Книга «Мистецтво України» історикині українського мистецтва, арткритикині та кураторки Аліси Ложкіної — це огляд українського мистецтва, художників та мистецьких течій від зародження модернізму на початку ХХ століття, охоплюючи радянський, пострадянський періоди та сьогодення.
Авторка аналізує, як художники та художниці формували культуру України, з огляду на історичний та політичний контексти.
Книга «Мистецтво України» увійшла до серії «Світ мистецтва» видавництва ArtHuss, наразі видання можна передзамовити на сайті.
Публікуємо уривок.
Народна альтернатива
Монотонний ландшафт помпезного сталінського соцреалістичного мистецтва починає оживати при дослідженні його маргінесів. Однією з вражаючих сфер мистецької свободи була царина так званого народного мистецтва. Ця гілка мистецтва, яким займалися «вихідці з народу», тобто митці, що не отримали офіційної художньої освіти, все ж мала централізовану підтримку й заохочення. За логікою радянської влади, художні досягнення жителів сільської місцевості мали не лише відображати різноманіття культур у межах СРСР, але й слугувати візуальним втіленням сталінського лозунгу «Жити стало краще, жити стало веселіше».
Сталінський ампір був мистецтвом, створеним чоловіками про чоловіків. За найкращим сценарієм жінки грали роль другорядних персонажів. Натомість народне мистецтво стало тією нішею, в якій жінки отримали рівний, а часом і домінантний голос. За традицією саме жінки вишивали і ткали килими, а також прикрашали декоративними розписами стіни своїх печей і хат-мазанок у селах. Ці декоративні зображення є древньою формою українського ремесла, яке мало значний вплив на авангард і станкові роботи радянського періоду. Саме ці декоративні зображення стали підґрунтям для петриківського розпису (названого на честь села в Дніпропетровській області), багатого квіткових орнаментів, які з’явилися пізніше в ХХ столітті. Тетяна Пата (1884–1976) була найпопулярнішою художницею, яка працювала в цьому стилі в радянський період. Серед її найвідоміших декоративних панно — «Червона калина» (1919), «Рушник» (1930), «Перець» (1937), «Павичі серед квітів» (1949), «Зозуля на калині» (1950) та «Птах і виноград» (1958). Вона також викладала в Петриківській школі декоративного розпису й навчила розпису багатьох митців. У 1973 році було опубліковано альбом її робіт.
Розквіт українського народного мистецтва був не лише результатом ідеологічних пріоритетів держави. Передусім він був пов’язаний зі спадщиною авангарду, яку успадкував радянський істеблішмент. Активна співпраця і взаємовплив народного мистецтва й інноваційних мистецьких рухів розпочалися на початку ХХ століття.
Подібно до більшості митців свого часу, участь Олександри Екстер в авангардній практиці існувала паралельно з її інтересом до народного мистецтва. На початку ХХ століття більшість європейських модерністів зосереджувала свою увагу на народному мистецтві для розширення свого традиційного сприйняття. Вони фокусувалися на мистецтві аутсайдерів, спадщині неєвропейських культур і, зокрема, африканському мистецтві. Майстерні-кооперативи у селах Скопці (Київська область) і Вербівка (Черкаська область) були надзвичайно цікавим явищем, яке виникло в 1910-х роках на перетині народного мистецтва й авангардизму. Кооперативи були організовані, щоб сприяти відновленню практики традиційної вишивки й килимарства. З 1910 до 1916 художнім директором майстерні в селі Скопці працювала Євгенія Прибильська — мисткиня, колекціонерка й ентузіастка народного мистецтва. Під впливом Екстер і Прибильської у Скопцях з’явилася нова оригінальна художниця. Звали її Ганна Собачко-Шостак (1883–1965). Вона була майстринею декоративного й прикладного мистецтва, яка поєднувала у своїх роботах народні традиції і елементи авангардизму. Вербівську майстерню очолювала мисткиня, колекціонерка й організаторка виставок Наталія Давидова (1875–1933). У 1915 році вона запросила стати художнім директором кооперативу Олександру Екстер, а потім Казимира Малевича, який приїхав пізніше. Ці художники-авангардисти створили ескізи, в які народні майстрині вдихнули життя. Супрематистські шалики, подушки, ковдри й сумки виготовлялися в майстернях українських сіл і успішно продавалися в Полтаві, Києві, Москві й Берліні. Космічні аспекти українського народного мистецтва мали значний вплив на Екстер, Малевича та інших авангардистів. Яскраві абстрактні тканини, вишивка, а особливо ікони й писанки були щирим і неоціненним прикладом мистецтва, яке ґрунтувалося не на принципах реалізму, а радше на ритмі й кольорі, ґрунтуючись на багатстві архаїчної та магічної уяви.
