Ми сприймаємо себе — і зокрема свою зовнішність — у контексті соціальних норм та очікувань. Відчуття себе без макіяжу може бути як актом звільнення, так і джерелом внутрішнього конфлікту. У тексті для DIVOCHE.MEDIA історією прийняття власної зовнішності, досвідом відмови від макіяжу на зніманні та думками про зміни в суспільстві ділиться українська культурологиня, ведуча подкасту «Вродило» Маріам Найем.
Можна втратити привабливість, навіть коли маєш прекрасний вигляд
Побути в публічному просторі без макіяжу мене надихнула американська співачка Аліша Кіз, яка у 2016 році заявила, що відмовляється від косметики, й вийшла на червону доріжку без мейкапу. Тоді я не мала публічності, як зараз, тому не розуміла, яку роль відіграють грим та макіяж. Знала, що мейкап — важлива складова сценічного образу як жінки, так і чоловіка. Однак у чоловіків він непомітний. А у жінок це все ж таки певна зміна обличчя, зовнішності.
Була вражена, що зірка може бути без макіяжу. Довго роздивлялася обличчя співачки й рефлексувала, що відчуваю. Спіймала себе на думці, що сприймаю жінку без косметики менш гарною: тоді вважала, що макіяж допомагає мені почуватися більш впевнено. Причому з 18 років я без проблем ходила ненафарбованою у повсякденні, але відсутність мейкапу перед камерами — це інша річ.
Своє обличчя на екрані я почала бачити частіше, коли мені виповнилося 30 років. Це був не дуже приємний досвід. Я розуміла, що багато залежить від світла, від гриму, але мені треба було з собою домовлятись, щоб не критикувати те, що бачу на екрані, — мовляв, це нормально. Це самозаспокоєння мене дратувало, бо означало, що власне зображення на екрані мені не подобається. У мене не було рольової моделі в українському просторі. І мені хотілося стати такою для себе. Мені хочеться бути опорою для себе. Якщо хтось буде вважати, що я стара, товста, негарна, — я з цим нічого не зроблю. Я не можу доводити всім навкруги, що гарна, і це не моя мета.
З віком більше розумію, що привабливість та сексуальність — це не про зовнішній вигляд, а про впевненість у собі. Навіть конвенційно гарна жінка може бути невпевненою у собі, бо, наприклад, не приймає себе будь-якою. Пам’ятаю, дивилась на дуже красиву жінку, яка грубо коментувала вигляд інших жінок, й ця жінка втрачала красу в моїх очах. Тоді зрозуміла, що можна втратити привабливість, навіть коли маєш прекрасний вигляд. Важливо, як я ставлюсь до свого тіла і наскільки мені з ним комфортно. Саме через неприйняття себе зʼявляється бажання критикувати зовнішність інших.
Мені набридло боятись здатися комусь старою, товстою чи негарною. Хочеться просто бути. Розумію, що функція публічних людей у тому, щоб їх обговорювали, на цьому базується соціальний вокабуляр. Але я не декорація, я — жива людина. Тож, щоб змінити власне ставлення до себе, я вирішила побути без мейкапу. Спочатку хвилювалась, але згодом прийшов комфорт. Я не мала відчуття, що без макіяжу маю кращий вигляд, однак зник сором і з’явилось відчуття внутрішньої сміливості та гордості.
Коли бачила, що на деяких кадрах я маю старший вигляд, ніж на зніманнях декілька років до того, мені ставало соромно. З’являлось бажання прикрити це, начебто я якась злодійка, яка має приховати докази свого злочину — старіння. Ця абсурдність мене вразила, і я почала працювати з відчуттям сорому за те, що я є. Не одразу, але з часом це допомогло, і нове відчуття впевненості мені дуже сподобалось.
Люди, що писали про «плюси» моєї шкіри, навіть не уявляли, скільки всього мені потрібно прикривати
Як і всі найкращі ідеї, рішення з’явитися в кадрі без макіяжу народилося спонтанно. Це не було продуманим маніфестом чи спланованою заявою. Поспішаючи на запис першого випуску подкасту «Вродило» від Ukraïner, я планувала нашвидкуруч нанести макіяж перед зніманням. Але час спливав, і коли я примчала на локацію, наш перший гість Алім вже був там, і треба було швидко розпочинати запис та не затримувати гостя. Внутрішній голос панічно нашіптував: «Ти попала», поки я, навіть не діставши косметичку, займала місце в кадрі. А потім сіла та подивилась на мого співведучого Іллю Гладштейна. Він сидів — спокійний, без мейкапу — і відчував себе абсолютно природно. Тоді подумала: «Чому б і мені не бути собою? Йому ж комфортно, чому ж мені не має бути комфортно бути собою?» Найбільше я хвилювалася перед зніманнями з жінками-гостями. Зніматися без макіяжу поруч із чоловіками — одне, але з жінками — інша історія. Багато людей сприймають макіяж не лише як елемент краси, а і як ознаку доглянутості та охайності, тому в мене крутилося в голові: «Буду мати вигляд нечупари на фоні». Але кожна з гостей приходила або без, або з мінімальним макіяжем. Споглядаючи цих природно гарних жінок, я усвідомила: насамперед мені треба уникати порівняльних таблиць у себе в голові.
