Війна руйнує світ, в якому ми живемо. Але, окрім цього, війна руйнує внутрішній світ та особистий простір людини. Мисткиня та концептуальна фотографка Марися М’яновська у документальному проєкті «Зона сейсмічної активності» досліджує життя жінок у зоні бойових дій: їхнє повсякдення та особистий простір, який в умовах війни стає крихким та стискається до розмірів автомобіля чи куточка в кімнаті.
Для свого проєкту Марися документувала побут та повсякдення трьох військовослужбовиць ЗСУ — командирки взводу БПЛА Оксани «Ксени» Рубаняк, операторки озброєння сержантки ЗСУ, лідерки руху VETERANKA Андріани «Малиша» Арехти та бойової медикині 92-ї ОШБр Юлії «Куби» Сідорової.
22 листопада фотовиставку відкриють у львівському музеї «Територія Терору». Напередодні DIVOCHE.MEDIA поговорило з авторкою про те, як проєкт трансформувався в процесі — від задуму показати гендерну різницю у службі в армії до історій про особистий простір жінок.
Україна — зона сейсмічної активності
Сейсмічна активність — підземні поштовхи, що викликані діяльністю людини. На думку фотографки, процеси на фронті подібні до тих, що відбуваються із землею: «Підземні поштовхи відбуваються постійно, але ми їх не чуємо, поки вони не досягнуть певної інтенсивності. Коли чуємо — вони вже призводять до руйнацій. До цього моменту здається, що нічого і не відбувається. Для світу такою зоною є вся Україна. Територія, де постійно відбуваються революції, війни, нестабільність, яка постійно струшує кордони з Європою. Для нас такою зоною є східні кордони країни та Крим».
Ідея створити фотопроєкт про жінок з’явилася два роки тому, коли Марися приєдналася до руху VETERANKA. Часом вона знімала, коли їздила передавати волонтерську допомогу дівчатам, але ці матеріали просто лежали на диску.
«А потім ми побачили конкурс на грант для жіночих проєктів у межах конференції “Сама собі ціль” від Projector Foundation. Ми з рухом вирішили податися, й у нас вийшло отримати фінансування на цей проєкт. Це було поштовхом, щоб почати його втілювати», — розповідає Марися.
На початку проєкт був сфокусований на темі гендерної рівності у війську, та безпосередньо в процесі роботи із військовими фокус проєкту змінився.
«Коли я приїхала в першу експедицію і почала знімати, то зрозуміла — немає великої різниці між чоловіком і жінкою на війні. Точніше, вона така сама, як і всюди в житті. Різниця хіба у кількості — жінок значно менше. Як і в житті, все залежить від того, наскільки тобі пощастило з оточенням. Звісно, жінки стикаються з дискримінацією через стать. Але чоловіки так само потрапляють не в ті підрозділи. І їм так само може бути складно, як і жінкам. Тож я почала уважніше придивлятися до того, що насправді змінює війна в житті військових та що об’єднує моїх героїнь», — розповідає авторка фотопроєкту.
Марися також вирішила не фокусуватися на бойовій роботі захисниць, бо в реальності й чоловіки, й жінки можуть виконувати бойові задачі, й це залежить, імовірніше, не від статі, а від індивідуальних показників та вмотивованості.
Під час другої експедиції Марися зрозуміла, що проєкт розповідатиме про особистий простір на війні: «Це було не те питання, з яким я приїхала. Але про це говорила кожна з дівчат. Вони розповідали про свій особистий простір, чого їм бракує та де вони можуть побути на самоті».
Душ, туалет, машина, у кого є, — це єдині місця, де ти перебуваєш у приватному просторі. Військові майже ніколи не мають можливості залишитися наодинці з собою.
«Я зрозуміла, що це важливий момент — особистий простір стає крихким, він стискається. Часто до меж твого спальника. Що ближче до “нуля”, то більше твій особистий світ звужується до меж власного тіла», — каже Марися.
«Іноді думаєш: “Нафіга я приїхала?”»
