Вона була універсальною майстринею своєї справи, відзначившись у живописі, графіці, килимарстві — і це тільки початок списку. Без доробку Олени Кульчицької українське мистецтво було б зовсім іншим. Мисткиня творила український модерн, розширюючи тематику й відроджуючи не одну забуту техніку, серед яких офорт і дереворит.
Імпресіоніст Іван Труш привітав дебют зірки словами про те, що деякі з виставлених творів — вже на рівні європейського мистецтва. Тоді Олені не було й тридцяти.
Попереду чекав звивистий творчий шлях. Кульчицька все життя служила народові, не створивши родини й не емігрувавши зі Львова за часів Другої світової війни. DIVOCHE.MEDIA розповідає про долю й доробок художниці.
Дитинство у домі любові до краси
Народилась Олена 15 вересня 1877 року в Бережанах, що на Тернопільщині. Її батько Лев Кульчицький мріяв стати архітектором, але обрав професію адвоката. Мистецький дух залишився з чоловіком, тому Олена з сестрою Ольгою-Меланією зростала, пізнаючи природу, сутність народу й красу навколо. Тато плекав у дівчинці прагнення займатись мистецтвом і підтримував у здобутті професійної освіти за кордоном.
Спершу Олена закінчила школу при монастирі сакраменток у Львові в 1894 році, а тоді почала відвідувати мистецькі студії у Львівській художньо-промисловій школі під наставництвом аквареліста Стефановича. Після цього були приватні студії від художників Станіслава Батовського-Качора й Романа Братковського, але дівчина прагнула більшого — і рушила до Відня, де заклався фундамент її світогляду як мисткині.
Навчання у Відні часів розквіту модерну й мандри Європою
У 1903 році Олена вступила до Віденської художньо-промислової школи на «загальний факультет». Як пише мистецтвознавиця Любов Волошин у статті для журналу «Образотворче мистецтво», у стінах цього закладу культивувались новаторські погляди на ужиткове мистецтво, а різні види графіки сприймались як самостійний різновид художньої творчості на рівні зі станковим живописом.
Це справило на Кульчицьку враження й спонукало реалізовувати свій потенціал сповна: її ім’я є одним із найважливіших в українській графіці. Та головною пристрастю за часів навчання для Олени стала емаль: на спеціальному курсі вона два роки опановувала таємниці майстерності й повернула до життя мистецтво перетинчастої емалі, яке було популярне у Київській Русі в X–XI століттях.
Після монголо-татарської навали спадковість у передаванні навичок роботи з цим матеріалом була порушена, а тому на заміну перетинчастій емалі прийшли інші види. Технологія вимагала особливо кропіткої, тривалої роботи, що виконувалась за високих температур. Майже всі свої емалеві твори Кульчицька створила у майстерні Відня, бо там були потрібні умови. Згодом жінка в спогадах зазначала:
«Техніка правдивої емалі дуже складна, вимагала фізичної сили і витривалості. Я працювала рано на звичайних своїх заняттях, а пополудні йшла у відділ емалі, а працювалось там при дуже високій температурі. З часом, коли пізнала я спосіб праці, пробувала я витворити власні композиції. Мої власні праці були при кінці 1907 року переглянені спеціальними комісіями, а професор von Stark вирізнила їх як дійсно мистецькі речі».
У період навчання важливими були також мандри, у яких Кульчицька познайомилася з тодішнім західноєвропейським мистецтвом. Олена всотувала стиль модерн, водночас занурюючись у буття українського простого люду.
Канікули 1905 року Олена провела в Косові. Туди перебралась родина після того, як батька відправили на пенсію. Лев Кульчицький відстоював права несправедливо звинувачених громадян, що були заарештовані під час кривавих баденівських виборів у 1897-му. Тоді Українська радикальна партія висувала Івана Франка послом до віденського сейму від округу Перемишль-Дрогобич. Влада відмовляла поету у проведенні агітаційних мітингів і того ж року ухвалила рекреаційний закон, яким позбавила права голосу більшість людей. Мало того, що вибори виявились повністю корумпованими й маніпуляційними, так ще й жандарми арештовували, били та вбивали незгодних селян. Ці вибори стали зватись баденівськими, адже саме Казимір Бадені перебував тоді на посаді прем’єра Австро-Угорщини й міністра внутрішніх справ.
