Кожні 52 хвилини у США внаслідок розладів харчової поведінки помирає одна людина. Про це свідчать дані американської Національної асоціації нервової анорексії та пов’язаних із нею розладів (ANAD). Найбільшою зоною ризику є підлітки і насамперед дівчатка. Саме про маленьку дівчинку, яка направду є всередині кожної жінки, новий автобіографічний роман Каріни Савариної — авторки бестселерів у жанрі автофікшну «Не вагітна» (про непліддя) та «МАМ» (про всиновлення).
«За маму, за тата» — це відверта і зворушлива історія про травму і зцілення. Книжка заснована на власній історії життя з розладами харчової поведінки авторки.
«Я пишу книги на такі теми, бо мені важливо проговорювати болі суспільства, болі багатьох жінок, про які всі мовчать. Мені важливо проговорити себе саму через теми, про які пишу. Мені важливо зрозуміти себе, і це мій спосіб», — розповіла Саварина.
Маленька Варя живе в сім’ї, де, попри наявність обох батьків, немає жодного дорослого. Мама і тато не спроможні на почуття та турботу, тож дівчинці доводиться досліджувати світ самостійно. Часто через травмування. Варя шукає відчуття безпеки і знаходить дещо дуже схоже — відчуття ситості. Так народжується ритуал священного поїдання їжі, який зачаровує дівчинку на багато років і десятиліть. Попереду довгий шлях дорослої Варвари лабіринтами викривленої свідомості, спричинених цим помилковим ототожненням форми і змісту, їжі та любові.
Роман «За маму, за тата» вийде в київському видавництві punkt у лютому 2025 року.
Публікуємо уривок.
Другий день без їжі почався півтори години тому з голосу мами у вітальні, вона кликала скоріше одягатись, на ній, як завжди, була тепла сукня гірчичного кольору і завернуте в равлик волосся. Якщо вимірювати кожен ранок відчуттями голоду, то спочатку нічого не кличе тебе поїсти, але за якусь мить, після умивання та чищення зубів, вже потрохи прорізається тоненький голосок, здавлення, бурмотіння, звідкись з глибини, а потім наростає і витягає наверх своє прохання погодувати тіло. Мама хотіла їхати з Леонардом і головним лікарем на ринок, шукати мамі другу весільну сукню і костюм для нареченого, з ними мала йти Барбара, звичайно тільки для того, щоб відволікати брата в потрібний момент, вуста Барбари розкрились і вона промовила:
— У мене болить горло, можна я нікуди не піду?
Коли двері зачинились, в хаті стало якось темно. Барбара лягла під ковдру і почала заставляти себе заснути, щоб години пересунулись вперед. Секундна стрілка цокала, спускаючись і піднімаючись вверх, восьма година одинадцять хвилин, вісім-дев’ять-десять-одинадцять-дванадцять секунд. Від голоду все уповільнювалось, день розповзався тепер до горизонтів усього світу, треба було йти цей день маленькими кроками, постійно роздивляючись все навкруги. Барбара дістала касету Брітні Спірс, тільки сьогодні на обкладинці касети у неї з’явився оголений плаский живіт з красивою смужкою посередині. Раніше вона цього не помічала. Барбара увімкнула музику, зав’язала на вузол над пупом футболку і почала крутитись перед дзеркалом, пітніючи під пахвами. Восьма година двадцять дві хвилини, п’ятнадцять-шістнадцять-сімнадцять-вісімнадцять секунд. Барбара думала про їжу одну годину і сорок дві хвилини. Вона згадувала присмажену скоринку на курочці, посипану сіллю, перцем, а ще краще — обмазану сметаною та гірчицею перед запіканням, і молоду картоплю, вони разом обсмажуються в духовці, до того помідор з огірком і хлібом. Усе мало два одночасні початки, один початок для нового тіла і другий початок для голодування, в якому немає кінця. Барбара пригадала пиріжки із солодкою квасолею від тітки Нелі в столовці у школі, голубці з м’ясним фаршем з рисом, холодець із хріном на Новий рік, окрошка на сметані від мами, окрошка на квасі від тата, окрошка на воді з майонезом від бабусі. Бабуся їла маленькими шматочками, відщипувала від хліба. Картоплю давила виделкою і їла крихтами, довго жувала, витирала рот, вставала з-за столу, щоб випити води, змітала крихти зі столу і кидала в рот, Барбара тоді сміялась, але після того, як бабуся померла, від цих спогадів тільки ніяковіла, нічого смішного в тому немає, бабуся знала голодування не з доброї волі, як було тим людям без їжі, яким ніде було її взяти, пробач бабуся. Думки про їжу, одна година п’ятдесят три хвилини, сорок дві — сорок три секунди. Барбара підняла слухавку телефона і послухала довгий гудок, потім відкрила холодильник і потягла на себе каструлю, в ній був гороховий суп із застиглим зверху жиром, від нього пахло сирою землею, зовсім не апетитно. Що таке слово апетит? Раніше те порожнє місце, де мало бути її дитинство, вона засипала солодощами, хлібом з маслом, чорносливом у збитих вершках, тепер на це накладена заборона, і Барбара почуває себе великою пустою хлібиною, із якої витягли все м’якеньке. Барбара подумала про пончики в цукровій пудрі — вона мала точно такий самий вигляд, як вони, — маленького зросту і кругленька пампушка. Барбара надягла на ногу чобіт і підійшла до телефона, знов взяла слухавку і набрала номер із шести цифр, почулось довге мееееее, потім ще раз мееее, а потім — «алло».
