Логопединя Ребекка Ролланд, яка працює у відділенні неврології Бостонської дитячої лікарні й спеціалізується на усній та письмовій мові, випустила посібник «Мистецтво говорити з дітьми» для батьків, які хочуть не просто спілкуватися з дітьми, а створювати справжній зв’язок, що допоможе їм рости впевненими, добрими та щасливими.
Авторка книжки, яка є викладачкою в Гарвардському університеті, радницею з розробки навчальних програм для Світового банку та мамою двох дітей, відкриває секрети ефективного спілкування, пропонуючи не просто поради, а й інструменти, які дозволяють перетворити кожну розмову на важливий крок у розвитку дитини.
«Мистецтво говорити з дітьми» — це незамінний помічник для тих, хто хоче не тільки покращити комунікацію, але й зробити кожну бесіду з дитиною важливим кроком до міцних і гармонійних стосунків. У книжці поєднано останні наукові дослідження та реальні історії, які допоможуть зрозуміти, чому діти інколи відмовляються від спілкування і як змінити підхід до розмов, щоб відновити довіру та уникнути конфліктів. Авторка пояснює, як створити атмосферу підтримки, що дозволить дітям відкритися, а батькам — стати справжніми провідниками на шляху до їхнього розвитку.
Книжка «Мистецтво говорити з дітьми» незабаром вийде у видавництві #книголав.
Публікуємо уривок.
Як я дійшла до наповнених розмов
Особисто для мене шлях до цих ідей пролягав через процес відкриття. Вивчаючи мовленнєво-мовні патології в Інституті охорони здоров’я MGH у Чарльстауні, штат Массачусетс, я зрозуміла, як тісно пов’язані між собою усна й письмова мови — мовлення, слухання, читання і письмо. Я почала бачити, що багато дітей із проблемним письмом, для прикладу, також має труднощі з подачею власних ідей. А ще я спостерегла, що дітям, які добре висловлюють свої ідеї, легше ці самі ідеї записувати.
Із цим усім я пішла працювати в школу, де познайомилася з Дженні та Памелою. Я почала спостерігати, наскільки важливе спілкування між учительством і учнівством — і для відчуття взаємного контакту, і для сприяння навчальному процесу. І що не лише читання й письмо важливі для навчання й розвитку дитини — а й повсякденні розмови у класі.
Тож незабаром я вирішила зайнятися вивченням такої взаємодії. Я вступила в Гарвард на педагогічну докторську програму й зосередила увагу на ідеї «атмосфери в класі». А саме: які аспекти взаємин між учительством і студентством сприяють позитивній атмосфері й мотивації в класі? І чи впливає цей позитив на якість навчання дітей та рівень їхньої мотивації? Оскільки відповідей, схоже, не було ні в кого, я вирішила переглянути всі доступні мені дослідження — з фокусом на старших дітей та двох аспектах атмосфери в класі: цілях, що виставляються в класному просторі, та рівні підтримки від учительства. У більшості досліджень цілі розподілялися на два типи — майстерність або успішність. Що стосується майстерності, то діти вважають помилки ознакою поступу в навчанні, а невдачі — необхідними кроками до успіху. Їм комфортно пробувати щось нове. Навчання — самоціль, а хиби — норма на цьому шляху. Із цілями, що працюють на успішність, діти навпаки щосили прагнуть давати правильні відповіді й уникати помилок. Вони часто змагаються між собою, хто швидше завершить чи отримає найкращу оцінку.
