Шляхетні жінки в Україні захопилися народним шитвом на загальноєвропейській хвилі цікавості до народного мистецтва на початку XX століття. Це захоплення вийшло за межі традицій виховання дівчат, коли вони мали обмежитися вишиванням серветок наодинці із собою. Наталія Давидова, Наталія Яшвіль та Анастасія Семиградова організували артілі народних майстринь та активно вивчали старовинні зразки під час експедицій селами. Всі вони брали участь у створенні музеїв, але найбільший внесок в українське музеєтворення зробила Варвара Ханенко, яка доклала зусиль для збереження колекції у буремний період війни та революції.
DIVOCHE.MEDIA розповідає, як завдяки меценаткам у 1900–1917 роках вдалося відродити народні промисли та чому їхні імена були викреслені з історії аж до проголошення незалежності України.
Наталія Давидова: художниця-аристократка, яка захопилася народною вишивкою
«Три жіночі постаті» — картина Олександри Екстер 1910 року, де авторка зобразила себе поряд із подругами: художницею Євгенією Прибильською та художницею й меценаткою Наталією Давидовою. Постаті не мають облич та позбавлені індивідуальних рис, утім чіткі геометричні смуги тла та впевнені постави фігур наголошують на рішучих характерах зображених персон.
Обговорюючи особливості жіночих українських портретів різних часів в етері радіо «Громадське», наукова співробітниця Національного художнього музею України Ольга Галян наводить цей твір як приклад нового образу жінки, що з’являється на початку XX століття. «Жінка пише себе сама, вона вже є творчинею власного образу. Як правило, вона представляє себе сильною, самодостатньою, здатною на зміни — не жінкою-споглядальницею життя, а дієвою та рішучою», — каже експертка.
Саме такими були українські подвижниці народного мистецтва на зламі століть, серед яких була й Наталія Давидова. Її мати Юлія Гудим-Левкович зібрала велику колекцію українських вишивок і килимів та замалювала кілька альбомів орнаментів. Материнське захоплення народною творчістю вплинуло на вибір Наталії отримати більш ґрунтовну мистецьку освіту, ніж стандартні уроки малювання, які зазвичай відвідували більшість дівчат зі шляхетних родин. Наталія закінчила Київське художнє училище, у якому також навчалися її подруги — Екстер та Прибильська.
У 1900 році Наталія Давидова відкрила майстерню вишивки у родинному маєтку Вербівка, що тоді належав до Київської губернії, а нині це — Черкащина. Наталія Михайлівна прагнула відродити втрачені вишивальні принципи. Для цього вона збирала по селах селянські рушники та сорочки, літургійне шитво. Знайдені зразки вивчала, класифікувала, а потім віддавала вишивальницям для відтворення. Народна майстриня Одарка Буряченко згадувала, що на початку 1900-х у майстерні Вербівки працювало близько 30 вишивальниць. Наталія Давидова сама відбирала орнаменти, робила ескізи робіт, запрошувала до майстерні найздібніших селянок.
Княгиня Наталія Яшвіль: підприємиця та художниця
Приблизно одночасно з Наталією Давидовою, а можливо, на кілька років раніше, свою майстерню вишивальниць організувала і княгиня Наталія Яшвіль. У мистецтвознавчих джерелах не згадується дата заснування проєкту, але у своїх статтях дослідниця Тетяна Кара-Васильєва пише, що у 1900 році вироби цієї артілі вже взяли малу золоту медаль на виставці у Парижі.
Наталія Яшвіль, у дівоцтві Філіпсон, була донькою російського генерала, який мав шотландське походження. Вона отримала традиційну домашню освіту в петербурзі, додатково брала уроки вокалу у викладачів консерваторії та навчалася живопису у професора Академії мистецтв Павла Чистякова. Наталія Григорівна гарно малювала: кілька її акварелей зберігалися на території України, зокрема у Луганському обласному художньому музеї.
У 1891 році Наталія вийшла заміж за князя Миколу Яшвіля. А вже за два роки вона овдовіла: чоловік впав із коня та отримав травми, що спричинили важку хворобу й ранню смерть. На руках у жінки залишилися донька Тетяна та син Володимир, який народився вже після смерті батька. У спадок від чоловіка Наталія отримала занедбаний маєток у селі Сунки Черкаської губернії. Відродженню цього села вона присвятила наступні 24 роки.
