Я ненавиджу хворіти. Роками сприймаю це як особистий провал, поразку у грі, де живу своє найкраще життя. Більше за стан хвороби я ненавиджу тільки те, що захворіти я можу від сильного вітру, що зʼявиться підступно, з-за рогу, у відпустці, через кондиціонер, який буде охолоджувати розпалені, розкриті листопадно-грудневі тіла у міських кавʼярнях, які можуть дозволити собі вдягти майку під шкіряну куртку, поки я питиму теплий чай у своїх капустяних шарах зі светрів. Це несправедливо! Це не мало статись! Я лежу в перший день хвороби, спостерігаючи, як всередині мене грають у карти мозок та тіло: кожен хоче уваги і кожен має робити своє.
Терапевти у державних клініках, коли мені 14, кажуть, що температура тіла людини нижче 35°C вважається ненормально низькою, а такий стан організму називається гіпотермією. Це класно, звісно, але я живу з такою температурою все життя, 37.5°C — невідома моєму тілу гарячка, стан, в якому жінки продовжують гарувати, а чоловіки позіхають на дивані. Коли я хворію, ртуть у термометрі ледь доповзає до позначки 34.7°C. «Щось із тобою не так», — єдиний повторюваний висновок, який неможливо буде розібрати у лікарських висновках. Мені немає сенсу пити пакетики колдрексу, бо потрібно підіймати, а не збивати температуру. Натомість я приймаю дози самоп*здінгу і роблю собі тільки гірше, гортаючи сториз друзів, які продовжують робити буденні речі. Я буду відчувати слабкість, першіння горла і трохи нежитю — нічого такого складного, аби не продовжувати працювати, надто непомітне, аби прийняти, що і це — сигнал організму про перепочинок, підхоплений десь вірус, пережитий стрес.
— Аню, одужуй та стеж за своїм здоровʼям, — повторює бабуся все моє доросле життя. — Хвора ти нікому не потрібна, — додає вона, і це перекреслює всю здоровість першої частини поради.
Вразливість, недієздатність, чутливість — усе це заборонені, а може, таємно бажані й недоступні блага покоління двох світових війн. А що казати про моїх маму і тата, які стали батьками у свої 20? Коли я маленька хворіла, то мама дозволяла бути вдома. Навіть якщо біль у животі починався рівно о 7.45 кожного вівторка (за 30 хвилин до початку уроку математики). Вона була на моєму боці, але ніколи так сильно не дбала про себе. Я не можу дозволити собі бути тією маленькою тепер, бо хто за мене піде заробляти, купляти ліки? Слабкі люди невидимі, їх не зображають в історіях успіху. На автобусній зупинці я бачу соціальну рекламу про чоловіка у кріслі колісному, який виграє марафон, і слоган: «Моя найбільша перемога — перемогти себе». А можна перемагати не себе, а виклики?
У мене поки що немає дітей, зате є законні 12 лікарняних на рік, і коли ми з моєю нетемпературою у 35.2°C та слабкістю лишаємось сам на сам, я не сприймаю її й себе серйозно. Я йду на перемовини:
— Ну що, сьогодні й завтра ми вдома, а в середу уже можна і на тренування.
На пʼятий день я не витримую ані ізоляції, ані відсутності електроенергії вдома, і ми з колишньою колегою зустрічаємось на післяобідню каву. Вона тепер живе в Австрії й, коли кажу, що ці дні виконувала роботу вдома й одужувала, нависаючи над ноутбуком, але мені не сильно краще, відповідає:
— Сьогодні ж тільки пʼятий день! А вірус може понад 10 днів бути.
— 10 днів у мене нема.
— А ти думаєш у когось є?
— Але я не розумію, як мені лікуватись, у мене ж немає жодних симптомів, окрім слабкості, трохи горло, голова болить.
— Лежати й пити чай, рідину. Дати собі час.
Дати собі час, коли його, здається, зовсім нема. Чи можу я? Така розумна, аж неприємно, знаєте оці розмови з друзями, коли вони праві? Ми повертаємось до антиностальгування про колишню роботу:
— А згадай, як у мене був перший ковід! Я буквально не могла дивитись у ноут, але не могла сказати, що мені так хріново, — і продовжувала витягувати з себе ті тексти…
— А як наша колега писала з поліклініки?
— Так. І навіть коли почалась повномасштабка, хіба ми не почали ще більше працювати? Прикрились роботою, бо треба було кудись діти себе.
— Ще й соромились, що хочемо взяти повноцінний вихідний, бо цього ніхто ніколи собі не дозволяв, і всі писали листи 24/7, а на спільних дзвінках говорили, що збентежені, що ніхто не звертається по безплатну консультацію до психотерапевтів, кошти на яких виділили в головному офісі. We’re fine!
Тепер вона працює у компанії, де є формула успіху: якщо захворів, сиди вдома 10 днів.
