Десять років тому Наталя Вишневецька виїжджала із Донецька й гадки не мала, що робитиме, коли вони з родиною дістануться кінцевого пункту призначення — Івано-Франківська.
«Ми приїхали в незнайоме місто, поселилися в готель. І що далі? Що робити? Незрозуміло. Тоді не було жодних координаційних центрів, навігації на вокзалах чи автостанціях. У 2014 році громадських організацій було не так багато, вони засновувалися для інших цілей, і допомога переселенцям була новим викликом. Так, допомагали хто чим міг, але це було несистемно: яку гуманітарну допомогу привозили, те вони й роздавали», — розповідає жінка.
Наталя переконана, що їй пощастило — залишаючи позаду дім, вона змогла спакувати найнеобхідніші речі в машину: «Я не потребувала одягу, не потребувала навіть грошової підтримки, тому що мала невеличку фінансову подушку. Але все одно була потреба знайти роботу, винайняти житло, і все це доводилося робити через знайомих і незнайомих людей».
Трохи облаштувавши життя на новому місці, Наталя знайшла в інтернеті групу переселенців-однодумців із Донецька. Спочатку спілкувалися онлайн, а потім почали зустрічатися наживо. Вже у 2015 році з їхньої спільноти народилась громадська організація «Д.О.М.48.24», що у 2022 році почала активно опікуватись переселенцями та людьми, які постраждали під час повномасштабного вторгнення.
У межах проєкту «На її плечах» DIVOCHE.MEDIA поговорило з командою громадської організації.
«Д.О.М.48.24» несе в собі сенс єдності та підтримки, а ще руйнує російський наратив про міфічні «Західну та Східну України, яким ніколи не порозумітися»
«Чимало людей у 2022 році переїжджали до Івано-Франківська взагалі без нічого, і їм життєво необхідно було отримувати базову підтримку — їжу, грошову допомогу, одяг. На початку вторгнення у нас в офісі був склад гуманітарних речей, і одна жінка привела кількох переселенців, яких вона у себе прихистила. Вона відвела мене в бік і сказала, що вони потребують буквально всього, бо люди вибралися з Маріуполя, виїхали з порожніми руками з міста, де доводилося вже пити воду з батарей», — розповідає засновниця «Д.О.М.48.24».
Наталя каже, що на початку повномасштабного вторгнення вона добре знала і розуміла, чого найбільше потребуватимуть люди, які рятувалися від війни.
«На перший час — це, звісно, житло, їжа, інформаційна допомога: куди піти працювати, де знайти квартиру. Але вже у квітні ми в “Д.О.М.48.24” розуміли, що людям потрібне буде і спілкування. Ми почали влаштовувати нетворкінгові заходи. Шлях нашої ГО дуже відрізнявся від того, що ми, як переселенці, бачили у 2014 році, коли ніхто не розумів, чого потребують ВПО. Я відчула це на собі, бо заходи, які проводилися і куди нас кликали як ВПО, нічим не допомагали й не були корисними. Тому ми намагалися відповідати на реальні потреби людей. Коли людина закриває першочергові проблеми з житлом, харчуванням, розв’язує медичні питання, то уже з’являються запити на те, як самореалізуватися, відкрити бізнес, збільшити дохід», — зазначає вона.
За словами Наталі, зміна у ставленні місцевих до переселенців від початку повномасштабного вторгнення дуже відчутна. За десять років загалом стало більше співчуття і менше агресії до людей з Донеччини, які переїжджали в безпечніші для життя регіони.
«В Івано-Франківську була проблема, коли не хотіли здавати житло людям із Донецька, з Луганська. Ми над цим, як громадська організація, працювали десять років. Зараз стереотипів про “страшних донецьких сепаратистів” набагато менше, хоча вони ще є», — додає жінка.
Цінність цих змін, на думку Наталі, зокрема в тому, що чимало сьогоднішніх переселенців з Донбасу — люди, які щонайменше двічі втратили дім, бізнес і твердий ґрунт під ногами: «Бо люди, коли переїжджали, сподівалися, що це ненадовго. Тому далеко не їхали. У 2014 році багато донеччан їхали до Краматорська, Бахмуту, Маріуполя — кудись поруч, щоб перечекати, не втрачати зв’язок із рідними, які не могли виїхати з тимчасово окупованих територій. І тепер змушені переїжджати знову».