На новому місці батько Олени також займався правовою підтримкою селян. Цей факт допомагає скласти повніше уявлення про зв’язок родини з народом і мисткиню, що черпала натхнення з побуту невеликого села. За час канікул Олена ближче пізнала звичаї народу та його культуру, створивши етюди, що стануть основою майбутніх жанрових картин.
Випускною роботою Кульчицької стала металева скринька з емалевим оздобленням, яка була відзначена першою премією Торгово-промислової палати. Майже всі твори з емаллю мисткиня виготовила під час здобуття освіти у Відні, адже тільки там мала можливість працювати у правильно обладнаних приміщеннях з якісними матеріалами. У 1907 році закінчилось навчання — і настав час показатись українській публіці зі своїм талантом.
Перші успіхи «нової поважної мистецької сили»
Олена повернулася до Львова й розпочала педагогічну працю в приватному ліцеї королеви Ядвіги. Восени 1908 року роботи Кульчицької з’явились на спільному мистецькому салоні. Для її картин олією, робіт пастеллю та аквареллю й творів емаллю виділили цілу залу. Доробок вирізнявся своєю зрілістю, свіжістю поєднання модерну й традиції. Жінка представила себе вже сформованою мисткинею, і, як влучно пише історик Микола Голубець, це було «явище рідке, а в наших умовах виїмкове». Імпресіоніст Іван Труш теж відзначив твори молодої малярки.
У 1909 році Кульчицька провела першу персональну виставку робіт, створених у Відні, — це був тріумфальний дебют. У залах Польського товариства приятелів штук красних (зібрання малярів-поляків) того часу Олена утвердилась як лідерка естампу в Україні — друкованої графіки, що є гравюрним або будь-яким іншим відбитком на папері.
Того ж року сталися й інші дві важливі події у житті Олени: відійшов у засвіти батько, й жінка за рішенням шкільної кураторії переїхала до Перемишля, де отримала нову посаду — викладачки рисунку в II Державній вчительській семінарії. Твори Кульчицької згодом експонувались у Києві, Варшаві й Познані, але поляки швидко відкинули роботи мисткині через виражену національну ідентичність у роботах.
Творчий порив Кульчицької не могли зупинити жодні обставини: ані Перша світова, ані прихід совєтів на західноукраїнські землі, ані радянська немилість.
Живопис: колоритні портрети й акварелі
Від самого початку Кульчицька працювала у малярстві одночасно з розвитком у менш популярних напрямах. Картини вирізнялись закоханістю в рідний край, привертали увагу барвами й деталями головних сюжетів. У замальовках народного побуту мисткиня ретельно працювала з одягом, а картини заливає ніжне сонячне світло. Традиція поєдналась з імпресіонізмом, яким Олена надихалась під час навчання у Відні й формувала свій підхід, не цілком переймаючи австрійські настрої модерну.
Акварелі й портрети посідають особливе місце у живописній спадщині. На картинах Кульчицька закарбовувала близьких їй людей: майже сотня робіт у різних техніках були присвячені старшій сестрі Ользі-Меланії, яка також була мисткинею. Дівчина вважала Олену більш талановитою й наполягала на продовженні навчання. Полотно «Портрет сестри в білому» зображує сестру із зосередженим поглядом на тлі білої стіни: граючи зі світлом і тінями, Олена зробила Ольгу-Меланію виразною навіть на такому тлі.
Акварелі з легкістю передають красу навколо: на них природа, близькі, замальовки з життя й пам’ятки. У період Другої світової Кульчицька залишилась у Львові. Про той період ми знаємо мало. Втім, Олена створила цикл акварелей з архітектурою. Вона намалювала дзвіницю й церкву Преображення Господнього в селі Двірці, Гошівський монастир, церкву Покрови Пресвятої Богородиці в Моршині, церкву Святого Миколая у селі Кривки, церкви в селах Лисовичі й Сороки.
