Цього року на Каннському кінофестивалі був представлений новий фільм-феєрія Жака Одіяра «Емілія Перес». Це кримінальна драма, історія кохання, втрати, соціальної несправедливості та примирення зі своїм минулим і прийняття себе, що відбувається на тлі війн наркокартелів у Мексиці. На кінофестивалі у Каннах чотири головні акторки розділили нагороду за найкращу жіночу роль, а сам фільм отримав приз журі, відзнаку за найкращу музику та був висунутий від Франції на премію «Оскар» в категорії «Найкращий міжнародний фільм».
З 7 листопада українські глядачі зможуть переглянути цю стрічку на великому екрані. DIVOCHE.MEDIA подивилося фільм «Емілія Перес» на відкритті Восьмого Київського тижня критики, а також поспілкувалося з Карлою Софією Ґаскон та Адріаною Пас, які виконують головні ролі.
Хто такий Жак Одіяр?
Жак Одіяр — культовий режисер вже 10 фільмів, включно з «Емілією Перес». Кожна його робота має безліч відзнак. Серед призів є нагороди з Канн, Венеції, французька премія «Сезар», номінації на «Золотий Глобус» та «Оскар». Фільми Одіяра стають подіями для кіноспільноти, адже йому вдалося стати міжнародним феноменом. В Америці його почали називати французьким Скорсезе, хоча, здавалося б, меншовартісні порівняння європейських режисерів із голлівудськими вже віджили своє.
Жак Одіяр не намагався створювати фільми за голлівудськими шаблонами. На початку творчого шляху він знімав саме французьке кіно, з його тяглістю до реалізму (як наслідок Французької нової хвилі) та намагався у своїх роботах конструювати культурну пам’ять країни.
Жонглювання жанрами
У перших роботах Одіяр працював із соціальною тематикою. Згодом він вирішив спробувати сили в жанровому кіно — і це режисерові вдалось. Останні його фільми щоразу уособлювали новий жанр: романтична драма «Іржа і кістка», неовестерн «Брати Сістерс», кримінальна драма «Пророк», соціально-кримінальна драма «Діпан». Ці стрічки не просто відповідали канонам свого жанру, але й залишали місце для авторського висловлювання.
Нова стрічка Одіяра «Емілія Перес» — вибухова суміш жанрів. На початку фільму адвокатка Ріта Мора Кастро, роль якої виконала Зої Салдана («Аватар», «Вартові Галактики»), готується до судового процесу, аби вкотре за свою кар’єру виправдати негідника. Аж ось, щоб висловити невдоволення судовою системою Мексики та безкарністю перед законом, вона починає… співати!
Якщо не переглянути жанри фільму заздалегідь, то можна і не очікувати, що на екрані буде розгортатися мюзикл, який об’єднає в собі фільм-нуар, соціальну драму, мелодраму та елементи теленовели. Проте саме співочо-танцювальні номери з’єднають весь цей мікс докупи. У 2024 році вже нікого не здивуєш постмодерністськими трюками змішання жанрів: горор, який насправді говорить про проблему расизму в США («Пастка»), сучасне прочитання та деконструкція казок дитинства («Шрек»), романтична комедія на фоні зомбі-апокаліпсиса («Зомбі на ім’я Шон»).
Мюзикл здається неочікуваним вибором для історії, яку Одіяр задумав розповісти. Як зазначає режисер: «Шість років тому я прочитав роман Бориса Разона “Послухай” (Ecoute). В середині книжки з’являється мексиканський трансгендерний наркоторговець, який хоче зробити операцію зі зміни статі. Оскільки історія наркодилера не була розвинута у наступних розділах, я вирішив зосередити свій фільм на цьому персонажі».
Чотири жінки — один досвід
Адвокатка Ріта Моро Кастро отримує незвичайне завдання — вона має допомогти очільнику наркокартелю Манітасу (якого зіграла трансгендерна акторка Карла Софія Ґаскон) втілити його давню мрію стати жінкою та розпочати нове життя. Його чоловіча ідентичність має залишитись в минулому, разом із кривавими війнами наркокартелів, а також його родиною, дружиною Джессі (Селена Гомес) та двома дітьми.