Назва організації «Д.О.М.48.24» несе в собі сенс єдності та підтримки, а ще руйнує російський наратив про міфічні «Західну та Східну України, яким ніколи не порозумітися»: 48 і 24 — це широта і довгота Івано-Франківська, на 48-й широті також розташовані Донецьк і Луганськ. Д.О.М. — це абревіатура «Дій, обирай майбутнє!»
Сьогодні організація працює за багатьма напрямами підтримки людей зі статусом внутрішньо переміщених осіб: опікується захистом прав жінок, підтримує соціальне підприємництво і заохочує переселенок опановувати нові фахи, просуває принципи гендерної рівності й фемінізму, а також розвиває напрям культури та мистецтва, що, як вважають у «Д.О.М.48.24» — завжди важливо, особливо під час війни.
Коли функціонувала кризова кімната, ми безумовно приймали кожну жінку
«Якщо згадати лютий 2022 року, то до нас відносно небагато зверталися по допомогу через домашнє насильство, але кількість звернень почала швидко зростати уже за кілька місяців, у травні, — розповідає соціальна працівниця організації Юлія Князюк. — Річ не у тім, що насильство розпочалося в травні. Просто жінкам вистачило кількох місяців, щоб зрозуміти — навіть попри війну треба давати раду із пережитим насильством, шукати виходу і розривати це коло. Коли до насильства в сім’ї додається війна — це майже неможливо психологічно витримати».
Під час епідемії COVID-19 на базі організації функціонувала кризова кімната для жінок та дівчат, постраждалих від різних видів насильства — на той час у місті не було муніципальної кімнати-шелтеру, куди можна було привезти постраждалу, часто разом із дітьми. Тож ГО «Д.О.М.48.24» створила на грантові кошти кімнату, де можна було ночувати, там була їжа, одяг, базові речі. З часом почали надавати консультаційну допомогу.
Проте, за словами Наталі Вишневецької, робота цілодобової кризової кімнати вимагала ґрунтовного фінансування і залучення великої кількості фахівців. Таким організаціям, як «Д.О.М.48.24», що займаються не лише проблемою насильства, важко отримувати довготермінові гранти на підтримку кризової кімнати, тож через нестабільність фінансування за дев’ять місяців її довелося закрити.
«Але ми адвокатували те, щоб у місті відкрили муніципальну кризову кімнату. І хай як непросто було це зробити, ми цього домоглися», — розповідає Юлія.
Утім, «Д.О.М.48.24» не покинула жінок на відкуп міських служб — вони продовжують надавати консультаційну, психологічну, адресну допомогу тим, хто потрапляє до кризової кімнати, але не має довіри до державних структур.
«Коли функціонувала кризова кімната, ми безумовно приймали кожну жінку. Вона могла бути в стані алкогольного сп’яніння, могла мати якісь психічні діагнози, інвалідність, вести асоціальний спосіб життя — ми все розуміли й ніколи не відмовляли. Ми приймали її і вже потім вирішували, що робити. Державні органи й державна кімната так не працюють. До них привозять жінку, і там вже вимагають медичного висновку, а люди з психічним діагнозами дуже часто відмовляються від обстеження, бояться, що їх запроторять до лікарні, — зауважує Юлія. — В державних кімнатах часто не церемоняться з жінками, а умови перебування мають суворі обмеження. Наприклад, туди не приймають із домашніми тваринами. Або не приймають із дітьми, або навпаки — без дітей. І, хоча ми більше не надаємо місця для ночівлі, можемо допомогти, наприклад, оплатити термінове лікування. Чи просто допомогти з дитиною, бо часто жінки все ж потрапляють до кризових кімнат із дітьми. І жінка буде собі в усьому відмовляти, аби полегшити умови для дитини. Коли ми закриваємо потреби дітей, ми полегшуємо ситуацію для самої жінки».
Зараз на базі «Д.О.М.48.24» функціонує кризовий денний центр для жінок і дівчат, який допомагає постраждалим від насильства. Надають юридичну допомогу, складають разом із підопічними план виходу з кола насильства й обговорюють його покрокове виконання. Крім того, допомагають із базовими потребами, бо часто жінки звертаються до кризової кімнати у домашньому одязі, в капцях, з дитиною на руках. Від початку 2024 року кризовий денний центр уже нараховує 121 звернення жінок по допомогу.
