Марґіт Райх-Сельська жила між Львовом та Парижем у 1930-ті та жадібно цікавилася новітніми трендами у мистецтві. У голодні воєнні та повоєнні роки рятувала сім’ю, малюючи портрети на замовлення, а у 1960-ті входила до неформальної мистецької спільноти Львова. Сьогодні картини Марґіт Райх-Сельської можна побачити на виставках, присвячених подружжю Сельських. У публікаціях її також частіше згадують поряд із чоловіком Романом. Та чи була Марґіт у тіні свого чоловіка?
Марґіт — невтомна експериментаторка, була помітною у професійному колі. За життя вона створила кілька сотень живописних творів, з яких понад 100 наразі зберігаються у музеях України, також багато її робіт — у приватних збірках. Творчий доробок мисткині заслуговує на окрему увагу.
DIVOCHE.MEDIA поговорило зі старшою науковою співробітницею Львівської національної галереї мистецтв Мар’яною Максимів про Марґіт Райх-Сельську та її роль в історії українського мистецтва. Розповідаємо, як Марґіт навчалася, шукала свій стиль та який слід залишила у культурній спадщині України.
Від академії до академії в пошуках нешаблонності
«Прошу уявити собі старий, закурений, давно не відновлюваний льокаль у серці Львова; ресторан на межі шиночка і приватного готелю, де можна переночувати до ранку, заснувши на столі. Там щосуботи збирається мистецька братія під проводом малярів: танцюють, сперечаються про мистецтво, оповідають останні анекдоти. Одного такого вечора двоє панів зайшли туди з вулиці, вже добре випили, всілися як у себе вдома і шукали собі зачіпки з малярами. Коли зайшлий нахаба починав щораз настирливіше приставати, одна молода дама підійшла до його столика і сказала енергійним голосом:
— Ви підете геть чи ні?» (Авторську орфографію та пунктуацію змінено).
Дамою з енергійним голосом була Марґіт Райх-Сельська. Так її представив читачу письменник Михайло Рудницький, що записав із художницею інтерв’ю для львівського часопису «Назустріч» у 1936 році.
Марґіт походила з єврейської родини інженера. У ранньому віці дівчинка проявила талант до малювання, який батьки помітили та всіляко підтримували. Після закінчення гімназії у рідній Коломиї Марґіт навчалася у приватній студії «Вільна академія» архітектора Леонарда Підгорецького, а потім — у Львівській художньо-промисловій школі. У 1923 році вступила до Краківської академії мистецтв — альма-матер Михайла Бойчука, Михайла Жука, Олекси Новаківського, Івана Труша та багатьох інших українських митців. Утім, заклад не задовольнив пошуків художниці. Далі Марґіт навчалася у Віденській академії, де також не затрималася надовго.
Справжнє відкриття чекало на мисткиню у Парижі. Вона відвідала кілька майстерень і обрала «Академію Модерн» Фернана Леже: «…тут побачила те, що мене вивело з рівноваги, — модель стояла не шаблонно. Ціла стіна була викладена кольоровими паперами, як і інтер’єр, і модель сиділа на тлі тих паперів. Я захопилася Леже», — згадувала Марґіт у 1967 році у розмові з мистецтвознавцем Володимиром Овсійчуком.
У Леже художниця навчалася два роки. Вона могла б познайомитися там з іншою українською художницею Олександрою Екстер, яка на той час вже емігрувала із срср, а точніше — не повернулася з Венеційського бієнале 1924 року. Саме у ці роки Екстер почала викладати у майстерні Леже. Втім, згадок про зустріч двох мисткинь немає.
У 1926 році Марґіт взяла участь у паризькій виставці «Салон незалежних», яку започаткували художники імпресіоністи ще 1884-го під гаслом «без журі та винагород» та яка досі проводиться щороку. Молода художниця не сліпо наслідувала Леже: багато копіювала у Луврі, пробувала імпресіонізм та кубізм, приміряла на себе стиль П’єра Огюста Ренуара. Так проявлялася її жага до мистецьких експериментів, яку Марґіт зберігала протягом життя.