Книжкова ілюстрація: академічні видання, дитячі твори й дорослі тексти
У Відні на «загальному факультеті» Олена опанувала й мистецтво книжкової графіки, за яке взялась згодом.
Однією з перших робіт стали ілюстрації до новели «Кленові листки» Василя Стефаника в 1912 році й оформлення цілої збірки «Дорога» у 1917-му. Доробок згодом поповнився ілюстраціями дитячої літератури: народна байка «Пімста звірів» (1919), «Лис Микита» Івана Франка (згодом перевиданий у 1962-му), видання «Зоряний хлопчина» Оскара Вайльда (1920), «Пригоди Вовка-Неситого» й інші. Загалом Кульчицька оформила понад 70 дитячих творів. Цілі покоління на Галичині зростали на казках з ілюстраціями мисткині. Твори Кульчицької виглядали більш модерними проти малюнків інших, тоді популярних художників дитячої книжки.
Доросла українська класика також вабила мисткиню. Найбільш виразним у її доробку є ілюстрування в графіці повісті «Тіні забутих предків» Коцюбинського до 15-ї роковини з дня смерті письменника. Карпатські краєвиди й людей Олена малювала з зображень фотоаматора Юліана Дороша. Майстриня ретельно, з особливою увагою до деталей відтворювала народні строї. Пізніше видання було репресовано, але збереглося два примірники, з яких ми й маємо можливість поглянути на цю колоритну графіку.
Протягом життя національне вбрання посідало особливе місце серед інтересів Олени й знаходило відображення у будь-якому виді мистецтва. Певно, найбільшим свідченням цього є впорядкований і створений Кульчицькою альбом «Народний одяг Західних областей України» 1959 року, де 74 таблиці й понад 100 малюнків, які дають поглянути на стрій різних країв і навіть селищ. Видання містить зразки одягу українців Лемківщини — території, що в 1946 році відійшла Польщі. Це історичний документ, що фіксує традицію вбрання, яка поступово пішла у минуле. У своїх акварелях і графіці каталогу мисткиня представляє багато інформації й про прикраси, які носили з різними комплектами жіночого одягу та за різних оказій.
Головний талант Кульчицької — графіка: офорти, естампи, дереворити й гравюри
У 1909 році Олена почала викладати рисунок у школі Перемишля. На творчість вистачало часу лише у вихідні: мисткиня була головною годувальницею родини, бо батько помер, а пенсії матері й зарплати сестри не вистачало. Щоб фарби за тиждень не засихали, Кульчицька звернулась до графіки. Згодом цей вид мистецтва перетвориться на головну перлину її доробку.
Визначальний творчий вибір було зроблено не лише через зручність для мистецтва у вихідні. У графіці Олена відчувала найбільше ідеологічної й естетичної свободи, а також універсальності, з якою можна було достукатись до різних верств населення. Згодом Кульчицька пояснила свій вибір у тексті «Самореклама» в часописі «Жінка» 1935 року: «Думаючи про те, яке завдання має сповнити мистецтво, щоб могло промовити до якнайширших кіл нашого народу, дійшла я висновку, що найвідповіднішим родом мистецтва є графіка. Вона своєю технікою, оформленням і свободою виразу має всі прикмети, щоб промовляти зрозумілою мовою».
Як пише мистецтвознавиця Олена Кіс-Федорук у статті «Мистецтво графіки — як відображення творчих пошуків і становлення Олени Кульчицької», опублікованій у часописі «Галицька брама», майстриня робила в мистецтві те, що Леся Українка — в літературі: заповнювала лакуни мистецько-історичного розвитку й «дотягувала» художній процес до загальноєвропейського виміру.
Свій талант художниця живила з джерел фольклору, а національна ідея у будь-якому прояві — від легендарних героїв до автентичного народного вбрання — була центром різноманітної графіки Олени Кульчицької.