«За досить короткий час Сунки стали зразковим маєтком з виноградниками, фруктовими садами та величезним лісним господарством. Княгиня заснувала винокурню, цегельню, два олійних виробництва, три кузні, 23 вітряки», — пише старша наукова співробітниця Черкаського обласного краєзнавчого музею Світлана Урицька у «Музейному віснику». Науковиця також згадує, що водночас Наталія Яшвіль підтримувала кустарні промисли, якими традиційно займалися мешканці регіону. Вона заснувала школи-майстерні з вишивки, гончарства, різьблення, карбування на металі та килимарства, куди запрошувала викладати художників Михайла Нестерова, Олександра Мурашка та Яна Станіславського.
У 1991 році художниця та майстриня народного мистецтва Олександра Теліженко писала у журналі «Родовід», що спогадами про Наталію Яшвіль із нею поділилися родичі Домни Солганової, покоївки Яшвіль: «Княгиня була добра та справедлива людина, котра намагалася та робила багато для поліпшення життя селян. Крім майстерні вишивки й ткацтва, що давали на той час досить непоганий шматок хліба, вона збудувала баню для села, що було нечувано у цих краях, та школу. Княгиня мала хор, театр. Отримавши медичну освіту — студіювала терапію у Парижі, вона мріяла збудувати лікарню у Сунках».
Вишиті рушники й сорочки відправляли на численні виставки та продавали у міських крамницях, що дозволяло утримувати школи-майстерні та забезпечувати заробітком селянок.
Ремісничі артілі в Україні існували й раніше, але меценатки з художньою освітою створили новий підхід.
«Це був цілком унікальний час, коли традиційні українські вишивальні промисли відійшли від аматорського рівня і отримали професійне оформлення і менеджмент», — визначає особливість цих майстерень етнологиня Леся Гасиджак у статті для «Української правди».
Виставка кустарних промислів як новий етап співпраці художників, науковців та меценатів
Значним кроком на шляху взаємного впливу народних промислів та авангардного мистецтва стала Перша південноросійська кустарна виставка у Художньо-промисловому музеї в Києві — тепер Національний художній музей України. Її організували у 1906 році представники української інтелігенції, зокрема вже згадані меценатки та художниці.
На світлині 120-річної давнини фотограф зазнімкував цвіт культурних дієвців України початку XX століття в оточенні колекції гончарних виробів, зібраних спеціально для виставки. Це дев’ять членів організаційного комітету кустарної виставки, в якому головувала Наталія Яшвіль. На фото вона сидить з боку праворуч. На жаль, фото не було підписано одразу, і тепер фахівці не можуть зі стовідсотковою впевненістю назвати всіх персон на пожовтілій світлині. Наприклад, жінка, що сидіть ліворуч, у пізнішому підписі на звороті зазначена як колекціонерка та меценатка Варвара Ханенко. Але заступниця гендиректорки Музею Ханенків Ганна Рудик у статті на «Історичній правді» висловлює сумніви, що це Варвара Ніколівна.
«Унікальність виставки полягала в тому, що вперше з такою широтою і повнотою передбачалося представити картину народного мистецтва. Враховано було всі його різновиди: гончарство, плетіння, ткацтво, вишивка, вибійка, вироби зі шкіри, малювання, різьба по дереву, вироби з рогу й кістки, вироби з металів, а також малюнки й фотографії в тих випадках, коли неможливо або складно доправити самі предмети на виставку», — писав мистецтвознавець Георгій Коваленко у книжці «Олександра Екстер» («Родовід», 2021).
У підготовці до виставки також брала участь художниця Олександра Екстер. Разом із Наталією Давидовою вони готували підрозділ «Вишивка». У пошуках матеріалів для нього дослідниці влаштовували наукові експедиції селами, збирали та описували зразки, багато з них потім відтворювалися в артілях Вербівки.