Підтримка жінки жінкою важлива
«Ми чітко розуміємо коло насильства і його фази. І завжди кажемо нашим підопічним — якщо ви до нас звернетесь, ми обов’язково знову допоможемо. І ми бачимо, що це працює, на відміну від звинувачень, які жінки іноді чують у державних структурах: “Ми тобі вже раз допомогли, ми тобі вже дали гуманітарну допомогу, а ти не хочеш змінюватися, то чому ти знову до нас повернулась”. Ми ж кажемо: скільки б разів ви не зверталися, ми будемо допомагати», — наголошує соцпрацівниця організації.
Вона згадує кейс однієї з підопічних, коли жінку привезла поліція до кризової кімнати, але після перебування там вона знову і знову поверталась до кривдника. Одного вечора Юлія отримала дзвінок: «Прошу вас про термінову допомогу». Вони зустрілися, і жінка рішуче заявила — це крапка, партнер душив її дитину, їй несила витримувати знущання. Викликали поліцію, на той момент вже працювала муніципальна кризова кімната, де потерпілу розмістили, відтоді вона не поверталась до кривдника.
«Ми були залучені до процесу розлучення, отримання аліментів, працевлаштування — у “Д.О.М.48.24” є соціальне підприємництво, пральня, куди ми влаштували жінку на роботу. Вона накопичувала кошти, потім винайняла власне житло, зараз пройшла бізнес-курс і започаткувала власну справу. Для мене це успішний кейс виходу з кола насильства», — говорить Юлія.
Вона пояснює, що ідеальна картинка, коли жінка вийшла з аб’юзивного кола стосунків, виглядає так: жінка живе окремо від кривдника, має роботу, тобто є економічно спроможною, пройшла тривалу терапію і пропрацювала травматичний досвід.
«Але для нас вважається успішним і те, що жінка погодилась на психологічну консультацію, пішла з нами на контакт, ми склали разом для неї план дій, вона за ним рухається, розуміє, де вона зараз, де її вихідна точка і куди вона прямує. У нас дуже ненасильницькі методи, ми акуратно допомагаємо жінці подивитись на ситуацію збоку, щоб вона побачила перспективи», — додає Юлія.
Одним з потужних інструментів вона називає групи взаємопідтримки жінок: «Посестринство надзвичайно впливає на вихід із кола насильства. І підтримка жінки жінкою важлива. Особливо, коли жінка, яка розірвала коло насильства, спілкується із жінкою, яка ще перебуває в активній фазі, — вона може знайти правильні слова підтримки, дати поштовх до дій, надихнути. Ми чули, як підопічні казали: “Якби не підтримка інших жінок, я ніколи б не вийшла із ситуації аб’юзу”. Чули, як вони казали: “Я думала, тільки у мене так”, або навпаки: “Я думала, так усі живуть, не розуміла, що можуть бути стосунки, де не б’ють, не кричать, не принижують”».
Але із насильством в сім’ї, застерігає Юлія, стикаються не лише жінки-переселенки. Насильство не залежить ані від статусу, ані від статків, ані від регіону проживання: і власниці бізнесу, і жінки, що працюють на низькокваліфікованих роботах, жінки з міста та жінки з села не застраховані від аб’юзивних стосунків, які виснажують та знесилюють їх.
«Нам потрібно формувати в суспільстві нульову толерантність до насильства, — переконана Юлія. — Часто факти насильства замовчуються сусідами, в навчальних закладах, на роботі, коли всі знають, але мовчать. Але всім треба включатися, всьому суспільству. І якщо жінка не має сил собі допомогти, вона пригнічена, не може звернутися до поліції — то мусить втрутитися громада і захистити її. Тоді ми зможемо подолати стигму насильства».
Якщо ти вмієш робити нігті та брови, ти завжди зможеш знайти роботу
Пральня, яку створила ГО «Д.О.М.48.24», допомогла не одній жінці, яка звернулась по підтримку до організації. Пральня — професійна, існує не для годиться. Це соціальне підприємство, яке обслуговує готелі, хостели, косметичні салони. І, хоча там одне робоче місце, воно вже принесло щедрі плоди в життя багатьох жінок.
«Ця робота відносно гнучка за часом і робочими днями, не проблема, що ти сьогодні не прийшла, бо захворіла чи мусиш бути з дитиною. Це робота, яка не потребує навчання. Жінка може просто сьогодні прийти й почати там працювати. Ми започаткували її разом із кризовою кімнатою, і вона стала порятунком для жінок, яким важко знайти іншу роботу, — розповідає Наталя Вишневецька. — Зараз у пральні працює жінка з інвалідністю, до цього була жінка, яка постраждала від насильства, вона мала немовля на руках, і в неї не було освіти».