У 1918 році вона створила цикл дереворізів (гравюра на дереві) «Історія княжих часів». Це серія портретів історичних постатей княжої доби: «Кий», «Князь Святослав», «Княгиня Ольга», «Володимир Великий», «Ярослав Мудрий», «Мономах». Гравюри циклу розповідали про колишню велич українських земель, а також про причини занепаду держави у творах «Княжі міжусобиці», «Київ 1240 р.», «Князі-ізгої», «Велика руїна». Цикл поширився західноукраїнськими землями: роботи можна було побачити в кожній школі й сільській хаті.
У 1920-х мисткиня представила серію «Українські письменники», де портрети значущих авторів доповнювались цитатою, що, на думку Кульчицької, найкраще складало уявлення про їхню творчість. У відповідь на пацифікацію 1930 року майстриня презентувала цикл гравюр «Лихоліття українського народу», у якому модерно й зрозуміло змалювала сцени з життя пригнобленої нації.
У гравюрах серії «Славні жінки минулого», що побачили світ чотирма роками пізніше, вона розповіла про жінок-героїнь часів монголо-татарської навали. Наприклад, композиція «Олеся» — про дівчину, яка врятувала рідне село, завівши ворогів у болото. У цих гравюрах Кульчицька сповна використала можливості графіки для відображення протистояння: юнка виразно контрастує з деформованими постатями татар. Мисткиня відійшла від модерного, підсилюючи образи монументальністю звучання іконопису чи середньовічної гравюри.
Також Олена осмислювала козаччину й вчинки народного героя Олекса Довбуша, періодично повертаючись до цієї теми у своїй творчості.
Війна й еміграція у графіці мисткині
Однією з найбільш болючих тем Кульчицької у графіці є еміграція, про яку вона повсякчас рефлексувала у своїх творах. Вперше до цієї теми мисткиня звернулася за часів Першої світової війни. Роботи Кульчицької кардинально відрізнялись від творів українських графіків на цю тему: були сатирично-карикатурними й зображували тільки залізницю як засіб міграції.
Офорт «За море» (1914) змінює підхід до явища у графіці: перед глядачем — трагічна сцена прощання селян із хатою.
Ще не раз Олена повертатиметься до осмислення еміграції: у період Другої світової з’являються нові дереворити «У світ за очі», «Зруйноване гніздо», а згодом і лінорит «Емігранти».
Першу світову війну мисткиня осмислювала, звертаючись до реалістичних замальовок, української міфології, подій нашої давнини й алегоричних образів. Тоді Олена витворила одні з найкращих своїх офортів: «На варті», «Березовий хрест / Життя перемагає», «Татарське лихоліття», «Молох війни», «Страхіття війни», «Чорна хмара війни», «За справедливість», «Апофеоз» і «Помста».
Жінка втілила своє бачення руйнівної сили війни, гострими штрихами змальовуючи загальнолюдські страждання.
Серед глобальних робіт є також присвячені й українському народу. Кульчицька створила цикл із семи дереворитів «УСС. 1914–1915», до якого тематично також зараховують кольоровий лінорит «Стрілецька кров» 1916 року.
Гравюра зображує смертельно пораненого молодого воїна, з рани якого проросла виноградна лоза, що стікає кров’ю у чашу з тризубом. Друга світова війна залишає по собі в доробку Кульчицької вісім ліногравюр і один дереворит, які фіксують у творчості нацистські злочини.
Офортне мистецтво: відродження забутої техніки
У розмові про графіку майстрині завжди звучить слово «офорт» — це техніка друкованої графіки, процес створення якої дуже кропіткий. Художник створює малюнок на металевій пластині, видряпуючи його голками. Що товстіша лінія — то глибше треба робити штрих. Згодом таку пластину поміщають в азотисту кислоту і чекають, поки малюнок проявиться: метал протравиться у місцях подряпин. Процес завершується тим, що поверхню просушують, наносять чорнило, а потім накривають спеціальним папером: перед вами офорт, доволі непростий у виконанні.
