Алтея Джеймс — юна й успішна американська письменниця — приїжджає до Берліна, де стикається з реальністю нацистського режиму й опиняється серед повстанців, що кидають виклик її уявленням про світ. Ханна Брехт втікає від переслідувань до Парижа й опиняється в Бібліотеці спалених книг, де розпочинає власну боротьбу проти фашизму, використовуючи силу друкованого слова. А в Нью-Йорку Вів’єн Чайлдз отримує страшну звістку про загибель чоловіка і вирішує розпочати боротьбу проти цензури, захищаючи право солдатів на доступ до книжок. І одного дня долі цих трьох жінок перетинаються.
«Бібліотека спалених книг» Бріанни Лабускес, що вийде незабаром у видавництві «Лабораторія», — це приголомшливий роман періоду Другої світової війни про переплетені долі трьох жінок, які вірять у силу книжок, здатних перемогти у найтемніші моменти війни.
Публікуємо уривок.
Хай яка вона бувала стомлена, Ханна ніколи не пропускала щотижневого салону в маєтку Наталі Кліффорд-Барні, розташованому на лівому березі навпроти Лувру.
Ханна розгладила руками кофтинку лавандового кольору — її вона спеціально вдягала на ці зустрічі. Светр був ще нічого, але Ханна побачила бризки багнюки знизу на широких холошах штанів і скривилась. Вона вирішила їхати з роботи в бібліотеці на велосипеді, і це явно була помилка. А тепер уже нічого не вдієш.
Однаково це було неважливо. Попри славу Наталі й престижний статус паризького літературного кола, зовнішній вигляд і вподобання в одязі її мало хвилювали. Драматург і поет щоп’ятниці були при повному параді: у важких парчевих костюмах, що краще пасували б минулому століттю. Але ще нікого Наталі не виставила за двері за неналежне вбрання.
— Ханно, — почула вона, щойно зайшовши в коридор. У такі вечори двері не замикали.
Уже через мить її взяла за руки художниця, яка не змивала плями від фарби зі шкіри — вона ними пишалася. Ханна нахилилась поцілувати Патріс в обидві щоки і зачепила нігтем шматочок лазурової фарби.
— Я думала, ти в Греції.
— Там так нудно, — простогнала Патріс, прибираючи з обличчя довге пасмо пшенично-білявого волосся. У чорних штанах і білій блузі вона була ніби живим образом Парижа, занадто модного й загадкового, щоб знатися з іноземцями. — Постійно сонце, синє море, неперевершена їжа. Фе, як прозаїчно. Мені потрібен нещасний, знедолений Париж.
— Ось, тримай.
Ханна механічно взяла келих, який їй всунули в руку і задивилась на бульбашки.
— Ми щось святкуємо?
— Наступного тижня в мене виставка, — Патріс обняла Ханну за талію й повела далі в будинок. — Але Ханно, Ханно, Ханно, ти тут уже достатньо давно і не можеш не знати, що нам не потрібен привід для шампанського.
Ханна мовчки погодилась і вихилила пів келиха. Патріс підморгнула і зробила так само. Вона не була красунею, але в об’єктиві фотоапарата її обличчя ніби оживало, крупні риси вирівнювались і набували якогось особливого магнетизму.
— Як поживає Марі? — запитала Ханна, уважно оглядаючи присутніх. Щоп’ятниці тут можна було десь натрапити на відомого письменника чи поета.
— Ох, Марі. Вона завела роман, — Патріс драматично схилилась і всією вагою повисла на Ханні.
— Мені шкода.
— Та нічого. Її дівчина досить гарненька, по-провінційному, — відповіла Патріс. — І неперевершена в ліжку, чудово виконує всі бажання.
Вони попрямували в головну залу, і дорогою Ханна взяла зі столика два келихи з чимось рожевим.
— Схоже, добре все, що закінчується добре.
— Побачимо, — Патріс граційно взяла один келих і віддала порожній якомусь юнаку — мабуть, молодому поету, подумала Ханна, до яких завжди такий охочий Отто. Патріс не звернула жодної уваги на невдоволене буркотіння поета — в цьому була вся Патріс. Вона жила у власному світі. — Та дівчина досить дурненька. Не впевнена, що вона тут довго протримається. Якби не ми, це місто уже живцем її проковтнуло б.