Ці сільські майстерні стали унікальним місцем, в якому виросли декілька майбутніх корифеїв народного мистецтва радянського періоду. Окрім Собачко-Шостак, ще однією зіркою, яка з’явилася в селі Скопці, була Параска Власенко (1898–1960). Із Вербівської майстерні вийшов такий художник як Євмен Пшеченко (1880–1933). Роботи Пшеченка були представлені на виставці Вербівського кооперативу в московській галереї Лемерсьє в 1915 році. На цій виставці були показані роботи Екстер, Малевича, Івана Пуні, Ніни Генке-Меллер і Євгенії Прибильської. Вербівка дала світу ще одного видатного художника, якого звали Василь Довгошия (1892–1933). На жаль, про цього митця, який помер під час Голодомору, збереглося дуже мало інформації.
Яскрава суміш супрематистської вишивки й древньої традиції прикрашання хати в поєднанні з архаїчними космічними знаннями, підсиленими під впливом авангардизму, породила одне з найцікавіших явищ в історії українського модернізму — народний сюрреалізм. Пік першої хвилі цього руху припав на 1920-ті роки. У той час ніхто формально не говорив про сюрреалізм. Мистецтво, створене декількома найкращими митцями, пов’язаними із цим рухом, зокрема Євменом Пшеченком і Василем Довгошиєю, позначали як народне мистецтво. Художня цілісність, свобода думки й оригінальність цих художників були далеко попереду багатьох так званих професіоналів того періоду.
У 1935 році почалася підготовка до Першої республіканської виставки народного мистецтва в Україні. Її показали в Києві в лютому 1936 року. У липні того ж року її повезли в Москву, а згодом — до Ленінграда. Також у Київському державному музеї українського мистецтва організували експериментальні майстерні, аби створити роботи для виставки в Києво-Печерській Лаврі. Цей історичний православний монастир вважають центром православного християнства в Європі. Талановиті майстри народного мистецтва з’їхались зі всієї України, щоб розвивати свої навички й збагачувати мистецькі знання завдяки творчій співпраці. Було запрошено найкращих професійних митців, включно з модерністом і давнім прихильником народного мистецтва Василем Кричевським, трагічним авангардистом Анатолем Петрицьким і графічним художником Василем Касіяном. Ганна Собачко-Шостак вела семінари з композиції. Іншими учасниками семінарів були скульптор Іван Гончар (1911–1993), Параска Власенко, членкиня Вербівського авангардистського кооперативу, і Марія Примаченко, молода художниця, в якій народний сюрреалізм знайшов своє друге дихання. Вона була майстринею хатнього розпису й вишивки, а також виготовлення декоративних фігурок із хліба.
Багатьом Марія Примаченко відома як унікальна, природно обдарована художниця-самоучка, бабуся в хустці, яка створювала шедеври в далекому сільському закутку. Міфологія, яка оточувала Примаченко, частково була створена самою мисткинею, яка провела декілька десятиліть, ретельно культивуючи цей імідж після повернення до рідного села. У радянський період сільська хустка й демонстративно селянський спосіб життя були ефективним захистом від багатьох ідеологічних штормів.
