«Дев’ять життів Роуз Наполітано» — захопливий роман американської письменниці, науковиці та викладачки Донни Фрейтас про самопізнання, розмаїття жіночих ролей, зв’язок між поколіннями і про те, що всі дороги зрештою ведуть нас в одному напрямку — до себе.
Професорка соціології Роуз Наполітано впевнена, що не хоче мати дітей. Вона так само переконана, що знайшла однодумця у своєму чоловікові Люку і що він — кохання її життя. Тож її світ розхитується, коли Люк змінює думку й намагається переконати її стати матір’ю. Чи буде це зрадою самої себе? Чи справді материнський інстинкт вмикається в усіх із появою дитини? До яких наслідків приводять наші рішення, великі й малі? Роуз підходить до цих питань із науковою ретельністю, а Донна Фрейтас дарує їй аж дев’ять життів для її досліджень. У частині життів Роуз таки народжує доньку, у частині — обирає інший шлях. У павутинні причин, наслідків та взаємозв’язків перед нами постає справжня Роуз — донька, мати, викладачка, подруга й колега, дружина й кохана.
Над перекладом з англійської мови працювала Надія Сич, обкладинку створила Анна Гаврилюк.
У видавництві «Ще одну сторінку» попередньо анонсували вихід книжки з друку 25 грудня, наразі можна оформити передзамовлення за посиланням.
Публікуємо уривок.
***
— Роуз, ми хочемо з тобою поговорити.
Першим почав цю розмову Джо багато років тому, говорячи від себе й від Ненсі. Ми вчотирьох саме вечеряли в дуже приємному ресторані.
— Про що? — спитала я, зиркнувши на Люка, який принципово на мене не дивився. Вся його увага була зосереджена на тарілці, на шматку курки, який він старанно розрізав ножем.
На той час ми з Люком були одружені вже кілька років, і мої стосунки з його батьками стали напруженими. Власне, з Люком теж. Щоразу, як він збирався провідати батьків, мені дедалі менше хотілося їхати з ним. Я почала вигадувати причини, щоб не їхати: треба перевіряти студентські роботи, уже домовилась із Джилл, Рая буде в нашому районі й обіцяла зайти, тато запросив мене повечеряти лише з ним удвох. Насправді мені просто не хотілося їх бачити. Особливо Ненсі. Я почувалася вкрай незатишно в її компанії.
Ненсі постійно повторювала, яка я розумна, що нібито й мило, але потім завжди додавала: «Отже, ваші з Люком діточки неодмінно будуть розумні!» Далі розпитувала, коли я завагітнію. Ну коли вже, коли? Від цього запитання її не стримувало навіть те, що я прямим текстом казала: дітей ми не плануємо.
Джо витер руки серветкою, що лежала в нього на колінах.
— Чи варто поговорити з вами двома? — уточнив він. — Про дітей.
Люк зітхнув і поклав виделку з ножем біля тарілки.
— Тату… — це прозвучало як застереження.
Ненсі простягнула руку й поклала її на Люкову руку, мовляв, чекай, нехай уже він скаже.
— Ми хвилюємось, щоб ви не припустилися помилки, — завів Джо. Мабуть, він звертався у множині до нас із Люком, але дивився тільки на мене. — А помилкою буде лишитися бездітними. Ви про це пошкодуєте, але тоді вже буде надто пізно. І нічого вже не вдієш.
Я повільно хитала головою. Не хотілося вести цю розмову за вечерею в цьому ресторані. Та ну, взагалі ніде! Хотілося, щоб мої свекри поважали моє рішення, і не лише моє, а й Люкове також.
Одна річ, коли Ненсі ділиться своєю думкою в наших розмовах, сподіваючись, що із часом я передумаю. Але зовсім інша — коли вони із чоловіком проводять показову інтервенцію. Так, ніби наша з Люком бездітність — це хвороба чи інший критичний стан, що вимагає негайного втручання.
— Я цього не обговорюватиму, — відрубала я, згорнула серветку й поклала на стіл. — Це вас не стосується. А стосується лише мене і Люка, — я аж надулась від обурення. — Не можу повірити, що ви смієте заявляти, ніби через мене ваш син шкодуватиме, як склалося його життя.
— Я цього не казав! — заперечив Джо.
— Не дослівно, але саме це малося на увазі.
— Роуз, — у Люковій інтонації, з якою він вимовив моє ім’я, чулася мольба, — просто послухай моїх батьків. Почуй, що вони хочуть сказати.
Я глянула на нього. Хотілося його струсонути. Чому він цього не зупинить? Чому дозволяє своїм батькам вчиняти так із нами, зі мною? Кров прилинула мені до шкіри, щоки з рожевих стали аж багряними. А може, Люкове прохання було пов’язане саме з його почуттями? Я перевела подих. Може, Люк попередньо планував це з батьками за моєю спиною?
