Книжка «Долаючи біль. Мемуари про відвагу та тріумф» американської параатлетки родом з України Оксани Мастерс — правдива та неймовірно натхненна історія про подолання важких життєвих викликів і пекельного болю за допомогою сили волі й материнської любові.
Через вроджені вади розвитку, спричинені Чорнобильською катастрофою, біологічні батьки Оксани відмовилися від неї ще в пологовому. У сиротинцях на Хмельниччині вона потерпала від голоду, цькування та насильства. Коли дівчинці виповнилося вісім років, її удочерила американка Ґей Мастерс. У США дівчина боролася за визнання серед однолітків, пережила ампутації ніг, прийняття свого тіла, безгрошів’я та аб’юзивні стосунки. Спорт та підтримка Ґей допомогли їй подолати біль і реалізувати себе. Від 2012 року Оксана здобула 19 медалей Паралімпійських ігор в академічному веслуванні, лижних перегонах, біатлоні та велоспорті, ставши однією з найтитулованіших параатлеток в історії світового спорту, яка народилася в Україні. У 2015 році відвідала Україну, мала зустрічі з дітьми-сиротами та пораненими військовослужбовцями, розповіла їм про те, як вийти з темряви й жити повноцінно.
Мемуари Оксани Мастерс вийдуть друком у видавництві «Локальна історія» у грудні, зараз на сайті оголошено передпродаж.
Публікуємо уривок.
Десь у середині червня 1995 року у п’ятницю пополудні Ґей зайшла до Центру раннього дитячого розвитку. У приймальні на неї чекав конверт, всередині якого лежали дві фотографії українських дітей з «Вісника усиновлення». Шестимісячний хлопчик і маленька дівчинка. Маленьку дівчинку сфотографувала пара з Колорадо.
Дівчинка на фото не була немовлям. Їй виповнилося щонайменше чотири роки, хоч вона здавалася зовсім крихітною. У короткому описі під фото було зазначено, що вона потребує оперативного лікування, утім, без уточнення, якого саме, і Ґей не звернула уваги на цю примітку, прикипівши очима до фото. Дівчинка була в штанцях, тож її ніг не було видно, і в задовгій сорочці, застібнутій під горло. Сорочка була з короткими рукавами, але руки годі було роздивитися, бо фотографія була нечіткою. Дівчинка бавилася іграшкою, контури якої були розмиті. Через надмірну контрастність складно розгледіти навіть її усмішку. Єдине, що можна було чітко бачити на цьому фото — очі дівчинки, що дивилися з-під чіткої лінії гривки: заворожливі, жваві, рішучі. Сповнені надії. Там, у приймальні, цей погляд вразив Ґей у самісіньке серце:
«Це моя донька».
Тієї миті Ґей Мастерс зробила те, що робила вкрай рідко: вона ухвалила усвідомлене рішення і заприсягла собі дотриматися його. Вона вирішила удочерити цю дівчинку. Хай хоч каміння летить з неба, а вона забере її додому.
На вихідних Ґей порадилася з друзями — усі намовляли її на хлопчика. Старша дитина з іншої країни? «Навіщо тобі ці клопоти? — сказала одна з подруг. — Усиновляй хлопчика. Бери немовля».
У понеділок Ґей зателефонувала в агенцію з усиновлення:
«Я хочу вдочерити Оксану».
___
Ми сидимо перед телевізором і до нас підходить директор сиротинця. Він нависає наді мною і гаркає: «Оксано!»
Я звикла чути своє ім’я, вимовлене сердитим тоном. Здається, я щодня роблю щось не так. Усі інші розважаються, а я то щось розбиваю, то залажу на книжкову шафу, то ще щось. Іноді я роблю щось зі злости. Якось на очах у вихователів я розбила вікно. Тієї миті мені просто хотілося бодай щось зробити самостійно.
Наш директор — дебелий чоловік, і від нього завжди дивний запах. Можливо, це запах старости. Я ніколи не знаю, чого сподіватися від нього. Іноді він добрий. А інколи, мабуть, думає, що достукатися до мене можна, лише застосовуючи силу. Я зиркаю на нього з підлоги, й він каже: «Ходімо зі мною. Я хочу тобі дещо показати».