Тим не менш, Марія Примаченко і її самобутня космологія не з’явилися з нічого. Вони обидві виросли з потужної народної авангардистської школи, де рушійною силою були Екстер і Прибильська. Звичайно, важко назвати людину самоучкою, якщо вона два роки поспіль творила пліч-о-пліч із такими видатними художниками як Кричевський і Петрицький, а пізніше співпрацювала з Київською кіностудією. Найкраща робота Примаченко була створена після її знайомства із цими видатними модерністами й народними митцями. Повернувшись перед війною до рідного села, художниця до самої смерті розробляла власне, самобутнє мистецтво. Вона створила цілий художній світ, який матиме суттєвий вплив не лише на українське образотворче мистецтво, але й на дизайн, моду й масову культуру.
У 1936–1937 роках Марія Примаченко створила альбоми захопливих мистецьких робіт, наповнені фантастичними персонажами, кожен із яких навіює настрій сюрреалізму. Практично відразу вона почала отримувати різноманітні офіційні відзнаки за свою роботу. Варто пригадати криваву атмосферу 1937 року, коли сталінський режим знищив бойчукістів за те, що вони насмілились запропонувати власне тлумачення народного мистецтва. У цьому порівнянні кричуще очевидним стає парадоксальне ставлення істеблішменту радянського мистецтва, а радше його навмисне дводумство. За сталінізму народне мистецтво стало інструментом ідеології. Зрозумівши необхідність демонструвати процвітання й вищу креативність мас, радянські органи влади закривали очі на фундаментальну розбіжність між естетикою народного мистецтва й мовою соціалістичного реалізму. Декоративне й прикладне мистецтво посіло захищену нішу, і завдяки цьому мистецтво Марії Примаченко та подібних митців вижило й отримало визнання. Водночас це означало, що воно мало маргінальний статус і часто позначалося як «наївне».
Катерина Білокур (1900–1961) була єдиною художницею, якій, працюючи під час репресивного сталінського періоду, вдалося зберегти майже повну автономність від будь-якої ідеології. Вона ніколи не ходила до школи й не вивчала живопису. Художнього ремесла, як і грамоти, вона навчилася самотужки. Історія Білокур — це приклад ставлення до дівчини з бідної селянської родини на початку XX століття: про те, щоб дати їй освіту чи навіть схвалювати її прагнення стати професійною художницею, не могло бути й мови. Проте її крик «Я хочу бути художницею!» був не просто позою, а фундаментальною позицією людини, яка пожертвувала особистим щастям заради шансу малювати. І вона досягла успіху. Ба більше: наприкінці 1930-х років мистецтво Катерини Білокур привернуло увагу мистецтвознавців, і в 1941 році в Полтаві пройшла її перша виставка. Більшість ранніх робіт Білокур було знищено під час війни, але післявоєнний період став натхненням для нового етапу в розвитку її роботи.
Загалом масив робіт Білокур становить абсолютно своєрідний квітковий всесвіт. Вона не йшла звичним шляхом народного орнаменту, натомість віддаючи перевагу створенню мистецтва в дусі старих нідерландських майстрів. Екзистенціальна напруга, уловлена в її великих яскравих полотнах, створена завдяки її використанню просторової паузи. Між радісними квітковими композиціями розверзаються космічна порожнеча й темрява. Здається, ніби квіти з’являються нізвідки, невпевнено, але рішуче винесені з глибин всесвіту й наділені життям завдяки баченню художниці. Катерина Білокур стала культовою постаттю ще за життя, але померла в бідності. На відміну від гарно оплачуваних майстрів сталінського соціалістичного реалізму, яких улещувало керівництво країни, народні художники й художниці зазвичай не отримували за свої досягнення нічого більшого, ніж паперові грамоти.