Цілі, які ставлять собі діти, залежать від того, що вони чують. На це впливає і те, які відповіді заохочує вчительство, які непрямі меседжі воно посилає і що говорять батьки та друзі. Спілкування в класі, як я невдовзі з’ясувала, теж має значення. Діти, які зчитували, що в класі їх націлюють на майстерність, отримували кращі оцінки й вищі бали за стандартизовані тести й більше переймалися навчанням, ніж учні й учениці, в чиїх класах наголошувалося на успішності. Насправді що сильніше в класі йшлося про успішність, за відчуттями дітей, то гіршими були їхні академічні показники. Коли діти відчували, що мусять давати правильні відповіді, вони гірше вчилися. Найчіткіше цей зв’язок простежувався у шестикласників і шестикласниць. Я припускаю, що багато дітей у перші роки в середній школі дуже зважає на думку інших про себе. І якщо вони переживають, що «не дотягують», то атмосфера уваги до оцінок може ці страхи підсилити.
Учительська підтримка теж виявилася важливою для навчання і благополуччя дітей. Коли діти відчували, що їх підтримують, вони краще писали стандартизовані тести. А ще мали сильніше відчуття «самоефективності», тобто віри в здатність досягати поставлених цілей, і були більше вмотивованими, соціалізованими й турботливими. Схоже, підтримка вчительства впливала на їхню думку про себе.
Знайомство з тим дослідженням породило в мені нові запитання й певний трепет. Ми часто думаємо, що навчання — це про знання, а почуття для нього неважливі. Але те, як діти почувалися в класі, прямо впливало на рівень їхньої залученості й успішність освітнього процесу. Навчання було чимось більшим, ніж проходженням програми. Щоденне спілкування відігравало ключову роль у тому, наскільки добре вони вчилися.
Зрозумівши це, я почала вивчати дошкільнят, чиї мізки все ще пластичніші, й перемкнула фокус уваги на дорослих у їхньому житті. Якщо повсякденні розмови настільки важливі, як нам їх підсилити? І що це дасть дітям?
Я припустила, що те, як ми спілкуємося з дітьми, особливо важить у часи сильного стресу. Але як саме змінюються наші розмови в стресових обставинах? Щоб це з’ясувати, я почала проводити інтерв’ю з учительством у дошкільному навчальному закладі з високим рівнем бідності разом із командою, що впроваджувала річну тренінгову програму для вчительства з підвищення здатності регулювати свої емоції й давати раду стресу. У цьому закладі чимало дітей і батьків стикалося з хронічним стресом, не кажучи вже про виховательок і вихователів, багато з яких працювало повний робочий день, живучи при цьому за межею бідності. Спостерігаючи за цим педагогічним колективом і проводячи інтерв’ю протягом навчального року, я була вражена тим, скільки ніжності й навіть любові ці люди відчували та проявляли до своїх учнів і учениць. А ще відчувала неабияке смирення, усвідомлюючи рівень стресу, який вони переживають, і скільки зусиль вони вкладають у збереження рівноваги. Я виявила, що їхня спроможність долати стрес впливала на те, як вони спілкуються з дітьми, а це, своєю чергою, змінювало поведінку дітей. У цьому проєкті я зрозуміла, наскільки глибоко впливає на спроможність дітей навчатися, розвиватися і досягати успіхів такий чинник, як бідність. І ні батьківство, ні вчительство не несуть жодної відповідальності за це замкнуте коло бідності.
А що батьківство? Діти проводять у школі, як виявилося, в середньому менш ніж 15% часу, в який не сплять. І бесіди, які вони чують і до яких долучаються вдома, закладають фундамент на все життя. Тож я задумалася: а як впливає на дітей «атмосфера в сім’ї», заснована на розмовах? Так само чи навіть більше, ніж шкільна?
Пишучи дисертацію, я почала працювати спеціалісткою з говоріння й письма в міждисциплінарній команді однієї з лікарень Бостона. Наша група психологів, нейропсихологів, спеціалістів і спеціалісток з математики та інших суміжних галузей діагностує дітей із розладами мовлення й навчання та складає рекомендації для їхніх батьків, учительства та шкіл. Це точна й глибока робота. У нашій клініці дитина обходить спеціалістів добру частину дня, після чого ми ще з годину чи й більше всією командою обговорюємо кожен індивідуальний випадок. Ми разом розробляємо навчальний профіль для цієї дитини та прописуємо рекомендації, як можна допомогти їй з навчанням та успіхами в тривалій перспективі. За роки цієї роботи я зрозуміла, наскільки складним може бути процес навчання й розвитку дитини і як важливо побачити її чи його з усіх сторін. Це намагання зрозуміти дитину тепер нагадує мені детективну роботу.