Жіноча тема у творчості Марґіт Сельської
У 1930-х роках подружжя Сельських багато подорожувало: по кілька місяців жили у Львові, потім у Парижі, долучилися до львівського художнього об’єднання Artes, в якому Марґіт була єдиною жінкою.
«До війни головною в їхній парі була Марґіт. Роман, той на других ролях, на мою скромну думку. Вона активніша була. В першу чергу в Artes запросили її, адже вона добре зналась з Олександром Кшивоблодським (один із засновників Artes — прим. DIVOCHE.MEDIA), він її фотографував. Та й після війни вважаю, що Марґіт більш експериментальна», — казав у інтерв’ю для сайту «Я Галерея» фотограф Олег Введенський.
Під впливом Кшивоблодського художниця створила кілька фотоколажів. Чотири з п’яти її робіт у цій техніці зберігаються у Національному музеї Вроцлава. Останнім часом ці твори привернули увагу принаймні двох дослідниць мистецтва. Польська історикиня мистецтва Ірена Косовська у своїй роботі трактує колажі як рефлексію Сельської щодо ролі жінки у суспільстві та об’єктивації жіночого тіла.
Дослідниця переконана, що архетипні образи оголених жінок, які протягом історії мистецтва подаються крізь чоловічу оптику — як-от Венера чи Єва — обмежують сприйняття жінки. Як метафору обмежень у колажах Сельська використала зображення рибальських сіток та курячого дроту.
Косовська не погоджується із колегою Кароліною Кочинською, яка розглядає колажі Сельської як відображення феміністичних поглядів мисткині, зокрема спричинених дискусією про право на аборти в Польщі у 1929–1932 роках. На жаль, Марґіт Сельська не залишила записів щодо трактування колажів та своїх поглядів на це питання.
Обидві науковиці у своїх роботах зазначають, що у 1934 році фотоколажі у мистецькому середовищі сприймалися як новітня та смілива техніка. Надалі основними робочими інструментами для художниці були фарби та пензлі. Проте час від часу вона експериментувала з іншими матеріалами. В розмові із DIVOCHE.MEDIA Мар’яна Максимів наводить як приклади пізніших творчих пошуків Сельської кілька робіт, що маловідомі широкій публіці: розпис по склу із додаванням фольги, асамбляжі з використанням різних матеріалів.
Феміністичне трактування колажів Сельської здається дивним Максимів: «Але такі речі все одно потрібні, бо художниця унікальна, і різне бачення її спадку в роботах дослідників важливе. Я тішуся, що взагалі дослідники постійно актуалізують подружжя Сельських, а останнім часом і окремо Марґіт. На мою думку, на учнів Сельського вона впливала навіть більше, ніж сам Роман. Це помітно у творчості Зеновія Флінти, Карла Звіринського, Миколи Шимчука, Володимира Патика та інших».
Марґіт, Марія, Маргарита — то як її звали насправді?
У деяких публікаціях про Сельську можна зустріти позначене у дужках ім’я «Марія Іванівна». У спогадах сучасників де-не-де згадується «Маргарита» або «Маргрит». Чому так багато імен та яке з них справжнє?
У витягу з метричної книги Коломиї Карло Звіринський знайшов запис про народження Марґіт Райх у 1900 році. Художниця змінила ім’я у 1931 році, коли побралася із Романом Сельським. У свідоцтві про шлюб вона була записана як Марія Маргарита Барт, також у документі зазначено: «греко-католицьке сповідання». Це можна пояснити тим, що Марґіт була єврейкою, але обвінчалися молоді у греко-католицькому храмі святої Марії у селі Салаші, поблизу Рави-Руської. Батьки обох молодят не давали згоди на цей союз, проте відтанули та навіть допомагали подружжю матеріально.
