У книжці «Патріархи. Витоки нерівності», що незабаром вийде у видавництві «Лабораторія», наукова журналістка Анжела Саїні досліджує коріння того, що ми називаємо патріархатом: як він уперше вкорінився в суспільствах і поширився усім світом від доісторичних часів до сьогодення.
Авторка подорожує до найдавніших відомих людських поселень, аналізує найновіші результати досліджень, а також простежує культурні та політичні історії, доводячи, що колоніалізм та імперії кардинально змінили спосіб життя в Азії, Африці та Америці, поширюючи жорсткі патріархальні звичаї і підриваючи те, як люди організовували свої сім’ї та роботу.
У наш час, попри боротьбу з сексизмом, насильством і дискримінацією, навіть революційні зусилля, спрямовані на досягнення рівності, часто закінчуються невдачею. Але «Патріархи» вселяють надію — відкривають множинність людських устроїв, підважують старі наративи й викривають чоловічу зверхність як постійно мінливий елемент системи контролю.
Публікуємо уривок.
Одного дощового ранку в липні 1968 pоку Робін Джеффрі подорожував автобусом по індійському штату Керала. Нині Джеффрі — науковець, що вивчає сучасну історію та політику Індії, а на той час працював шкільним учителем у Пенджабі на півночі країни. Клімат Керали зазвичай вологий, і за деякий час шибки в автобусі запітніли. На першій зупинці Джеффрі відхилив брезент у себе на віконці, аби впустити трохи повітря. За кілька метрів він помітив вдягнену у біле літню жінку, що сиділа у комфортній сухості власної веранди, крізь товсті окуляри уважно вчитуючись у вранішню газету.
Ця мить видалася чоловікові настільки дивовижною, що він пам’ятає її досі. «Це так відбилось у моїй пам’яті», — каже він. Для Джеффрі було незвично бачити когось, хто читав на людях місцеву газету, принаймні у Пенджабі. Рівень грамотності в Індії був низьким, як і в більшості решти світу, однак рівень жіночої грамотності — ще нижчим. Однак ось була ця жінка, що розслаблено читала газету, поклавши її собі на коліно. «Це один з тих дуже жвавих образів, що вражає тебе, бо істотно вибивається з очікувань».
Хоча зараз грамотність серед дорослих значно вища, у більшості індійських штатів гендерна різниця лишається доволі помітною. Однак у Кералі, відколи ведеться документування, рівень жіночої грамотності завжди був десь таким самим, як і в чоловіків. Наразі він становить понад 95%. Штат, що простягається вздовж зеленого південно-західного узбережжя, славиться тим, що в ньому жінки можуть відносно безпечно подорожувати й ходити вулицями самі. І це суттєва річ. На своїй першій роботі в журналі про сучасну політику у Нью-Делі я нерідко почувалася в небезпеці, виходячи на вулицю після заходу сонця без супроводу друга чи родича. Кералу, з іншого боку, оточували легенди — це місце, де гендерні ролі були обернені, де завжди правили жінки, а доньок цінували більше за синів.
До цього дня зачаровані чужинці часто називають Кералу краєм матріархату. Насправді ж мізогінія та насильство існують там тією ж мірою, що й скрізь, а жінки мають далеко не всю владу, особливо представниці нижчих каст. Однак легенди частково правдиві. Принаймні до певної міри рекорд штату щодо гендерної рівності завдячує прадавнім наярам, могутній кастовій спільноті, що колись головувала у частині регіону, організовуючись матрилінійно — тобто відстежуючи родовід за материнською, а не за батьківською лінією.
