Книжкова ілюстрація доповнює текст, надаючи його образам і героям візуального втілення. Втім, часто постаті тих, хто ціле життя присвячує цій справі, залишаються непоміченими й закарбовуються хіба що рядком на форзацах численних видань.
Десятиліттями майстрині творили українське книжкове мистецтво, розширювали його кордони своїми різними підходами й здібностями. DIVOCHE.MEDIA розповідає про п’ятьох художниць, чий талант знайшов втілення у книжках.
Адель Гілевич: 20 років із дитячим видавництвом «Веселка»
Про цю мисткиню майже нічого не відомо: тільки рік народження, смерті, місце роботи й сімейний стан. Утім, Адель оформлювала дитячі книжки два десятиліття — протягом 1960–1980-х років — й мала власний особливий стиль. Виразними рисами її малюнків є округлість форм, ніжні кольори й світло, що ллється з кожної ілюстрації. Творчість Гілевич доповнюють понад 30 творів, деякі з яких перекладались іноземними мовами саме в оформленні мисткині. Серед них — українські народні казки, авторські сюжети, оповідання й вірші.
Олена Овчинникова: мандрівниця й есеїстка
Художниця народилась у 1935 році в родині Василя Овчинникова — директора Київського музею Західного і Східного мистецтва (зараз — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, прим. DIVOCHE.MEDIA), що пробув на посаді понад 40 років, до самої смерті. Родина жила у флігелі, що розташовувався на дворі закладу, тож Олена зростала у мистецькій атмосфері.
У 1960-му Олена закінчила Київський художній інститут із майстерні станкової графіки, працювала над дипломною роботою «Люди з Верховини» — серією ліноритів, натхненою щорічною практикою у селах. Після навчання Овчинникова захопилася експедиціями Україною та мандрами музеями світу. Її враження від поїздок з’явилися у формі колоритних есеїв-замальовок у журналі «Всесвіт», доповнені авторськими ілюстраціями. Наприклад, у третьому номері за 1978 рік є текст мисткині «Америка: шедеври й муляжі». У ньому — спостереження з екскурсій знімальними майданчиками Голлівуду, музеями, Діснейлендом та іншими місцями. З Музею образотворчого мистецтва художниця залишила такі враження:
«…Спочатку, проходячи повз відчинені двері до кімнати, я подумала, що це службове приміщення, там снідає наглядачка. Як проходила вдруге, мені здалося, що жінка мертва. Підійшла ближче, охоплена жахом. Це була скульптура. Жінка, виліплена в натуральну величину з воску. Вона товста, неохайна, шкіра її від старості вкрита синцями й плямами, на голові перука зі справжнього волосся. Вона розмішує ложечкою цукор у склянці, на столику (взятому в кав’ярні) муляж їжі, біля ніг жінки лежить потерта сумка».
У 1969–1980 роках Олена викладала малюнок у Київському художньому інституті, працювала за напрямом станкової, книжкової графіки й ілюструвала твори для журналу «Всесвіт». Її оформлення видань для старшого читача вирізняється монументальністю стилю, а дитячі казки постають у барвах і химерних формах.
Ілюстрації до «Виру» Григорія Тютюнника (1979) вважаються перлиною роботи Овчинникової над дорослою книжкою. Їхня візуальна виразність може позмагатися з самим текстом, адже з роботи мисткині сюжет є зрозумілим на емоційному рівні без слів. Уваги заслуговують і темперні панно до роману «Вершники» Юрія Яновського (1987), у яких Олена трохи відходить від монументальності й працює також із кольорами.
Загалом Олена ілюструвала близько 25 книжок. Серед них є і дитячі, наприклад, «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» Сельми Лагерлеф (1964), «Пригоди Цвяшка» Габріели Парки, Марчело Арджілі (1965) і казки Луки Дем’яна (1969), де експериментальні форми поєднуються з кольорами й переходами між ними.