На жаль, змінене ім’я не допомогло Марґіт у 1942 році, коли у Львові німці відправляли євреїв до Янівського концтабору. Тоді загинули батько та брат художниці. Саму Марґіт врятували друзі — розповідав художник Карло Звіринський, який дізнався цю історію від самої мисткині.
Марґіт пробула в концтаборі чотири дні. За цей час друзі домовилися про її втечу. Ввечері до неї прийшов один із товаришів, приніс одяг і попередив, щоб ввечері вона приготувалася тікати. Підкуплений поліцай мав вивести її на подвір’я і відвернутися, щоб жінка у цей момент побігла до виходу. Товариш заспокоїв: із наглядачем є домовленість, він не має стріляти. Марґіт була перелякана та лише відповіла, що не зможе цього зробити. Однак ввечері вона перевдягнулася і вийшла з тим поліцаєм на двір. Він відвернувся, але жінка стояла та не могла зрушити з місця. Охоронець почекав та запитав, чому пані не тікає. Зрештою він підштовхнув її до виходу. Марґіт повільно пішла, хоч ноги зовсім не слухалися. Вже біля брами друзі вхопили її за руки й потягнули за собою. Тоді вони почули постріли й крики наглядача.
З підробленими документами Марґіт відправили спочатку до Кракова, потім до Варшави, куди з часом перебрався й Роман.
У повоєнні роки друзі й близькі часто називали художницю Маргаритою. По батькові «Іванівна» також закріпилося за нею, хоча насправді батька художниці звали Ісаак. Ймовірно, художниця не хотіла привертати увагу до свого походження, живучи у срср, де бути єврейкою було так само небезпечно, як і в окупованому Львові 1942-го.
«Господинь добрих на світі багато, а добрих художників мало»
Тема ролі жінки у сім’ї та соціумі не була явною у ранній творчості Марґіт, а у пізній і поготів. Утім, ймовірно, художниця рефлексувала над цим питанням. Сучасники мисткині згадують, що традиційно жіночі обов’язки були їй нецікаві та часом робили її безпорадною у побуті. Мар’яна Максимів розповідає, що Роман Сельський у розмові із колекціонером Іваном Гречкою згадував, як після порятунку Марґіт із концтабору її прихистила родина польського інженера. Роман був втішений, що ті люди піклувалися про його дружину, бо сама вона б не дала собі раду.
Теофілія Лінинська, дружина Карла Звіринського, згадувала часто повторювану фразу Марґіт: «Я сказала комусь, що я не господиня, а той хтось потішив мене: “Господинь добрих на світі багато, а добрих художників мало”. Я так втішилась».
Мар’яна Максимів впевнена, що сильною стороною Марґіт була її працьовитість у художньому полі, а через побутову безпорадність їй ніхто не дорікав. Науковиця розповідає про яскравий приклад професійної зібраності Сельської у воєнні та повоєнні роки: «Після порятунку з табору вона малювала портрети й так заробила собі на життя. Під час війни художницям доводилося торгувати або заробляти в інший спосіб, не за фахом. Наприклад, художниця Ярослава Музика була вимушена працювати у житловій конторі. У повоєнний час Роман Сельський мав настільки сильну депресію, що не міг повернутися до викладання в Інституті декоративно-прикладного мистецтва. Врятувала їх саме Сельська, бо малювала портрети. Таким було призначення цієї жінки».
Робота біля мольберта цілком захоплювала Марґіт. «У творчому забутті бризкала довкола себе фарбою, вимазуючи руки по лікті. Малювати зазвичай починала у прекрасній сукні зі шматкою того ж кольору для витирання пензлів, а після години роботи, не тільки шмата, але й підлога, й меблі — все було заляпано фарбами», — цитату зі спогадів Марії Тейссер, дружини художника Станіслава Тейссера, наводить у своїй статті Мар’яна Максимів (журнал «Образотворче мистецтво» №1–2, 2022).
