Серед жахіть концтаборів існувало місце, де нитки й тканини ставали інструментами не лише для створення краси, а й для боротьби за життя. Історикиня моди Люсі Адлінґтон відкриває залаштунки в таборове ательє, де кравчині боролися за виживання під покровом розкоші й лицемірства нацистської верхівки.
Авторка книжки «Кравчині Аушвіцу» розповідає історію ательє, організованого Гедвіґою Гьосс, дружиною коменданта Аушвіцу, де двадцять п’ять жінок створювали вбрання для еліти Третього Райху. Ці жінки працювали з найдорожчими тканинами, виготовляючи розкішні костюми та сукні для нацистських лідерів, водночас борючись за власне життя.
На основі спогадів останньої кравчині ательє, інтерв’ю та архівних матеріалів авторка висвітлює не лише побут і переживання ув’язнених, а й глибокі протиріччя і жорстокість системи. Люсі Адлінґтон досліджує, як вишуканість моди контрастувала з нелюдською реальністю концтаборів, оголюючи всю лицемірну сутність Третього Райху.
Публікуємо уривок.
Рано-вранці 10 листопада 1938 року в Лейпцигу підпалили відомі універмаги Bamberger’s, Hertz’s та Ury’s. Місцеві пожежні бригади стежили, щоб вогонь не перекинувся на сусідні неєврейські будинки, та не зробили нічого для порятунку самих магазинів.
Загалом у Німеччині було розграбовано й розгромлено від 6000 до 7000 єврейських підприємств. Така поведінка була відкритою, безсоромною і санкціонованою урядом. Німецька громадськість була занадто перелякана для того, щоб втрутитися, або ж занадто прагнула отримати вигоду. Сувої тканин, украдені з магазинів, можна було спокійно розкроїти й пошити собі новий одяг — чому б не скористатися можливістю?
Масові руйнування з 9 на 10 листопада 1938 року отримали назву Kristallnacht, тобто «Кришталева ніч», або «Ніч битого скла». Цей термін легко запам’ятати, а ще він дуже промовистий у сенсі того, що події розглядалися крізь призму майна, а не живих людей. Розбите скло, а не розбиті життя. Райхсмаршал Ґерінґ скаржився Ґеббельсу: «Краще б ви вбили дві сотні євреїв замість того, щоб знищувати такі цінності».
Хоча Кришталева ніч і показала німецьким громадянам потворну реальність життя євреїв, можливо, вони віднайшли егоїстичну втіху в думці, що це відбувається з іншими людьми, не з ними, і що родини, яких гнали вночі вулицями в нічних сорочках, напевне, зробили щось не так, якщо з ними ось так суперечливо поводилися.
Тимчасом як німецькі єврейки боялися втратити засоби для існування й домівки, арійські жінки все ще спокійно могли гортати журнали 1938 року, щоб помилуватися новим стилем капелюхів; думати над тим, щоб замовити річний круїз або міський відпочинок; мріяти про басейн на задньому дворі; позбавлятися неприємних запахів за допомогою дезодоранту Odo-ro-no; записуватися на масаж і косметичні процедури в салоні Елізабет Арден; підбирати викрійку для мереживної блузи або вибирати кушніра для пошиття зимових хутряних виробів — словом, цілковито віддавалися ескапізму. Рекламні оголошення в журналах пропонували лак для нігтів Cutex, шовк для шиття Gütermann усіх відтінків веселки й фарбу для волосся Schwarzkopf для відповідного арійського блондування. Брудні руки можна було помити милом Palmolive.
В одній статті з журналу Elegante Welt за 1938 рік, де вихваляли нові модні кольори, сукні-футляри й жакети-марабу, сповістили, що «настрій на горизонті був “переважно веселим”». Будь-які хвилювання журналістка відкинула, утім, із застереженням: «Економічні кризи — це не що інше, як незнищенна воля до життя й оптимізм людей».
Як повноважний представник Чотирирічного плану, Герман Ґерінґ відповідав за переведення німецької економіки на військові рейки. Він, звісно, розглядав збитки, завдані Кришталевою ніччю, як кризу, і скаржився, що йому немає сенсу проводити політику ощадливості, коли погроми завдали економіці таких величезних втрат. Його реакція на вандалізм Кришталевої ночі була вкрай цинічною: він виставив німецьким євреям приголомшливо високий рахунок на покриття збитків.
Емі Ґерінґ, обожнювана дружина Германа, була відданою прихильницею розкішного одягу, який підкреслював її пишну фігуру. У своїх мемуарах вона визнавала, що почувалася ніяково під час єврейських бойкотів, даючи зрозуміти, що вона зробила свій невеликий внесок у підтримку деяких друзів-євреїв, які мали напис «Jude» («Єврей») на вітринах своїх магазинів. Утім, вона зізнавалася, що почувалася некомфортно, заходячи в єврейські крамниці, побоюючись, що таким чином створювала неприємності для свого чоловіка.
Тим часом Йозеф Ґеббельс у своєму щоденнику зловтішався з того, що берлінці були в захваті від мародерств Кришталевої ночі. Примітно, як він наголосив на тому факті, що головними здобутими нагородами були одяг і м’які меблі: «Шуби, килими, коштовні тканини — усе це можна було отримати задарма». Маґда Ґеббельс, бездоганно вбрана дружина Йозефа, була відданою прихильницею гарного стилю й дуже засмутилася наслідками листопадових погромів. Вона нарікала щодо закриття єврейського ательє: «Яка неприємність, що Конен зачиняється… Ми всі знаємо, що коли підуть євреї, з Берліну піде й елегантність».
Дружини офіцерів СС, як-от Емі, Маґда й Гедвіґа, розбещені привілеями, були свідками видимої віктимізації євреїв, але вирішили, що найкращий спосіб упоратися з таким дискомфортом — відвернутися від нього. Поглинені виконанням своїх ролей націонал-соціалістичних жінок, вони знали, що світ може бути перебудований відповідно до їхнього уявлення про нього та для задоволення їхніх потреб.
Серед клієнток Гуні були впливові жінки Лейпцигу. Вона одягала єврейок і неєврейок. Її вироби прикрашали тіла мовчазних глядачок і жертв хуліганства. Під час Кришталевої ночі вона спала; тепер же їй доводилося залишатися напоготові, щоб протистояти невпинному лиху. Уся її енергія була скерована на втечу.