Всі чотири акторки, які виконували головні ролі у фільмі, спільно отримали приз у Каннах за свою роботу. Дивлячись фільм, розумієш, що в цьому є щось символічне. Жодну з героїнь не можна помістити в рамки одного архетипу або ж виокремити одну головну характеристику. Вони багатогранні, різні: адвокатка, яка мріє змінити свою країну на краще, але також хоче відчувати стабільність кар’єри та стосунків; Емілія, яка залишила минуле позаду, але має примиритися зі своїми злочинами; Джессі, яка хоче стабільних стосунків, але знову закохується в аб’юзивного та жорстокого чоловіка; Епіфанія, яка збудувала своє життя з нуля і боїться повернення чоловіка.
Всі вони з’являються на екрані на різні проміжки часу, але кожна з них запам’ятовується і залишає свій відбиток в історії. Проте у жінок є дещо спільне: кожна має старі повторювані патерни поведінки й кожна вчиться робити інші вибори та розривати кола, в яких була замкнена.
Є щось магічне в тому, щоб спостерігати за цими різними жінками на екрані.
«Протягом багатьох років кіно і телебачення головними героями зображували переважно чоловічих персонажів. Я зрозуміла це ще на початку кар’єри, адже, коли я приходила на кастинг, там було близько десяти чоловічих персонажів і лише два жіночих, та й характери цих героїнь були вибудовані навколо чоловіків. Я вважаю, що важливо говорити про жіночі історії, тому що жінка — це не річ. Ми такі різні, і нам є про що розповісти. Я пишаюся, що стала частиною цієї репрезентації», — розповідає Адріана Пас.
Карла Софія Ґаскон додає, що, окрім репрезентації, таке розмаїття персонажок також стає орієнтиром для нових поколінь: «Дівчата і хлопці мали раніше лише один зразок персонажів, на який могли прагнути бути схожими, — чоловічі персонажі. Зараз жіночі персонажі стали проактивними, й усі вже можуть побачити в них себе».
Таємниче зникнення наркобарона
Трансперехід головного героя, коли він стає Емілією Перес, — те, за що фільм можна покартати й похвалити водночас. Хоча кросдресинг, або ж перехресне одягання, не є рівнозначним трансгендерності, саме цей прийом використовували на початку кінематографа для її позначення. Щобільше, зазвичай цей прийом мав на меті комічний характер, як у фільмах Чапліна або ж у стрічці «У джазі тільки дівчата». Один із перших фільмів, де трансгендерність не закодовували, а говорили про неї прямо, — це «Глен або Гленда» (1953) режисера Еда Вуда. Однак цей та подальші фільми про трансспільноту були стереотипними, акцентованими на зміні елементів одягу та перформансу, не заглиблюючись у психологію людей.
Тільки в кінці XX століття почали з’являтися фільми про транслюдей, які не лише більш правдиво показували досвіди спільноти, але й перестали існувати в закутках кінопроцесу. Від «Хлопці не плачуть» 1998 року до «Далласького клубу покупців» та «Дівчини з Данії», які вийшли у 2010-х роках. Та однією з проблем залишалось те, що в цих фільмах головні ролі грали цисгендерні актори та акторки. Перевага «Емілії Перес» у тому, що головну роль виконує трансакторка. Однак сам процес переходу зображений досить умовно: роки гормональної терапії та операції зі зміни статі підсумовані однією піснею, яку виконує героїня.
Ми спитали Карлу Софію Ґаскон, чи правдиво, на її думку, відображений процес переходу в фільмі та чи консультувала вона режисера на етапі створення сценарію.
«Якби нам довелося робити це в реальності, це був би набагато довший процес, адже стать не змінюється за одну ніч, як це відбулося з Манітасом. Але, зрештою, ми робили фільм, який не намагався наслідувати реальність. Я була єдиною людиною з команди, яка пройшла цей шлях, проте все, що я могла дати, — це мій власний досвід. Я не можу говорити за всіх людей, які проходять шлях, подібний до мого. Ми багато говорили з режисером, листувалися, і я навіть надсилала фотографії свого тіла, щоб ми могли знайти спосіб правдиво розкрити цього персонажа. Ми не можемо охопити всі зміни, але можемо зробити персонажа максимально реалістичним. Зрештою, коли знімаєш фільм, я думаю, намагаєшся зробити так, аби глядачі максимально реалістично сприйняли історію, знаючи, що фільм нереальний», — відповіла акторка.
«Емілія Перес» — це фільм-ескапізм, мрія та карнавал, але хай яскрава обгортка не обманює, цій стрічці є що сказати на важливі теми.
