Красиві плечі — ось про що я завжди мріяла. Як два яблучка, як два лискучі горбочки, що викінчують спину і ключиці. Засмаглі влітку, на які можна вдягти бретельки, й буде не спекотно під пахвами, і верхня частина спини буде дихати й не пітнітиме. Або — красиву сукню без рукавів, оголивши ідеальні, розкішні плечі. І тішитися увагою. І тішитися своєю привабливістю.
Ця мрія жила зі мною з дитячих років. Навіть у дівчаток були прекрасні плечі, і ці дівчатка носили маєчки на бретельках. А я, на жаль, не пам’ятаю своїх гарних плечей. Ще надто мала була, коли одне із них спотворилось. Інше й досі гарне. Має опуклу круглу родимку, що збільшувалась із віком, але не віднімала краси. Але ж я мріяла про двоє плечей. Одне не робить того ефекту. Для одного не шиють маєчок на бретельках — тільки для двох. Якось я загорілась планом виправити потворність своїх шрамів. У пластичній хірургії з’явився новий спосіб нарощування шкіри, який американці привезли із собою, щоби поділитися досвідом з українськими колегами, і який був помірно дорогий та під силу моїм батькам. Мене прийняв на консультацію кремезний лікар дитячого опікового відділення і розповів, як усе буде. Попри свою велетенську фігуру, він був добряком, любив своїх дітей-пацієнтів. Мені тоді було 16, все ще дитина. А на вигляд — і поготів.
Маніпуляція ось яка: під шкіру біля опіку, але там, де вона здорова, вживляють силіконовий мішечок. Перший тиждень-два організм звикає до інтрузії, загоюється синяк у місці, куди підіпхали чужорідне тіло. Розум мириться із подальшою процедурою тривалістю у кілька місяців. А тоді кожного тижня треба приходити до лікаря, де перевіряють рану і крізь ніпельну трубку, що виходить назовні, шприцом закачують у мішечок спеціальну рідину. Мішечок розтягується — і має розтягнутись шкіра над ним.
Після підкачування завжди було неприємно. Шкіра синюшно натягувалась і від цього свербіла, хотілось її чухати, але вона була дуже делікатна. А ще треба було маскувати горбочок на ключиці, коли ходила до школи. Вдягала жакети й в’язала навколо шиї та плеча хусточки або легкі шарфи. До болю, до ниття і тяготи призвичаїлась. Гріла мрія про красиві плечі, про наступне літо у бретельках, про лискучі горбочки, що відбивають світло.
Здавалося б, що люди уявляють, коли чують слово «пластика»? Принаймні люди, не позначені досвідом війни та жахливих травм. Мабуть, збільшення грудей, корекцію носа і вух, може, надування губів і прибирання зморщок. У моєму випадку пластикою було прибирання післяопікових шрамів, намагання зробити мене більш схожою на інших дітей, без видимої різниці на обличчі, шиї та плечі. У п’ять років була моя перша пластика. На наступну я чекала до п’ятого чи шостого класу. Треба було зачекати, доки на тілі наросте трохи більше шкіри. Цього разу мені висікали частину шраму на шиї. Мало пам’ятаю із того періоду. Тільки, що після лікарні мусила ходити з лікарським ошийником. У школі мене розглядали, запитували, звертали увагу. Шрами тривалий час були першим елементом, що приваблював погляди. Не краса, не розум. Тож я не думала, що красива, вважала себе недостатньо розумною і цікавою. Цікавою тільки через шрами бути не хотіла.
Згодом мені робили косметологічні процедури. Спеціальним піском шліфували шкіру на обличчі та шиї. По живому, звичайно. Це ж ніби дрібниці. Косметологічний салон розташовувався на вулиці з гарною, повнозвучною назвою — Богомольця. Маленька тиха вуличка, всередині теж досить затишно і приємно. Звернутись туди порадив той самий лікар-велетень. Я лягала на спеціальний лежак, вкритий коричневою штучною шкірою. Частину чола та щоки знезаражували, а тоді брали машинку, схожу на стоматологічну бурилку, і починали шліфування. З тієї ручки сипався спеціальний пісок, а тоді насадкою, схожою на наждачний папір, мене шліфували. Спершу не відчувалось — у місцях, де шрами були випуклі та грубуваті. Але згодом ставало досить неприємно. Після процедури мене змащували спеціальною жирною маззю, щоби рана гоїлась. Вона довго гоїлась — із тиждень — до наступного шліфування. Перші дні весь час текла сукровиця. Я повинна була знову і знову мастити обличчя тою липкою мазюкою. Вночі спала на лівому боці з відкритою раною, щоби шкіра дихала. До школи ходила (аякже — треба було пройти всі випробування на міцність) із марлевою пов’язкою. Вона трохи зсувалася, куйовдилась, морщилась, бо місце було надто незручне. Коли рана підсихала, я ходила вже без пов’язки, з масною кіркою, з якої час від часу ще щось сочилось.