Кульчицьку ніколи не спиняла важкість техніки чи її забутість: роботи з перетинчастою емаллю як яскравий приклад цього. Український офорт мав кількох представників. Перший — Тарас Шевченко. Другий — Лев Жемчужников — був художником, що товаришував із поетом. І третя — Катерина Михальцева, про яку відомо дуже мало. Шевченко був українським митцем, тоді як наступні двоє лише надихалися колоритом і були росіянами за походженням, творчість яких, утім, зараховують до українського офорту. Олена крокувала майже незвіданою для національного мистецтва стежкою й виконала в цій техніці понад 120 творів.
Кульчицька не просто повернула до життя український офорт, а й заявила себе як новаторка. Її невеликі за розмірами твори вражають розмаїттям проблематики. Кульчицька продовжила традиції Шевченка, але розширила діапазон тем: тут і соціальна трагедія, і боротьба народу, і ліричність пейзажів, і філософські роздуми, і навіть сцени з буденного життя.
Однією з таких робіт є «Любе містечко», створене за спогадами про Косів. Розмір роботи всього 8 x 8 сантиметрів.
В офорті Кульчицька сформувала свій стиль, повний модерну й традиції водночас. Своїм доробком Олена стверджувала самоцінність графіки в українському контексті: експериментувала з технікою, підходами до тем й ідеями, увійшовши в історію як одна з найважливіших майстринь цього напряму, серед яких, наприклад, Оксана Стратійчук.
Декоративно-прикладне мистецтво: від кіосків до обгорток цукерок
Кульчицька творила і в декоративно-ужитковому мистецтві, послідовно здійснюючи свою мету: популяризувати українську культуру в будь-якому її втіленні. Саме тому майстриня створювала (деякі й втілювала самотужки) проєкти дизайнів меблів, килимів, ювелірних виробів, гардин тощо. Список вражає: у ньому знайшлося місце кіоскам, шпалерам, вазам для квітів, кухлям, гральним картам, шкатулкам і керамічному посуду.
Однією з перших в Україні Кульчицька почала працювати у промисловій естетиці, виконуючи проєкти обгорток цукерок і плакатів. Навіть за радянських часів майстриня докладала всіх зусиль, щоб наповнити життя пересічної людини, не зацікавленої у мистецтві, національними орнаментами й духом традиції, поєднуючи це з новаторством і власним стилем.
Саму Олену також бачили у строї, що завжди мав частинку народного й виконаного власноруч. Наприклад, жінка шила собі й сестрі речі «з простого полотна», доповнюючи візерунком, — і ці сукні мали вигляд одягу з найкращої тканини, згадували учениці Кульчицької. Свої проєкти вбрання мисткиня популяризувала в жіночих виданнях 20–30-х років. Майже за кожним таким твором простежується джерело, «підглянуте» у селян.
Особливе місце серед доробку у цьому напрямі посідають килими. Протягом 1909–1938-х років Олена разом із сестрою виконала до 70 гобеленів, які інтерпретували національні візерунки у сучасній формі. Найбільше натхнення Кульчицькі черпали з орнаментів писанок різних регіонів.
Доля самої Олени Кульчицької
Мисткиня не покинула Львова під час Другої світової війни, а згодом підтримувала родини, члени яких зазнали арештів і заслань. Жила сама, так і не одружившись. Про це шкодувала і в пізніших щоденниках питала саму себе, чому так багато хотіла працювати й мало користувалась симпатіями у Відні. У переддень смерті стала лауреаткою Шевченківської премії 1967 року. Заповідала везти її труну на сільському возі, запряженому волами. Це не втілили, а от іншого прохання дотримались: всі свої роботи Олена заповідала Львівському музею українського мистецтва.
Кульчицька мала місію: зробити українське в будь-якій формі частиною побуту кожного земляка й землячки. І для цієї мети мисткиня була готова на будь-які авантюри: від відродження перетинчастої емалі періоду Київської Русі до свідомого вибору залишатись вдома в часи радянського лихоліття.