— Це стандарт для лікарів, вони одразу дають 10 днів лікарняного. Хіба сама скажеш — я вже здорова, йду на роботу. Але навіть якщо я за чотири дні здорова, все одно можу взяти 10. Ніхто не буде перевіряти.
Для більшості з моєї бульбашки «лишитись вдома і хворіти» — це новорічна казка. Розкіш. Простіше відпустку взяти: її можна запланувати, а хворобу — ні. Або це просто текст із реклами у метро, який придумав ЮНІСЕФ під час пандемії курячого грипу: «Захворів – сиди вдома». Наче за інших штамів грипу виходити можна.
Ця нікому не потрібна жертовність своїм здоровʼям, звісно, простягає свої довгі волохаті ноги з тіста, з якого ми, українці, та й не тільки, зліплені. Коли я працювала з американцями, вони так само вбивались на роботі. Перепрацювання та відсутність відпусток навіть заохочувались і йти раніше шостої вечора було незручно навіть HR-ці. Вони надсилали листи у вихідні, вночі, наче показуючи — щосекунди вони працюють, аби закрити кредити на навчання дітей, або виплатити іпотеку на маєток, чи відкласти на пенсію, що було одночасно поважно і сумно. Але була одна маленька відмінність — оскільки вони були експатами у нашій країні, їхня зарплата в кілька разів перевищувала нашу. І кожна екстрагодина оплачувалась компанією. Як і квартира на Золотих. Такий от нюансик.
Окрім різної оплати, ще до 2013-го, Революції гідності, анексії росією Криму, було зрозуміло: Україна — новий світ, де можна отримати найкращий сервіс тут і зараз. Як співає jockii druce у «Будем снідать»: «По суті, наша Україна — це така пісочниця. Кожен тут, ну, робить чисто те, шо йому хочеться. Там, хочеш — намалюєш гусака зі свого ануса. Чи хочеш — побудуєш літака із Daewoo Lanosʼа». Країна можливостей! З роками додаються прикольні фішки на кшталт перекидання коштів за секунду, безплатна вода у ресторанах та доступ до крему від White Sprut за 900 гривень, прости господи, й сміх через те, що на столах у кавʼярні умовної Німеччині не будуть стояти безплатні серветки. А серветки просто надто дорогі. І в Німеччині це знають, бо рахують бюджет на роки вперед. Бо знають, що вони матимуть ці роки наперед, і будуть забезпечені. Ті європейці дивляться на наші QR-коди замість меню і посміхаються, бо натомість вони мають доступ до такої розкоші, як далекоглядне планування. Забезпечена старість. Вони можуть чекати на посилку місяцями. Їм окей не отримувати відповідь від консультанта за тиждень. Ми живемо у швидкості світла чи, краще, міжконтинентальних ракет, де або зараз ти ідеш на побачення, або в обох пропадає бажання, і ви більше ніколи не бачитесь. У нас навіть немає впевненості, що ми доживемо до пенсії, не те що будемо її колись отримувати. Тому для нас так важливо тут і зараз мати довкола найкраще. І ніколи не хворіти, бо це так невчасно. Ти пропустиш життя. А інше, потім, далі — коли і яке воно буде?
Я недужаю третій тиждень: симптоми то зʼявляються, то зникають, я розтягую перемовини, граюсь сама з собою у вмовляння, бо перші дні діяла нестратегічно. Я ненавиджу хворіти, але підозрюю, що це не востаннє в моєму житті.
Тому тут і зараз я все ж вирішую, що, окрім стосунків із близькими, переоцінку мають пройти й мої відносини з тілом: такий собі повноцінний чекап після 30, який додатково до гінеколога, аналізів крові, вакцинації включає турботу про те, чого саме хоче моє тіло та душа, коли я хворію? Що я маю дати? Сім днів лікарняного? Окей, спробуємо, «стадіон так стадіон». Пиття, сон, справжній лікарняний, хоча б у перші дні, коли очі болять від світла ноутбука. І замість самоп*здінгу — прохання привезти ліки, їжу, потурбуватись про мене. Аби подіяло. А що як я таки житиму довго? Можливо, подякую собі за це років за 20?
Моїм друзям все частіше виповнюється за 30+, і ми справді щиро зичимо одне одному здоровʼя. Бо зрозуміло вже, healthy is a new black. Моя нова сімейна лікарка нагадує: ти не уявляєш, скільки разів за весь час твій організм та імунна система борють віруси, яких ти ніколи не побачиш. Якщо є симптоми, то організм потребує підтримки. Ти можеш цього не хотіти, не планувати, опиратись, але ти все одно будеш хворіти, бо ти — просто людина.
Бути просто людиною інколи так сумно, бо здається, що ти здаєшся. Але ні, ти просто перезаряджаєш сили. На майбутнє, яким би воно не було.