У 2001 році мисткиня емігрувала до США, передавши все своє надбання до Центрального державного архіву-музею мистецтва й літератури. Відтоді від художниці мало звісток, але у випуску «Всесвіт» від листопада-грудня 2013 року можна знайти її лаконічні спогади про часи роботи в журналі, де Олена почала працювати ще студенткою:
«Зазвичай напередодні увечері мені дзвонив головний художник “Всесвіту” Микола Коваленко і своїм глухуватим голосом тягнув: “Є дещиця…”. “Дещицею” виявлявся то Джон Стейнбек, то Італо Кальвіно (…) Але завжди це була Велика Література. Наступного дня я вдягала найошатнішу свою сукню і летіла до редакції, як на крилах. Одержавши ще невідомий для мене рукопис-сюрприз, заховавши його до сумочки, як дорогоцінну таємницю, я брела додому, ніби сновида, і щасливішої за мене людини в Києві не було».
Валентина Мельниченко: десятки ілюстрованих книжок і жодного особистого фото
Мисткиня народилась 1 листопада 1946 року в Києві. Навчалася у художній студії Наума Осташинського, а потім закінчила Київський художній інститут у майстерні Тетяни Яблонської у 1971 році.
Оформила безліч видань, а про неї саму не залишилось інформації, крім кількох скупих фактів, обрамлених датою народження й смерті збоку. Серед книжок, ілюстрованих Валентиною: «От так сімеєчка» Бориса Трофимчука (1978), «Лісовий ліхтарик» (1978) Володимира Кухалашвілі, «Ліз карасик через перелазик. Українські народні загадки» (1984), «Ріпка. Українська народна казка в обробці Івана Франка» (1984) і «У бобра добра багато. Вірші та казки» Михайла Стельмаха (1987). Крім того, її малюнки постійно з’являлися у випусках дитячого журналу «Барвінок».
Її талант як ілюстраторки вражає: Валентина знаходить способи дещо трансформувати стиль, експериментувати з кольорами, їхньою насиченістю, шрифтами й виражальними засобами.
Софія Караффа-Корбут: мільйонні тиражі ілюстрованих нею книжок
Софія-Романа-Роксоляна (таке повне ім’я мисткині) народилась 23 серпня 1924 року у Львові. Батько її був білорусом і належав до давнього шляхетського роду. Мама доводилась двоюрідною сестрою Іларіона Свєнціцького — мистецтвознавця, засновника й першого директора Національного музею у Львові фундації митрополита Андрея Шептицького. Саме пан Андрей, за сімейною легендою, познайомив майбутню пару батьків Караффи-Карабут.
Художниця мала б з’явитись на світ у Парижі, де подружжя вінчалося й проживало, працюючи на одній із місцевих ткацьких фабрик. З невідомих причин мати повернулась до України без чоловіка, а той емігрував до Америки. Зростала Софія у колі інтелігенції, змалечку проявляла любов до читання й талант у малюванні.
Шлях здобуття професійної освіти в умовах лихоліття видався нестабільним. Спершу була Державна мистецько-промислова школа, згодом технічна фахова школа для будівництва, а опісля — Львівське художньо-промислове училище. Далі Софія вступила до Інституту прикладного й декоративного мистецтва, на відділення прикладної графіки факультету монументального живопису, який закрили, коли вона вчилась на четвертому курсі. Після цього мисткиня перейшла на відділення художньої кераміки, але з цим напрямом не склалося — умови праці погано впливали на здоров’я.
У 1960-х Караффа-Корбут захопилася створенням станкових гравюр за мотивами творів Тараса Шевченка, які публіка сприйняла особливо схвально. Роботи опинились на виставці у Торонто, де їх побачив її батько й написав доньці. Це була перша звістка від нього. Кілька років листувалися, тато пообіцяв приїхати. У львівському аеропорту чоловікові стало зле. Невдовзі він помер, так і не зустрівшись із Софією.