Він повертається до мене плечима, і я плентаюся за ним до його кабінету — кімнати, у якій буваю аж надто часто, бо повсякчас потрапляю у неприємності. Це єдина яскрава кімната в усьому будинку: стіни прикрашають барвисті килими, крізь вікна ллється світло. Він сідає за як завжди захаращений стіл, відсуває шухляду, витягує звідти маленький квадратик паперу, кладе його на дерев’яну стільницю і накриває м’ясистою рукою.
Він дивиться мені в очі й каже: «Я маю тобі дещо сказати. У тебе буде мама. Одна американка приїде, щоб удочерити тебе».
Мама. Мені дух перехопило. Знаю, що цього разу усе складеться по-іншому. Ніхто не приїжджав, щоб спочатку подивитися на дітей і вибрати когось із нас. Мене не вдягали у сукню. Цього разу все настільки по-іншому, що мені стискається шлунок: це насправді відбувається. Я не відводжу погляду від його руки. Ну, що там під нею? Це вона?
— Вона постарається приїхати якнайшвидше. Але ти маєш бути чемною дівчинкою. Якщо й далі погано поводитимешся, я їй скажу. Їй не потрібна погана дівчинка.
Я мовчки киваю, не здатна вимовити ані слова, боячись бодай щось казати. Я не всміхаюся. Не хочу, щоб він знав, як я радію. Бо знаю, що він може використати це проти мене.
— Хочеш побачити фотографію жінки, яка стане твоєю мамою?
Я знову киваю, підходжу ближче до нього, і він нарешті піднімає долоню, щоб показати крихітну фотографію обличчя. Рожевощока жінка в окулярах усміхається так щиро, що здається, наче це кількасантиметрове фото магічно увібрало в себе всі кольори та світло світу. Вона добра. Я бачу це. І мене знову вражає думка: цього разу усе по-справжньому. Це вона. Це станеться.
— Але ти повинна бути чемною.
Він підводиться зі стільця. Я все ще дивлюся на фото, аж раптом він хапає мене, перевертає вниз головою і ляскає по сідниці. Просто легеньке покарання за те, що вранці я щось зробила не так, хоча навіть не пригадую, що саме. Він б’є мене по сідницях і каже:
— Якщо ще хоч раз завиниш, я розповім твоїй мамі.
Він опускає мене на землю, і я в нестямі шкутильгаю з його кабінету, майже не звертаючи уваги на те, як пече шкіра.
___
Наступного дня директор знову знаходить мене:
— Оксано! (Сьогодні його голос приємніший.) Якщо будеш добре поводитися, я дозволю тобі щодня дивитися на фотографію мами, аж поки вона не приїде. Якщо поводитимешся чемно.
Я підхоплююся. Сьогодні буду дуже чемною. І щодня. Мушу. Інакше вона не приїде.
Це перетворюється на традицію. Я питаю директора: «Можна мені ще раз подивитися на її фото? Можна мені ще раз подивитися на неї?». Я забуваю приховувати хвилювання. Зазвичай він дозволяє мені зайти до кабінету й дістає фотографію. Я вивчаю її з релігійним трепетом. Запам’ятовування її обличчя стає своєрідним, необхідним для мене ритуалом. Спочатку розглядаю її маківку, дивлюся на хвилі короткого волосся кольору червоного дерева, закарбовуючи в пам’яті блиск і форму кучерів над правою бровою та гладеньке чоло з іншого боку. Потім опускаю погляд до її темно-карих очей, що лагідно і проникливо дивляться прямісінько на мене й випромінюють любов до мене навіть крізь матову поверхню фотографії. Розглядаю її круглі рожеві окуляри, вигини щік, пухких від усмішки, що через бганку на фотопапері здається химерно кривою, і дивлюся вниз, там, де її шия зникає у викоті рожевої блузки. Я хочу запам’ятати кожну подробицю. Хочу, щоб цей образ, її обличчя, було останнім, що я бачу, засинаючи.
Завдяки цій фотографії я починаю уявляти своє життя з мамою. У голові спливають картинки побаченого по телевізору: американські будинки, тамтешні страви. Я додаю до цієї картини дещо з власних розмитих спогадів: те відчуття, коли доросла людина з любов’ю обіймає тебе і ставиться так, наче я для неї важлива. Здебільшого це просто відчуття: тепло, ситість, безпека, щастя. Дім. Родина. Любов.
Мені лише п’ять. Але я знаю, що решта мого життя — у цьому крихітному квадратикові матового паперу.