До наярів часто ставляться як до винятку, проте фактично спільноти зі схильністю до матрилінійності всіюють Азію, частини Північної і Південної Америки та широкий «матрилінійний пояс», що простягається посеред Африки. Насправді вони геть незвичні тільки для Європи. Матрилінійність не гарантує, що до жінок ставитимуться краще чи що чоловіки не обійматимуть владних посад, однак це частина картини того, як суспільства ставляться до гендеру. У найпростішому варіанті вона говорить дітям, що їхні пращурки важливі й що дівчата посідають важливе місце в родинах. Також вона може визначати статус жінки й кількість багатства та майна, яку вона може очікувати у спадок. У 2020 pоці економістка Сара Ловз із Каліфорнійського університету у Сан-Дієґо опублікувала опитування більш ніж 600 людей, які живуть у міській зоні вздовж африканського матрилінійного поясу в Кананзі, що у Демократичній Республіці Конґо, і порівняла їхні відповіді з незалежними опитуваннями щодо демографії та охорони здоров’я по всій країні в цілому. Вона виявила, що «матрилінійні жінки повідомляють про більшу автономність у прийнятті рішень, менше підтримують домашнє насильство й, що вкрай важливо, переживають менше домашнього насильства». Ловз також виявила, що діти матрилінійних жінок менш імовірно хворіли за останній місяць і їхня освіта була в середньому триваліша на пів року.
Дослідники припускають, що близько 70% спільнот у всьому світі є патрилокальними, тобто люди зазвичай живуть із родиною батька. Матрилокальність, коли люди впродовж життя лишаються з родиною матері чи поруч, часто йде рука об руку з матрилінійністю. І принаймні деякі з цих матрилінійних суспільств, імовірно, налічують тисячі років. У 2009 pоці біологи й антропологи, що писали для «Праць Королівського товариства Б», за допомогою біологічних доказів разом із культурними даними та родинними деревами довели, що матрилокальні спільноти, наприклад, у Тихому океані, можуть сягати аж п’яти тисячоліть. Життєві звички відтоді змінилися, однак «нотки» матрилінійності й матрилокальності досі зберігаються в них.
У своїх мемуарах, написаних 1991 pоку мовою малаялам і пізніше перекладених англійською під назвою «Селище до початку часів» (The Village Before Time), журналіст Мадхаван Кутті створює особистий портрет щоденного життя у матрилінійному домі свого дитинства в Кералі. На відміну від малих нуклеарних родин, що розколюються після шлюбу, наяри жили разом великими таравадами, спільними господарствами до десятків членів спільної родини із пращуркою. Сестри й брати все життя лишалися під одним дахом. Жінкам дозволялося мати більше одного статевого партнера, і жодному з них не обов’язково було з нею жити. Це означало, що від батька не очікувалося, що він гратиме велику роль у вихованні власних дітей; натомість батьки допомагали виховувати дітей своїх сестер. Народжений у величезному тараваді, Кутті згадує, що в його родинному дереві згадувалися тільки доньки.
Бабуся Кутті, Картьяяні Амма, зрештою стала головою господарства. Як того вимагав місцевий звичай, вона ніколи не прикривала одягом грудей. «Вона зберігала глибоке підсвідоме історичне надбання, — пише він. — Ця матріархиня нашої великої родини, особистість видатної стійкості й розуміння, глибоко непокоїлася жіночою свободою».
Їхнє суспільство не було малим чи маргінальним. Народжений у Кералі автор Ману Піллай простежив історію Королівства Траванкор, яке простягалося на півдні Керали принаймні упродовж двохсот років до середини ХХ століття. «Наярські жінки все життя жили в безпеці домівок, у яких народилися, й не залежали від своїх чоловіків, — пише він у “Престолі зі слонової кістки” (The Ivory Throne). — Удівство не було катастрофою, й жінки були по суті рівні з чоловіками, коли справа стосувалася статевих прав, і мали повний контроль над своїми тілами»
Зсередини це не видавалося чимось визначним. Родинне життя було таким упродовж поколінь. Однак зустрівши наярів Керали, європейські гості були вражені. Їх захоплювала не лише реальність, але й творчий потенціал того, що видавалося їм перевернутим «нормальним» суспільством. Декого це шокувало, стверджує Ґ. Аруніма, дослідниця жіночих студій в Університеті Джавахарлала Неру та директорка Керальської ради історичних досліджень. У XVII столітті один голландський мандрівник вважав їх «найрозпуснішою й найнечистивішою [sic] нацією на всьому Сході», зазначає Аруніма. Інших це надихало. Наприкінці XVIII століття Джеймс Генрі Лоуренс, юний британський романіст і син работорговця, написав романтичний твір «Імперія наярів». Спираючись на досвід Керали, Лоуренс захищав право жінок у Європі здобувати кращу освіту, мати декількох коханців та розривати шлюб.