Щоб створити проєкт, авторка їздила в експедиції у Харківську та Донецьку області, тривали вони по 7–10 днів. Вперше Марися потрапила в зону бойових дій у жовтні 2023 року. Тоді вона фотографувала повсякденне життя Юлії «Куби» Сідорової, яка згодом стала героїнею «Зони сейсмічної активності».
«Я поїхала в район Костянтинівки віддати волонтерську допомогу і захопила з собою камеру. Ця поїздка була найважча, бо перша. Куба — бойова медикиня, тому всю ніч протягом її чергування у місці, де я спала разом з іншими військовими екіпажу, була увімкнена рація. Всю ніч я чула, як передавали інформацію про поранення людей: “Прийом, прийом, я 300…” А через якийсь час чула, що людина померла. Люди вмирали в прямому ефірі, за якихось 10–15 кілометрів від мене, а я нічим не могла допомогти. Та ніч розділила моє життя на “до” і “після”», — згадує фотографка.
Готуючись до другої експедиції, Марися пройшла навчання для журналістів, які працюють у зоні бойових дій, і це додало впевненості: розуміла, що знає, як діяти, якщо потрапить у критичну ситуацію. Крім цього, вона поїхала у складі групи — разом із колегою Лізою і водієм Сергієм, колишнім військовим. Але без пригод не обійшлося.
Коли знімали Оксану Рубаняк, дорогою на позиції ховалися в лісі від ворожого дрона. А коли прямували до Андріани Арехти, то заблукали й заїхали надто далеко — до позицій росіян залишалося шість кілометрів.
«Ми зупинилися, бо дорога закінчилася. Жодної хати вцілілої, жодної собаки чи кота, переправа зруйнована, зв’язок упав. Ми зрозуміли, що реально кудись не туди заїхали, й почали виїжджати. Зустріли українських військових, перепитали, як доїхати туди, куди прямуємо. Вони здивувалися, як ми взагалі тут опинилися, підказали нам безпечнішу дорогу для виїзду», — розповідає Марися.
Дорога пролягала повз відкриті поля, тож вони були як на долоні. Але пішов дощ, і група встигла проїхати. Пізніше дізналися, що того дня, кілометрів за п’ять від села, куди вони їхали, розбили медичний екіпаж.
«Іноді думаєш: “Нафіга я сюди приїхала?”, “Чому не сидиться вдома?”. Та це просто страх. Всім страшно, але ти розумієш, що ти ж сама сюди приїхала, ти сама це обрала, це важливо, ти хочеш зафіксувати події, зберегти, показати, — каже Марися. — Це все має цінність. Можливо, зараз цього не видно, ймовірніше, матиме цінність у майбутньому. Документальна фотографія — це справа, якій я служу, і це служіння є дуже важливим для мене».
Проєкт як спроба звузити прірву між цивільними й військовими
Від початку повномасштабного вторгнення прірва між військовим і цивільним світами збільшується. Через втому людям важко зрозуміти проблеми одне одного. А це призводить до конфліктів і втрати підтримки. Своїм проєктом авторка хоче зменшити відстань у сприйнятті цивільних і військових — дати можливість одному світу зрозуміти інший.
«Одна виставка чи один проєкт не може змінити щось радикально. Але багато різних виставок і матеріалів у медійному просторі — можуть. Суспільство і сприйняття змінюються під впливом нової інформації й, отримуючи її, підлаштовується під нові реалії. Ця виставка важлива, бо нагадує — жінки у війську є. Жінка-військова у 2024 році — нова норма життя, яка буде укорінюватися. Тож треба сприймати й розуміти, що це таке ж нормальне явище, як і бачити жінку за кермом автомобіля. Військовослужбовиця не обовʼязково має обіймати тільки штабні посади чи перебувати в тилу. Вона так само може виконувати бойові задачі», — пояснює Марися М’яновська.
Мисткиня додає, що суспільство часто впадає в крайнощі у сприйнятті військових: від дегуманізації через провальні кампанії мобілізації в медійному просторі до абсолютної героїзації рівня супергероїв, «народжених для війни»: «В цьому проєкті я хочу нагадати, що попри розділення на фронт і тил, нас усіх об’єднують ті самі речі, емоції, почуття, потреба в особистому просторі й людяності. Та чим ближчий ти до війни, тим менше із цього у тебе залишається».