Але соціальне підприємництво з одним робочим місцем — не єдина допомога з працевлаштуванням і навчанням, яку пропонує «Д.О.М.48.24». На базі організації функціонує б’юті-коворкінг, який допомагає жінкам-переселенкам опанувати новий фах — майстрині манікюру, перукарки, а тим, хто вже має потрібні навички, допомагають з обладнанням, робочим місцем у коворкінгу та новою клієнтською базою. Приходять сюди з дуже різними історіями. Хтось давно мріяв опанувати фах майстрині манікюру, але не було нагоди, бо була стабільна робота і стабільне життя, а війна та переїзд змусили все почати з нуля. Інші розуміють, що ще довго не знайдуть роботу за своїм фахом на новому місці, тож потребують заняття, яке дозволить оплачувати рахунки.
«Одна з наших бенефіціарок прийшла на курси манікюру. Бо жінки розуміють, що такі курси — це завжди можливість працювати й заробляти. Якщо ти вмієш робити нігті та брови, то завжди знайдеш роботу. У жінки був конкретний запит: опанувати новий фах, поки перебуває в декретній відпустці. І вона цілеспрямовано йшла до мети, навчалась, відвідувала наші курси, де ми розповідали, як розвивати свою бізнес-сторінку в соцмережах. І почала вже робити оголошення для пошуку клієнток. Спочатку працювала в нашому коворкінгу, напрацювала базу клієнток, записалась до нас на бізнес-курс. Отримала додаткове фінансування, купила якісне обладнання для роботи, склала бізнес-план і зрештою відкрила власну студію. На це в неї пішов рік цілеспрямованої роботи», — розказує Наталя.
Мистецтво у кризові часи стає інструментом соціального діалогу
«Д.О.М.48.24» проводить навчальні курси, бізнес-зустрічі, записує феміністичні подкасти.
«Наші підопічні кажуть, що для них важливі ці заходи, де жінки збираються групою, бо це про безпечний простір та простір підтримки. І мова про те, що жінки надають підтримку одна одній, — каже Наталія. — Це якась магія. Якщо ми робимо курс на 20 жінок, то приблизно половина із них можуть потім отримати фінансування на свою справу. Кожна мала б думати про власний успіх, бо вони начебто конкурентки, натомість жінки палко підтримують одна одну, допомагають. Це для них про спільноту, про здобутки й про власне зростання».
Іншим важливим напрямом діяльності громадської організації є підтримка через мистецтво, яке у кризові часи стає інструментом соціального діалогу на наведення містків між людьми. Наприклад, у 2018-му та 2022 роках «Д.О.М.48.24» ставив вистави, що базувались на реальних історіях людей, які вони розповідали зі сцени.
«У виставі було сім учасниць, одна з них розповідала свою історію — дівчини-бісексуалки. Коли люди кохають одне одного, вони хочуть бути поруч, іти вулицею й триматися за руки, але якщо для хлопця і дівчини це природне бажання, то для одностатевої пари — табу. Суспільство такого не приймає. Поки ми готували виставу, у підготовці брав участь чоловік, він до фіналу зі своєю історією не дійшов. Перестав ходити на репетиції, коли ми почали торкатися таких тем, як ЛГБТ. Але на виставу він прийшов. І після неї сказав дівчині, що вона змінила його ставлення до теми ЛГБТ — він послухав монолог і зрозумів біль, — згадує Наталія. — Мистецькі продукти впливають на людей сильніше, ніж просто лекції чи статистика. Бо мистецьких героїв ми схильні ототожнювати із собою. Реальні історії справляють враження і змінюють нас — ми бачимо в цьому свій досвід, досвід друзів і людей, яких любимо. І вже розуміємо, що болісний досвід переживає не одна людина, а що це — система, і винні ті, хто систематично чинить насильство чи принижує інших, інакших. Мистецтво допомагає в цьому розібратися».
Цей матеріал підготований в рамках проєкту «На її плечах», що реалізовує ГО «Дівоче медіа» за підтримки Українського Жіночого Фонду. Відповідальність за зміст інформації несе ГО «Дівоче медіа». Інформація, що представлена у виданні, не завжди відображає погляди УЖФ.