— Не хочу цього слухати, Люку. Чого я мушу? А ти чого мусиш? — я скочила на ноги. Стілець хитнувся й ледь не перекинувся, але таки приземлився на місце.
— Заспокойся, Роуз, — сказала Ненсі. — Ми лише хочемо поговорити.
— Роуз, — закивав Люк. — Сядь.
Я не звертала на нього уваги.
— Ви чудово знаєте, що я думаю й відчуваю щодо цього. Уже кілька років як знаєте. Нічого не змінилося. Невже ви не можете виявити повагу до мого рішення? — мій голос гучнішав. Люди за сусідніми столиками почали на нас озиратися. — Невже ви зовсім мене не поважаєте? Ви дасте мені спокій чи ні?
— Авжеж, ми тебе поважаємо, — сказав Джо.
— Як ви можете таке казати? — у мене потемніло в очах. Я розуміла, що моя хвиля обурення надто потужна, не відповідна до ситуації. Та вже не могла її стримати. Я так втомилася від повсюдного тиску, що розпочався одразу після весілля. Я вийшла з-за столу й підсунула стілець.
— До побачення!
Люк підвівся з місця.
— Роуз, ти не підеш!
— Ще й як піду!
— Але ж нас привіз сюди тато своєю машиною.
— Нічого, прогуляюся пішки.
— Вісім кілометрів? У темряві?!
Я вийшла, не зважаючи на інших відвідувачів, що спостерігали за нашим скандалом. «Хай собі дивляться», — думала я. Мене це не обходить. Штовхнувши двері ресторану, я жадібно вдихнула свіже повітря й попрямувала через парковку. «Може, даремно я розіграла цю мелодраму?» — майнуло в голові, але я відігнала цю думку. Невдовзі за спиною почулися кроки.
— Роуз, що ти робиш? — Люк наздогнав мене, обійшов і став, розкинувши руки.
Я зупинилась. Заплющила очі. Постаралася дихати повільно, щоб заспокоїтись. Чи не схибила я у своєму обуренні, у відчутті правоти? Що, як я помиляюсь? Що, як Люкові батьки знають щось таке, що нам із Люком поки невідомо? Невідомо особисто мені? Може, варто було їх вислухати? Дати їм шанс?
Та хіба я мушу?
Я підійшла до порожнього місця на парковці й присіла на бордюр. Люк сів поруч. Я була в сукні, Люк — у парадній сорочці й костюмних штанах. Напевно, ми мали дивний вигляд, такі ошатні й на асфальті посеред машин.
— Ти знав, що твої батьки сьогодні збиралися завести цю розмову? — спитала я.
— Ні, — відповів він, але я почула в його голосі сумнів.
— А якщо чесно?
— Ні, не знав, — цього разу його відповідь прозвучала твердіше.
— Чого ти хочеш, Люку?
У тиші співали цвіркуни. З ресторану вийшла невеличка групка людей та попрямувала до свого авто з протилежного боку парковки. Люк простягнув довгі ноги, човгнувши підошвами по асфальту.
— У якому сенсі? — у голосі чулися нотки паніки.
До мене дійшло, що я нечітко поставила запитання. Можливо, Люк подумав, що я питаю його про дітей — чи він їх узагалі хоче.
— У сенсі, що ти хочеш робити зараз? Повернешся в ресторан до батьків чи підеш зі мною додому?
— Ти справді підеш?
— Так. Я можу викликати таксі.
— Роуз, ну будь ласка, — Люк потер долонями лице. — Не хочу, щоб ти отак обірвала цю зустріч.
— Я?! Тобто це я винна? А може, це твої батьки влаштували мені засідку?! — я почала вставати, але Люк притягнув мене назад. Я кинула на нього лютий погляд. — А ти? Ти нічогісінько не зробив, щоб мене захистити, Люку! Просто дозволив їм говорити, що заманеться. Як завжди!
— Це мої батьки, Роуз, — змучено відповів він. — Вони також і твої батьки, і вони тебе люблять. Справді.
— Ні. Не люблять і, напевно, не полюблять. Хіба що я здійсню їхню найбільшу захцянку. Отоді, може, й любитимуть.
— Роуз…
— Два варіанти, Люку. Або ти вертаєшся й кажеш батькам, що ми з тобою відмовляємося з ними вечеряти, поки вони відмовляються приймати наш життєвий вибір, або відпускаєш мене додому саму, а ти сьогодні спатимеш на дивані. А може, і завтра, і весь тиждень.
— Це погані варіанти, — скривився Люк.
— Інших немає, тож обирай.