Ханна мало не ляпнула грубий жарт — мабуть, випила забагато вина і занадто швидко, — але вчасно схаменулась.
— Може, вона ще тебе здивує.
— Але тоді я можу в неї закохатись, і це був би кошмар, — зітхнула Патріс, тягнучи Ханну за собою на стьобаний диван.
— Справді? — запитала Ханна, згадуючи про свою розмову з Люсьєном. — Кошмар?
Від відповіді Патріс урятувала сама Наталі — вона сіла навпроти Ханни, а на руках у неї вмостився маленький чорний бульдог і почав розглядати їх своїми схожими на намистини очима.
— У вас розбите серце, — сказала Наталі замість привітання. Вона була експаткою, приїхала в Париж зі Сполучених Штатів і ще не зовсім позбулась різкого американського акценту — чи радше різких американських манер.
У місті натяків, багатозначних поглядів і манірності Наталі була для Ханни ковтком свіжого повітря. Але Ханна була не з тих, хто легко ділиться своїми переживаннями, особливо з незнайомцями.
— Ідеальний стан для Парижа, хіба ні?
Патріс засміялась і встала.
— Я ще недостатньо вина випила для такої розмови. Щасти вам!
Наталі дивилась на Ханну, примруживши очі, і не звернула уваги на те, що Патріс пішла.
— Хіба вам не здається, що в Місті Світла найкраще бути закоханим?
Ханна підняла одне плече. Як вона примудрилась уже вкотре завести філософську дискусію на тему, якої уникала останні три роки? Це все Париж, припустила вона.
— Можливо, якщо ви турист. Або дитина.
— Я так розумію, ви вже давно не дитина.
— Так, — тихо відповіла Ханна. — Таке кохання буває тільки раз, а потім, хай скільки ти закохуватимешся, на серці назавжди залишиться шрам, хоч рана й загоїться.
— Як трагічно! — вигукнула Наталі, махнувши рукою, від чого бульдог заскавучав. Любов’ю до драматизму Наталі нагадувала Отто.
— Реалістично, — відказала Ханна. — У вас серце не розбите?
— Можливо, — відповіла Наталі, гладячи бульдога й вивчаючи Ханну поглядом. — Ви чули про мистецтво кінцуґі?
Ханна заперечливо похитала головою.
— У Японії розбитий посуд склеюють, покриваючи тріщини золотом. Так розбиті предмети стають навіть красивішими, ніж були до.
— Як поетично, — навмисно протягнула Ханна, щоб приховати тремтіння в голосі. Було в цій ідеї щось чарівливе, та все-таки в Ханнину реальність вона не вписувалась. У тріщинках її серця будь-яке золото було б несправжнім і розкришилося б від найменшої проблеми.
Але Наталі не відступала.
— Думаєте, поезія і життя не можуть співіснувати в гармонії?
Ханна згадала побите лице Адама, як він сидів навпроти неї в гнітючій кімнаті для відвідин у концтаборі, а потім згадала Алтеїні сльози й безглузді вибачення.
— Так.
— Яке сумне у вас життя, мила, — сказала Наталі з характерною для неї безжальною щирістю. — Життя — це не просто виживання. Я гадала, вам це відомо.
— Чому? — запитала Ханна. Їй було цікаво, що ця жінка знає не тільки її ім’я.
— Ви ж працюєте в тій бібліотеці на Монпарнасі? — запитала Наталі.
— Так, — вагаючись, відповіла Ханна, вже помітивши пастку.
— То хіба жити тільки заради того, щоб урятувати культуру від спалення, — не поетично? — запитала Наталі. — Хіба ваша маленька бібліотека — не символ того, що слова сильніші, ніж полум’я?
— Ну, можна й так сказати… — усміхнулась Ханна, щоб не продовжувати суперечку. Наталі була права. Ханна знала, що навмисно їй суперечила. Вона завжди так реагувала, коли хтось зачіпав її за живе, адже її серце було великою відкритою раною.
— Люба моя, я завжди права, — велично кивнула Наталі, демонструючи, що не тримає образи. — А тепер розкажіть мені про це ваше велике кохання. Хто причина цієї мудрості в очах?
Ханна похитала головою.
— То була не жінка, — сказала вона, і це була тільки наполовину неправда, — а країна.
Наталі підняла келих хересу, ніби виголошуючи тост.
— Це те саме, моя люба. Це те саме.