Це тривало місяці два-три. Зате пізніше вже не було видно ані пігменту від шрамів, ані нерівної поверхні. Усе стало гладеньким і світлим — значно менш помітним. І от нарешті настала черга плечей. Я мріяла позбутись цього внутрішнього зіщулювання, коли треба було перевдягатись у роздягалці. Старалась робити це швиденько і непомітно. Або навпаки — останньою, коли більшість вже піде на фізкультуру чи на урок. Мало того, що оголювала шкіру, то ще й свою худу безформну фігуру. Коли інші дівчата вже набрали пишних форм і носили ліфчики та навіть стрінги. А я ходила у майці та звичайній бавовняній білизні.
У дитинстві найбільше прийняття серед дітей я мала від своїх двоюрідних братів — свідків мого опіку. З ними почувалась у цілковитій безпеці. Вони не помічали, не ковзали очима по моїй інакшій шкірі. Їм було байдуже, бо ми разом виросли. Я для них була просто собою. Сестрою, із якою весело бавитись. Яку вони стискали в обіймах щоразу, коли приїжджала до них у гості. Думаю, саме з тих часів у мені розвинулась непереборна потреба у близькості. Я хотіла любити когось дотла, і щоб мене любили так само. Хотіла цілковито приймати когось, і щоб мене приймали так само. Та найголовніше, я хотіла, щоб хтось пізнав мою внутрішню красу, щоб хтось зумів її побачити й полюбити.
Підкачування силіконового мішечка рідиною протривало заледве півтора місяця. Шкіра від натягу зробилась синя і болісно нила. Здається, я вже й до школи перестала ходити, бо носити й приховувати цю ґулю було надто важко. Вона тягнула мене донизу, і мені легше було лежати або сидіти, опершись на подушки. Лікар сказав, що будемо робити операцію. Я знову й знову поверталась думками до мрії про літо і бретельки. Ще не знала, що цього ніколи не станеться. Що лискучих обох плечей-горбиків так ніколи й не матиму.
Мене поклали в лікарню. На наступний день призначили операцію під наркозом. А після неї я зітхнула з полегшенням. Нічого більше не тягнуло вниз. Ґулі з підшкірним мішечком не було. Плече було ще нечутливе. Я поволі відходила від наркозу і знечулення. Чекала, коли знімуть пов’язки, щоби подивитись.
За тиждень побачила ще свіжий шов, що простягався паралельно до краю лопатки. На більше нарощеної шкіри забракло. Але це мало обнадійливий вигляд. Коли шрам почав заживати й з мене вийняли всі нитки, шов розповзся на ціле плече. Шкіра була надто тонка, вона подалась туди, звідки була притягнена. Звичайно, я була розчарована. Та лікар запевняв, що шкіра пристосується, звикне до нової форми, й рубець потоншає.
Потім я поїхала додому. Шрами й далі загоювались. Плече було синім. Шов — досі розтягнутим. Таким він був упродовж кількох років. Коли я набрала трохи ваги й подорослішала — дещо звузився. Найгіршим результатом була нечутливість моєї шкіри на місці колишнього шраму й сховку силіконового мішечка. Я сподівалась, що коли-небудь шкіра на тому місці ще набереться чутливості, яку мала колись. Що якось там утворяться нервові закінчення, і я відчуватиму так само інтенсивно, як і в інших місцях мого тіла.
За десять років я облишила цю надію. Минуло вже близько двадцяти років. Це місце майже так само нечуле, як і після операції. Але ж це не найгірше, що могло трапитись? Невдовзі після тієї процедури батьки почали планувати наступну, щоб усунути решту шрамів. Але у приступі рішучості після тривалих роздумів я сказала: «Досить». Я більше не хочу жодної пластики! Цього достатньо. Мої шрами — це частина моєї особистості. І не тільки мого тіла, а й моєї душі.
Я мала рацію. А ще не хотіла операцій також з інших причин — не бачила сенсу терпіти стільки болю як фізичного, так і емоційного, коли моя мрія про гарні плечі все одно залишалась далекосяжною, нездійсненною. Треба було відкинути її та звільнитись від ілюзій. Я відкинула. Інколи в мені виринав навіть жаль за тим доопераційним плечем, бо тепер воно спотворене по-іншому.
Це прийшло до мене десь у тридцять. Я усвідомила, що можу почуватись красивою у пошрамованому тілі. І що підсвічує мою красу не так гарна сукня, чи косметика, чи густе розпущене волосся, як моя внутрішня краса. Я проминаю етап лискучих горбочків. З плетива болю, чуйності та фантазії у мене виростають крила.
Фото: Славка Кіт