Шлях до прийняття себе не був простим чи одномоментним. Були й сумніви, тож я вирішила поділитися думками у соцмережах: чи варто спробувати бути у кадрі без косметики під час запису подкасту «Вродило»? Мене здивувала кількість людей, які мене підтримали.
Однак не всі реакції були такими, після чергових знімань я знову порушила цю тему серед підписників. Мені почали писати чоловіки й жінки: «Там же не видно, що ти без мейкапу, бо у тебе така зовнішність, що він не дуже потрібен», люди ніби намагалися знецінити такий крок, і це було неприємно. Близькими знайомим я пояснювала, що річ не у тім, наскільки ви оцінюєте, чи потрібен мені мейкап. Це питання мене і мого відчуття в тілі. Навіть BB-крем на обличчі сприймається так, наче ти менш оголена, ніж взагалі без засобів. Навіть, якщо люди поруч не помічають, що саме нанесено на обличчя.
Люди, що писали про «плюси» моєї шкіри, навіть не уявляли, скільки всього мені потрібно прикривати. Волосся на тілі видаляють навіть жінки, у яких воно світле, проте жінки з темнішим пігментом мають більше клопоту. В мене завжди було більш видиме волосся на тілі та обличчі. З дитинства всі сміялись над «вусами». Мені треба було справлятись з цими комплексами і, звісно, видаляти волосся. Пам’ятаю, як подруга сказала, щоб я зробила епіляцію волосся на руках, бо ми йдемо в гості до її мами, і їй буде неприємно на мене дивитись. Мені було 20 років, я не сперечалася з нею, але зараз розумію, що це не ок.
Можна навчитись сприймати інших жінок не як конкуренток, а як підтримку й опору
Легше приймати свою інакшість я почала після того, як у 23 роки вперше побувала за кордоном і побачила людей різних національностей та зовнішності. Якийсь час жила у Мадриді й помітила, що жінки дозволяють собі носити більш відкритий одяг, незалежно від модних стандартів.
Бачила жінок у дуже коротких шортах та згадувала, як подруги казали, що вдягати такі шорти їм не дозволяє фігура. Жінки в Іспанії самі дали собі цей дозвіл. Вдягнути «непідхожу до фігури» річ — це страх багатьох жінок. І можна в цьому об’єднатися, відчути одна одну й підтримувати. Можна навчитись сприймати інших жінок не як конкуренток, а як підтримку й опору. Адже всі ми маємо схожі страхи. Коли твоя подруга каже: «Господи, яка я товста, страшна, стара», ти відповідаєш: «Я тебе зараз копну».
Я змінила власне усвідомлення тіла й зовнішності завдяки багатьом чинникам: феміністичний рух, допомога психолога, поїздки за кордон та різні ситуації, які траплялися в житті. Сфокусувалася на собі й припинила думати про судження людей довкола. У мене було сильне бажання себе полюбити, прийняти. Дуже хотілось відчувати вдячність собі за себе. Пам’ятаю, навіть прийшла до психолога із запитом: «Як це — любити себе?» Стосунки з тілом — це важливо і через них ми будуємо відносини з іншими людьми. Мені хотілося комфортно почуватися в цьому світі, а для цього треба почуватися добре у своєму тілі.
Суспільні зміни можуть здаватися повільними, але вони є. І пандемія у 2020 році, і повномасштабне вторгнення у 2022-му вплинули на наше життя та на сприйняття жінками самих себе, відмову від макіяжу, бюстгальтерів чи підборів. Якісь суспільні процеси війна пришвидшує, якісь — сповільнює.
Є різниця між тим, які гендерні проблеми мали жінки до 2022 року і зараз, під час повномасштабного вторгнення, і нам не варто мірятись прогресом із країнами ЄС. Думаю, що є позитивні рухи, але гендерні питання сильно змінились під час війни. Зараз не можемо міряти себе по Європі, бо вона не бореться за своє виживання.
Здорове тіло — це подарунок і везіння. Важливо дякувати собі за те, що тіло є, що воно працює. А вдячність треба розвивати, над нею треба працювати. Ніхто не допоможе домовитись зі своїм тілом. Я можу ходити вдома гола, без мейкапу, і мені це в кайф. Водночас я не вважаю, що всі мають бути без макіяжу, але важливо кайфувати від себе або хоча б наблизитись до цього. І ще одне: боятися разом набагато легше. Мені теж страшно старішати. Мені теж страшно, що я буду негарна. Але мені набагато легше боятись, коли поруч зі мною боїться хтось інший і робить те саме.