Однак за будь-якої реакції, пише Аруніма, чужинці зазвичай дивились на наярів як на дивину, що суперечила їхньому переконанню про патрилінійність як нормальний спосіб життя. Матрилінійні суспільства називали «нецивілізованими» та «неприродними». Їхнє існування вимагало пояснень.
Навіть сьогодні західні дослідники ставляться до них із сумішшю збентеження та здивування. У нещодавніх антропологічних джерелах матрилінійність описується як парадокс, як природжено нестабільний стан буття. Дослідники, що вивчали подібні до керальських наярів суспільства, упродовж 70 pоків вживали вираз «матрилінійна загадка»: навіщо батькові витрачати час та сили на догляд за небожами й небогами, а не за власними дітьми? Навіщо чоловікові терпіти, що його шурин матиме владу над його власними дітьми та їхньою матір’ю? Як чоловіки могли століттями з цим миритися, не силкуючись щось змінити?
Іронічно, але коли в ХІХ столітті в Кералу справді прийшли зміни, вони здебільшого були пов’язані зі ставленням зацікавлених і обурених чужинців. Британські колонізатори, що захопили владу в регіоні, разом із місіонерами, які прагнули навернути людей у християнство, силою змусили матрилінійних жителів Керали звести гендерні норми до їхніх вікторіанських уявлень. «Бажаючи отримати психологічну перевагу над підданими, колоніальна ідеологія відчувала необхідність насадити моральну вищість правителів багатьма тонкими й не дуже тонкими методами», — пише індійська історикиня Ума Чакраварті.
Упродовж ХІХ століття влада, яку мали старші брати в таравадах, зі спільної з жінками їхньої родини й завжди обумовленої обставинами чи старшинством почала перетворюватись на одноосібну й незаперечну. Правові постанови колоніальної епохи, наглядаючи за «оцивілізовуванням» матрилінійних спільнот, допомогли підняти статус найстаршого чоловіка в таравадах. За цим послідували родинні суперечки. В одній судовій справі 1855 pоку суддя в Калікуті (нині Кожикоде), одному з найбільших міст Керали, яке натоді було під британським правлінням, виголосив, що «визнати, що… влада належить тільки жінкам, було б дійсно жорстоко».
Питання, якою владою може природно бути наділена жінка, вже поставало, коли своє правління 1810 pоку розпочала королева Траванкора, Рані Ґоврі Лакшмі. Коли вона народила сина, її попросили поступитися йому троном, пояснює Ману Піллай. Натомість королева мала би послаблений титул доглядачки-«регентки», доки син не сягне віку правління. Втім, як би британська влада не намагалася підірвати її статус, місцеві все одно не могли не вважати Лакшмі законною правителькою. Піллай зазначає, що вона продовжувала мати необмежену владу, й це тривало, коли після її смерті трон посіла її сестра. Королеву навіть називали в офіційних документах «Магараджею» — титулом, що його зазвичай дають індійському королю.
За матрилінійної системи, де статі мають порівняно більшу рівність, ніж за патрилінійної, «гендер монарха не мав особливого значення, — пише Піллай. — Важлива була посада та високе становище, і хто б не мав верховну владу у штаті та королівському дворі, ставав Магараджею».
Однак по тому як минали десятиліття, тиск на родини наярів почав даватися взнаки. Юні й освічені реформатори захотіли порвати з минулим, навчившись бачити свої традиції чужими очима як ганебні й відсталі. Моногамні шлюби й менші родини повільно впроваджувалися як сучасніші. Література й мистецтво почали відображати зміну думок щодо жінок та їхнього місця в суспільстві. Культурна шкала зсунулася, а з нею — й уявлення людей про самих себе.