Ймовірно, що саме у цей період утворився творчий тандем художниць. Як результат, у 1915 році Наталія Давидова запросила Олександру Екстер очолити художнє керівництво її майстерень. Так для проєкту «Вербівка» відкрилася нова сторінка, пов’язана зі співпрацею із сучасними художниками. Відтоді вишивальниці не лише відтворювали старовинні зразки, але й працювали за ескізами авангардних митців та мисткинь: Казимира Малевича, Ніни Генке-Меллер, самої Екстер. Шарфи, подушки, скатертини з абстрактними композиціями цих авторів подобалися публіці більше, ніж їхні сміливі картини, та гарно розкуповувалися у крамницях міст російської імперії та Європи. Дослідниця народних промислів Тетяна Кара-Васильєва у своїх роботах називає цю артіль «лабораторією авангардного мистецтва».
Ще одним результатом виставки стало створення Київського кустарного товариства, яке очолила Наталія Давидова. Товариство сприяло залученості майстринь народних промислів до співпраці з артілями у Київській, Волинській, Подільській, Чернігівській та Полтавській губерніях, а також допомагало організувати продажі виробів через крамниці у москві, петербурзі, Лондоні, Парижі.
Після виставки зріс попит на вироби у народному стилі та збільшилася потреба у робочих руках. Вже за прикладом доньки, мати Наталії Давидової Юлія Гудим-Левкович у 1906 році організувала майстерню вишивальниць у своєму маєтку Зозів Київської губернії, тепер — Вінницька область. В її артілі працювало понад 120 майстринь.
«Успіх виставки перевершив усі сподівання: більшість експонатів увійшли до колекції київського Музею імператора миколи II (тепер Національний музей історії України — прим. DIVOCHE.MEDIA), а згодом лягли в основу збірок низки інших київських музеїв», — зазначає Георгій Коваленко.
Анастасія Семиградова: опозиціонерка та благодійниця
Однією з найпрогресивніших артілей того часу, з якою також співпрацювала Олександра Екстер, була майстерня у селі Скопці Полтавської губернії, тепер — село Веселинівка Київської області. Художньою керівницею тут була подруга Екстер Євгенія Прибильська. У 1910 році одразу після відкриття майстерень її запросила до співпраці меценатка Анастасія Семиградова.
У своєму маєтку Анастасія Василівна Семиградова, у дівоцтві Авсеєнко, організувала кустарний пункт і навчально-показову килимову майстерню. Семиградова також заснувала в селі початкове училище, лікарню та надала кошти на будівництво приміщення для проживання вчителя, лікаря та фельдшера. Про це розповідає завідувачка відділу Національного музею українського народного декоративного мистецтва (НМУНДМ) Олена Шестакова у вступі до альбому «Авангард і модерн в українському мистецтві 1910–1930 років».
Вступна стаття в альбомі проілюстрована світлиною з архіву НМУНДМ: на тлі килимів зайняті вишиванням шестеро жінок. Всі вони вбрані в ошатні, оздоблені вишивками сукні. Фасони суконь не є суцільним наслідуванням народних строїв, а є зразками переосмисленої на сучасний лад традиції.
Про освіту Анастасії Василівни відомо лише, що вона закінчила Київський інститут шляхетних панянок. Семиградова мала опозиційні до імперської влади погляди: «поручалася за поднадзорних політичних», яким надавала прихисток у себе в маєтку, чим викликала невдоволення сусідів та погрози від губернатора. Вона входила до нелегального на той час Червоного хреста та постійно була заклопотана організаціями передач у тюрми до політичних в’язнів. Про це писала Євгенія Прибильська у своєму «Життєписі», уривок з якого опубліковано у журналі «Студії мистецтвознавчі». Заклопотаністю громадянськими справами Прибильська пояснювала, чому Семиградова «безконтрольно» доручила їй опікуватися майстернями вишивки, які з часом запропонувала перейменувати у «Кустарний пункт Прибильської та Семиградової».
Однак завдяки згаданому фото та декільком підписам під ескізами вишивок артілі, де вказано авторство Анастасії Семиградової, можна виснувати, що меценатка знаходила час і для свого захоплення мистецтвом.
