз підходить до українського стенда — погрітися й попліткувати. Потім розвертається, одягає ділову маску — і йде до свого робочого місця: по третьому колу знайомитись й роздавати свої візитівки.

Проте загалом Поліна запевняє, що їй пощастило з оточенням: усі активні й підтримують Україну. Польські колеги у видавництві допомагають їй долати професійні виклики: багато показують, пояснюють, підказують. Також дуже надихає атмосфера в команді.

«Те, що я українка, іноземка, я зробила частиною своєї самоідентифікації тут. Наприклад, коли ми спілкуємося польською, я роблю помилку чи не знаю, як правильно сказати, то викручую це якимось жартом. Мовляв: “Ох, ця ваша польська мова!”» — пояснює жінка.

Також вона вчить польських колег українським мемам. Наприклад, «Батя, я стараюсь» чи про «маленький гвинтик».

«У Польщі є партія, лозунг якої: Stop ukrainizacji Polski (Стоп українізації Польщі — прим. DIVOCHE.MEDIA). Їх мало, але вони активно беруть участь в інформаційній війні проти України. Тож коли я вчу колег наших українських мемів, і вони їх підхоплюють, то завжди іронізую: Stop ukrainizacji Polski! Бо я вже скоро зовсім вас тут українізую!» — додає Поліна.

Майбутнє. Ґрунт

Майже після трьох років у Польщі Поліна каже, що більш-менш змирилася з ситуацією. Прийняла факт, що життя змінилося, що пережите не перекреслиш і не скасуєш, але треба рухатися далі. Вона намагається концентруватися на «тут-і-тепер» і не замислюється, що на неї чекає через рік-два.

«Я навчилася не дивитись в майбутнє, не намагатися щось спланувати. Я постійно готова до того, що життя знову може перевернутися з ніг на голову, і знову доведеться кудись їхати й починати з нуля», — зізнається жінка.

Поліна каже, що, поки в Україні тривають бойові дії, повертатися не готова.

«Я приймаю факт, що можу прокидатись вночі від галюцинацій, але моїй дитині не доведеться знову проходити через цей досвід. Я втратила довіру до безпеки, безпеки просто не існує. Я розвішувала ввечері білизну, потім кліпнула оком — і опинилася у підвалі в Славутичі. Пережити все це ще раз я просто не можу собі дозволити», — продовжує жінка.

Водночас їй бракує свого середовища, бракує поруч рідних, друзів, підтримки. Всього того, що вона мала і що відібрала у неї війна. Каже, що, хоч і зуміла адаптуватися в чужій країні, ніколи не почуватиметься там настільки добре, як в Україні: «Почуваюся рослинкою, яку травматично висмикнули з рідного ґрунту й пересадили в чужий. Вона пустила нові корінці, щоб закріпитися на новій землі, але їй уже ніколи не вдасться виростити сильного й міцного кореня, який би її живив і наповнював — як би це було на рідній землі».