Марґіт зазвичай довго працювала над однією картиною. Марія Тейссер та Теофілія Лінинська у спогадах звертали увагу на прискіпливість Сельської до власних творів. «Писала модель під час сеансу. Писала після того, як вона піде. Нерідко переписувала картину, змінюючи початкову концепцію у процесі роботи», — казала Тейссер.
І навіть коли картина була готова, Марґіт часто залишалася невдоволеною. «То нічого не варте», — згадувала самокритику подруги Лінинська. Проте ту саму картину вже на виставці художниця була готова схвалити, залишаючись суворою до себе: «То не найгірша картина».
Між профспілкою та підпільною богемою
За радянських часів подружжя Сельських мало подвійне творче життя, як і багато їхніх колег-сучасників. У 1950–1960-х роках у них вдома сформувався неофіційний клуб, як той «шиночок» із малярами у статті Рудницького.
«Ізольований острівець мистецької культури, яка базувалася на здобутках європейського малярства, літератури, кіномистецтва», — визначив це явище Карло Звіринський у своїх спогадах.
Крім домашніх посиденьок у квартирі Сельських, важливими для художньої освіти учнів Романа Сельського були поїздки на практику — у Крим та в Карпати. Хоча Марґіт не викладала в інституті разом із чоловіком, вона всюди подорожувала із ним та його учнями. Велика частка творчого спадку Сельських — це яскраві пейзажі карпатських гір та кримських узбереж, неймовірно далекі від вимог соцреалізму. Поряд із цим картини Марґіт із зображенням селянок за працею — «Збір винограду», «Збір яблук», «Біля плоту» — тематично вони ніби відповідають державному замовленню, але експресивна барвиста манера авторки залишає роботи поза рамками загальноприйнятого стилю.
Водночас Роман та Марґіт Сельські були членами профспілки, виконували державні замовлення, брали участь у численних колективних виставках до червоних дат календаря. Деякі роботи з виставок розподілялися між музеями України. Тому в багатьох із них є принаймні одна-дві картини Сельських.
Але, як зауважує Мар’яна Максимів, певний час Сельські вважалися формалістами — формулювання, яким клеймили митців, що ігнорували соцреалізм. Цей ярлик на багато років позбавив подружжя права на персональні виставки та звузив коло зацікавлених ними мистецтвознавців.
Перша повоєнна персональна виставка Марґіт відбулася за рік до її смерті — у 1978–1979 роках, де було представлено 116 живописних творів та 12 графічних. Мар’яна Максимів згадує, що у 1990-ті у Львівській національній галереї проводили виставку, присвячену творчості Сельської, але, на жаль, каталогу не лишилося. Відтоді понад 30 років твори художниці жодного разу не експонувалися окремо від картин її чоловіка.
«З її виставками, як-то кажуть, не щастить», — визнає Максимів. Одна виставка готувалася у Львівській національній галереї у 2020 році. З цієї нагоди відреставрували багато творів. Але захід скасували через карантинні обмеження. Вдруге виставку відклали через початок повномасштабного вторгнення у 2022 році. Науковиця не полишає сподівань, що персональна виставка Сельської відбудеться, бо художниця того варта.
Мар’яна Максимів наголошує, що важливою є й робота дослідників мистецтва, яка допомагає повніше розкрити творчість Марґіт Сельської та актуалізувати її. За словами науковиці, в архіві Львівської національної галереї зберігається неопублікована монографія мистецтвознавця Григорія Островського. Відомий своїми дослідженнями, присвяченими українським художникам, він ґрунтовно вивчив та впорядкував і доробок Сельської. Ця монографія може стати початком для сучасних мистецтвознавців. На думку Максимів, невивченою залишається значна частка робіт Сельської, що розпорошена по приватних колекціях в Україні та за кордоном, переміщується між ними та чекає на свого дослідника.