Найкращих народних майстринь меценатки зробили зірками сучасного мистецтва
Особливістю артілі у Скопцях, як пізніше й у Вербівці, стало піднесення на новий рівень мистецтва народних умільців. Найяскравішим відкриттям «Кустарного пункту Прибильської та Семиградової» стала художниця Ганна Собачко, яка після одруження стала відома за подвійним прізвищем Собачко-Шостак. На талант майстрині звернули увагу обидві керівниці ще на самому початку роботи майстерень. Анастасія Семиградова відвела Ганні для роботи окрему кімнату, а Євгенія Прибильська привозила для своєї підопічної якісні фарби та папір.
Мистецтвознавиця Діана Клочко у статті про художницю для журналу «Антиквар» (№2, 2024) звертає увагу на особливість, непритаманну народним майстрам, що гуртом працювали в артілях: «…починаючи з 1911 року Ганна Собачко підписувала всі свої роботи. Цебто усвідомлювала себе не як безіменну народну майстриню, а як авторку художніх творів. І це принципово важливий момент, котрий означає професійну самоідентифікацію та персоналізацію».
З 1915 року твори народних майстрів та майстринь з українських артілей були представлені на спільних виставках із професійними художниками, що мали академічну освіту. У 1918 році Олександра Екстер організувала у Києві спільну виставку творів Євгенії Прибильської та Ганни Собачко.
Дослідниці та дослідник народного й авангардного мистецтва України — Діана Клочко, Тетяна Кара-Васильєва та Дмитро Горбачов — одноголосно зазначають очевидний вплив не лише митців з академічною освітою на селянських майстрів, а й навпаки. Крім Ганни Собачко-Шостак, «Кустарний пункт Прибильської та Семиградової» виплекав таких самобутніх художниць, як Параска Власенко та Наталія Вовк. А серед майстрів вербівської артілі зірками виставок народної творчості стали Євмен Пшеченко та Василь Довгошия.
Варвара Ханенко: берегиня музейної колекції
Колекціонерка та меценатка Варвара Ханенко передусім відома своєю участю у створенні спільної з Богданом Ханенком колекції артефактів східного та західного мистецтва. Завдяки принциповій позиції Варвари Ніколівни після смерті її чоловіка приватна колекція лягла в основу майбутнього музею їхнього імені, а також доповнила збірки ще кількох київських музеїв. Однак її меценатство не обмежується цією роллю.
Старша донька підприємця та філантропа Ніколи Терещенка Варвара зростала в родині, де було шестеро дітей — двоє синів та чотири доньки. Всі жінки з родини Терещенків займалися благодійністю: не лише підтримували проєкти своїх чоловіків, але й мали власні кошти, що спрямовували на розвиток освіти та медицини у Києві й інших містах України.
До цих проєктів долучалася і Варвара Ніколівна. Але, на відміну від сестер, вона ще й мала пристрасть до мистецтва, особливо — православних ікон.
«Я відчуваю їхню красоту та, дивлячись на них, отримую справжню насолоду… це для мене ціле одкровення», — таку цитату з листа Варвари Ханенко московському колекціонеру Остроумову наводить Ганна Рудик, заступниця гендиректорки Музею Ханенків у статті в «Історичній правді». За свідченнями сучасників, Богдан Ханенко не розумів цього захоплення іконами, але не сперечався з дружиною щодо доцільності їхнього колекціонування.
Як весільний подарунок Нікола Терещенко передав Варварі Ханенко маєток Оленівку у Фастівському районі Київської області. Подружжя перетворило садибу на резиденцію, де облаштували парк зі ставками, встановили електростанцію, потужність якої передбачала, що господарі планували електрифікувати все село. Про це згадує історик Олександр Вітолін у статті для «Вікенд». У 1900-х Варвара Ханенко взялася розвивати освіту в селі: для дітей організувала школу, для дорослих — вечірні курси. У 1903 році в Оленівці відкрили агрошколу, а ще за два роки — ремісничі майстерні. Зокрема, місцеві дівчата тут могли опанувати ткацтво, а після закінчення навчання отримували у подарунок верстат та сировину, необхідну для старту своєї справи.
В Оленівці також була своя майстерня вишивки, художнім керівником якої був митець Василь Кричевський. Для продажу килимів та гобеленів, створених місцевими майстрами, Варвара Ханенко відкрила крамницю у Лондоні. Але вона також співпрацювала з Київським кустарним товариством, яке очолювала Наталія Давидова. Це давало можливість відправляти вироби майстерень на виставки та ярмарки народних промислів у різних містах.