Активно мисткиня розвивалася і в книжковій графіці, працюючи як над дорослими виданнями, так і над історіями для дітей. За життя вона оформила понад 60 книжок українських та іноземних авторів, сповна віддавши серце тільки мистецтву. Проживши до 1996-го, Софія так і не встигла побачити видання двох чи не найголовніших своїх шедеврів ілюстрації — поема Івана Франка «Іван Вишенський» й «Лісова пісня» Лесі Українки. Стиль Караффи-Корбут поєднував традицію української графіки 20–30-х років, національні мотиви, ідеї й власне світобачення, яке за життя оцінене належно не було.
Галина Мазепа: донька голови уряду УНР і венесуельська ілюстраторка
Мисткиня народилась 9 лютого 1910 року в петербурзі: там батько Ісаак Мазепа й мати Наталія Сингалевич закінчували університетські студії. Частину дитячих років провела у Дніпрі, де вже почала опановувати мистецтво в місцевого майстра Миколи Погребняка. Він вчив українського орнаменту, малюванню писанок і пейзажам. Згодом родина виїхала до Львова, де провела кілька років, а тоді оселилась у Празі, де жила протягом 1922–1947 років.
Кар’єра Галини почалась з ілюстрації гумористичних журналів і чеських дитячих видань для підробітку: дівчина дуже хотіла з’їздити до Парижу. Галина оформлювала також чотири популярні жіночі тижневики, а після знайомства з Олегом Ольжичем стала затребуваною мисткинею у колах української еміграції й у Львові теж. Саме поет спонукав до занурення в культуру національного строю, нашу міфологію і мистецтво. Мазепа робила обкладинки для жіночого часопису «Нова хата», почала малювати олійними фарбами й підкорювала графіку. Експонувалась у Львові й Римі, а в 1933 році нарешті здійснила мрію — поїхала до Парижу, де познайомилась із майбутнім чоловіком Володимиром Ковалем.
Роки у Празі сформували її стиль і стали плідним творчим періодом: Галина Мазепа оформила низку дитячих видань, робила проєкти театральних костюмів і видавала листівки. Відтоді вціліло мало творів. Зі столиці подружжя тікало. Тоді, під бомбардуванням у 1945-му, загинули двоє синів Галини та її мати.
За кілька років мисткиня опинилась у столиці Венесуели — Каракасі. У новому творчому середовищі почався розквіт художниці. Як вона сама напише згодом, Прага виявилась лише початком мистецької діяльності. Розкішна природа, тропічні кольори, інший побут і люди — в усе це Мазепа занурилась із головою. У 1948-му жінка почала працювати в кінокомпанії Bolivar Films продюсеркою компанії ARS Publicidad, що спеціалізувалась на мультфільмах. Того ж року Галина Мазепа де Коваль (так її називають у Венесуелі) провела свою першу персональну виставку й взяла участь у IX Офіційному салоні митців і мисткинь країни, що проводили щорічно.
Талановиту художницю у Венесуелі прийняли гостинно, тому вона швидко влилася в мистецьке життя Венесуели. Галина брала участь у більшості Офіційних художніх салонів, у Салонах незалежних художників і у виставках художніх галерей Каракасу.
У 1956 році Мазепа починає працювати у популярному журналі для дітей початкового шкільного віку «Триколор», який підтримувався Міністерством освіти Венесуели.
Понад три десятиліття Галина була художницею видання й ілюструвала дитячі та дорослі книжки. Мисткиня також підтримувала контакти з українською діаспорою й оформлювала збірки, що вони друкували.
У Венесуелі її талант здобув славу. Мазепу нагородили Національною премією прикладного мистецтва, а на V Міжнародному конкурсі ілюстрацій для книжок в Номі під егідою ЮНЕСКО її робота отримала спеціальну відзнаку журі.
Усе це виросло з химерного поєднання українських і венесуельських мотивів, а також повної віддачі творчості, якою Мазепа тамувала біль втрати. В еміграції жінка народила двох дітей. На гроші однієї з нагород купила їм додому піаніно.