Ця робота розпочинається на етапі прочитання особової справи дитини. З моменту зустрічі я ретельно спостерігаю за тим, як він чи вона спілкується та взаємодіє з іншими. Я завжди починаю зі світської бесіди: наприклад, запитую, як почувається дитина — втомленою чи енергійною, які плани має на найближчі канікули чи на пообіддя цього дня. Це не просто балачки ні про що — це ключ до розуміння, як дитина взаємодіє з незнайомими. Пізніше, коли я помічаю якусь її сильну чи слабку зону, я починаю обдумувати, що ще в неї налагоджене добре, а з чим можуть бути проблеми. Щойно знаходяться відповіді на одні запитання, як виникають нові. Думки колег теж сприяють новим осмисленням. Час від часу вони докорінно змінюють мої уявлення про той чи інший випадок. Наприклад, неврологиня розповідає, що хлопчик має проблеми з увагою, які впливають на його здатність чути й долучатися. І тоді в своєму процесі я стараюся мислити неупереджено та слухати уважно, даючи своєму баченню цієї дитини розвиватися.
Ці уроки важать також для нас як матерів і батьків. Із часом я зрозуміла: аби сприяти благополуччю дитини, потрібно знати не лише її сильні й слабкі сторони. Не менш важливо розуміти, що для неї самої є викликами, а що — перевагами: чим вона пишається, чого соромиться, що вважає болісним, а що — ганебним. І це не завжди те, що ми вважаємо таким. Дитина не обов’язково почувається нездарою в математиці тому, що так каже вчителька, або ж думає, ніби в неї немає друзів тому, що їх і справді немає. Те, як вона почувається щодо власних сил і слабкостей, важить більше, ніж оцінки й бали. Відчуття дитини впливають на те, як вона поводиться вдома і в класі, як будує взаємини з іншими і як бачить себе. І саме ці відчуття, а не оцінки за контрольні, стануть вирішальним чинником у майбутньому дитини.
Наприклад, я працювала з хлопчиком на ім’я Майкл, який вважав, що він погано читає. Як наслідок — не хотів читати вголос у класі й заявив мені, що він — «не з тих дітей, які читають». Виявилося, він читав на рівні показника для свого віку. Просто в його класі було навдивовижу багато академічно успішних дітей, які читали понад цей показник. Коли Майкл зрозумів ситуацію, це допомогло йому глянути на себе під іншим кутом зору. Хай він і не був суперчитачем, але свою норму читав, тож йому не варто було стресувати, щоб наздогнати решту класу. В бібліотечні години він міг спокійно переглядати книжки, які йому подобалися, не переживаючи, що вони «дурні».
Саме в розмові ми можемо заглибитися в ці відчуття й думки дитини. І з часом це допомагає дітям краще усвідомлювати себе: бути в більшій гармонії зі своїми цінностями, конкретніше ставити собі цілі та проявляти більше співпереживання до себе й інших. Через діалоги про те, як дитина сприймає себе, ми можемо допомогти їй краще зрозуміти себе. Для прикладу, вона може зрозуміти, звідки в неї негативні думки. Може навчитися перефразовувати думки, що не дають їй пробувати щось нове. Навчитися осмислювати те, що в неї вже є — власні успіхи й виклики — й розуміти, куди вона хоче рухатися. Із часом це все може змінити те, як дитина навчається, як будує взаємини з іншими й навіть її життєву траєкторію. І всі ці зміни починаються з маленьких моментів.