— Добрий день, а Поліна вдома?
— Так, а хто питає?
— Барбара, зі школи.
— А, привіт, Барбі, хвилинку почекай, — у неї був голос молодої енергійної мами, що не хоче відставати від новинок навколо себе.
— Я Барбара, — сказала вона у тишу.
А може, вже і не Барбара, а тільки сім літер від неї.
— Шо ти? — спитала Поліна. — Не їла?
— Ні.
— І вчора?
— І вчора.
— Присягнись.
— Присягаюсь.
— Підемо погуляти?
— Подзвонимо Борису?
— Знаєш його номер?
— Ні, можеш сама його набрати?
— Так.
— Зустрінемось на цвинтарі? За двадцять хвилин?
— Давай.
Поліна їла повільно, десь в десять разів повільніше за Барбару. Ретельно пережовувала своїм маленьким ротиком їжу, встигала при тому сміятись і розповідати історії. Барбара їла мовчки і швидко, так швидко, ніби їжа входила їй у тіло, як думка, пролітала через рот і одразу опинялась у шлунку цілісними шматками. Барбара колекціонувала спогади про те, як їдять люди, особливо любила спостерігати за тим, як худі й гарні запихають у себе великі порції.
Барбара відкрила сміттєве відро, щоб подивитись на залишки їжі, там лежали старі сімейні фотографії або просто фотографії, на яких був присутній тато. Тато в гуртожитку на своєму ліжку із книжкою, біля ресторану, на своєму весіллі, у своїй машині й навіть на морі, ще до народження Барбари. Вони із мамою засмаглі, обидвоє з коротким волоссям, з морозивом в руках. Тато любив їсти вночі, коли прокидався п’яним, тоді він засмоктував, як кит планктон, у себе суп, любив все гаряче і солоне, додавав не менше чайної ложки до кожної страви собі в тарілку. Мама ховала сіль, а він знову її знаходив. Барбара дістала фотографії зі смітника, врятувала тата від зникнення його минулого в той час, коли він зустрів маму і став татом для Барбари, неможливо було повноцінно відчути його батьківську роль для Леонарда.
Барбара заховала фотографії у торбинку, застібнула ґудзики пальта і помітила незначну легкість у тілі, це діяло — одяг починав звисати. Коли вона виросте, то згадуватиме цей день у найдрібніших деталях. Розум Барбари чіплявся за реальність, в якій чомусь всі навколо їли або несли їжу в руках, по телевізору рекламували шоколадки, йогурти, «Київський торт», «Кока-Колу», горілку і сік, пиво та сирки, в хаті пахло хлібом, на вулиці — смаженим м’ясом, навколо були самі вивіски з їжею, паперова реклама їжі, наліплена на двері. Дідусь жував бублик, чекаючи автобус, Барбарі мелькнуло в голові, як блискавка, слово «ненажера», бо десь вона його вже чула, може, від мами, яка коментувала когось на вулиці, чи від тата, слова від головного лікаря Барбара не запам’ятовувала, не сприймала серйозно його існування, не вписувала в картину їхнього буття ні його колір волосся, ні його вуса, вподобання в одязі, нічого з того. Все це вона поставила на поличку тимчасового. Справжнім було тільки бажання їсти, кожну хвилину цього дня. Навіть під час помідорової дієти не було так важко.
Поліна вже палила цигарку на цвинтарі, Борис прийшов разом із Барбарою. Всі втрьох курили сигарети, від яких крутилась голова і нудило, але їсти більше не хотілось, може, трошки хотілось води, але воду пити в цей день дозволялось. А потім хтось запропонував лягти на землю і роздивлятись хмари. Хоча було близько до зими, але сьогодні світило сонце, запізніле бабине літо, сказала Поліна. Літо вже давно залишило це місто, тут вже третій місяць активно жовтіло і падало листя, уклалось на землю, щоб згнити для добрива. Щоб згнити, як кожен у могилці для тварин, і потім як кожен із них трьох, дехто із них помре найпершим, але вони про це ще не знають. Просто дивляться на небо і мріють про якийсь такий рубіж, скоріше за все, після школи, коли батьки або ті, хто виконує їхні обов’язки, їх відпустять, а суспільство, піклуючись про їхнє майбутнє, обов’язково навішає нові права та обов’язки.