До вже згаданої Першої кустарної виставки у Художньо-промисловому музеї Варвара Ніколівна долучилася не лише як одна з організаторок, але і як меценатка. Вона надала для експозиції вишивки та килими з майстерень Оленівки та подарувала у фонд музею старовинні зразки з власної колекції.
Як склалася доля українських меценаток Варвари Ханенко, Наталії Яшвіль, Наталії Давидової та Анастасії Семиградової
Визвольні змагання на території України, що почалися після лютневої революції 1917 року, зупинили роботу більшості згаданих артілей.
У 1917 році майстерні Вербівки були зруйновані та розкрадені. Свій маєток Наталія Давидова востаннє відвідала у 1918 році. Вже після її приїзду того ж року маєток зруйнували. Про це пише журналістка Валентина Самченко у виданні «Україна молода». Разом із 16-річним сином Кирилом вона переїхала до Одеси, де у 1920 році їх обох запроторили до в’язниці за звинуваченням у контрреволюції. Син Наталії Михайлівни помер за ґратами. Вона після шести місяців ув’язнення виїхала за кордон. У Парижі жінка працювала вишивальницею у будинку моди «Коко Шанель». Про життя у неволі написала книжку «Півроку в ув’язненні. Щоденник 1920–1921 років». Після тривалої депресії у 1933 році вона наклала на себе руки. Похована у Ніцці.
Під час Першої світової війни княгиня Наталія Яшвіль та її донька Тетяна облаштували у своєму маєтку госпіталь для поранених. У 1917 році Тетяна вийшла заміж за офіцера денікінської армії, а за рік овдовіла. Син Володимир загинув у боях із більшовиками. У 1920 році з рештками білої армії обидві княгині Яшвіль виїхали спочатку до Константинополя, а потім оселилися у Празі. В еміграції Наталія Григорівна продовжувала меценатську справу: спонсорувала курси іконопису, створила серію різдвяних листівок. Померла у 1939 році. Про це розповідається на сайті Черкаської обласної наукової бібліотеки.
Про післяреволюційну долю Анастасії Семиградової відомо мало: у 1917 році вона виїхала до москви, де і померла у 1932 році. До України більше не поверталася, зазначає у «Життєписі» Євгенія Прибильська.
Навесні 1917 року помер Богдан Ханенко. Варвара Ніколівна стала одноосібною власницею їхньої спільної колекції творів. Богдан Іванович заповідав створити публічний музей на основі цього зібрання. Заступниця гендиректорки Музею Богдана та Варвари Ханенко Ганна Рудик згадувала в інтерв’ю Gazeta.ua, що це був час важких випробовувань для вже немолодої жінки. Варвара Ніколівна організувала евакуацію з петербурга найціннішої частини колекції, яку відправили туди на початку Першої світової війни. Потім довелося робити вибір — залишитися у Києві чи врятувати себе й частину колекції та емігрувати у Німеччину. Таку пропозицію вона отримала у 1918 році від німецьких генералів, що підтримували гетьмана Павла Скоропадського.
Варвара Ханенко залишилася у Києві та подарувала все своє надбання Українській академії наук. У 1919 році більшовики націоналізували музей та, всупереч заповіту власника, розділили його колекцію поміж різними закладами. Радянська влада дозволила Варварі Ніколівні жити в її власному будинку в маленькій кімнаті разом зі служницею Дуняшею (Євдокією Шерстюковою), яка й поховала меценатку у 1922 році на цвинтарі Видубицького монастиря.
У 1924 році прізвище Ханенків прибрали з назви музею «за відсутністю революційних заслуг перед пролетарською культурою». Імена Богдана та Варвари Ханенків повернули до назви лише у 1999 році.
Завдяки національному статусу музею сьогодні імена Ханенків добре відомі за межами кола істориків та мистецтвознавців. На жаль, цього не можна сказати щодо імен меценаток Наталії Давидової, Наталії Яшвіль та Анастасії Семиградової. В останні роки пам’ять про них відновлюється хіба що на місцевому рівні, вони добре знані серед дослідників народних промислів. Але їхній внесок в українське мистецтво був набагато масштабнішим.
