Підприємиця з Миколаєва Мар’яна Лебедєва обрала професію в інженерній галузі. Колись вона самостійно опанувала верстат на родинному підприємстві, а тепер навчає цього й інших. У межах проєкту «Сама собі ціль» Мар’яна запустила курс із базового числового програмного керування (ЧПК) верстатами. Для неї це не лише можливість поділитися практичним досвідом й допомогти в реалізації іншим жінкам, але й шанс навчити нових фахівчинь, яких не вистачає в її місті.
Випускницями першого набору стали: викладачка Миколаївського національного аграрного університету Олександра Зубєхіна-Хайят, яка готується захищати кандидатську дисертацію, домогосподарка Марина Котик, яка поєднувала навчання та материнство, та працівниця меблевого підприємства Рая Шамшуріна, яка вже застосовує нові навички в роботі.
DIVOCHE.MEDIA розпитало в ініціаторки проєкту про особливості роботи за верстатом, чи складно дівчатам його опанувати та про гендерні упередження, а учасниці поділилися враженнями після навчання й розповіли про зміни в житті.
Продовження сімейної справи
Мар’яна Лебедєва за освітою інженерка-зварювальниця та технологиня-машинобудівниця. Таку професію обрала, адже для неї зварювання — це сімейна справа. Паралельно з навчанням Мар’яна працювала на родинному підприємстві, яке спеціалізується на виробах із пластмаси, будівельних металевих конструкціях і частинах конструкцій, електромонтажних роботах і друкованій продукції. У 17 років батько купив їй перший верстат, і вона повністю самостійно вивчала програми й специфіку системи керування.
«Розбиралася з верстатом майже півтора року, щоб зрозуміти, як він має працювати. Поєднувала денну форму навчання і роботу. Після інституту бігла на фірму», — згадує Мар’яна Лебедєва.
Нині Мар’яна вже стала директоркою підприємства. Вона пояснює, як керувати верстатами: «У наш час це візуальне програмування. Програміст самостійно керує верстатом у спеціальній програмі. Якщо є помилки, то це тільки через людський фактор. Адже верстат робить все те, що ти йому кажеш. Для керування є багато програм. Я користуюсь тією, що нам дали під наш верстат. Вона старенька, але базова — повністю робить те, що ти хочеш від неї. Там можна код підчистити. Є програми, в які ти заганяєш векторний файлик, і верстат його видруковує».
Для створення продукції використовують також різальний плотер — обладнання для точного вирізування надрукованих зображень, візерунків, літер та окремих елементів. Він також працює під керуванням комп’ютерної програми для роботи з векторною графікою.
Матеріалом для плотера служить самоклейна плівка під назвою «Оракал», вони є різних типів, наприклад світловідбивні й флюоресцентні.
Руйнувати стереотипи й допомагати жінкам реалізовуватись
За словами Мар’яни, однією з мотивацій запуску курсу саме для жінок став спад економіки під час воєнного стану, адже багато чоловіків пішли на фронт, тому деякі миколаївські виробництва призупинилися.
«Планую надати жінкам можливість реалізувати себе і показати, що ми не тільки на кухні можемо щось робити», — каже вона про місію власної ініціативи.
Коли підприємиця натрапила на можливість податися на грант від «Сама собі ціль», одразу це зробила. І не шкодує, адже вже кілька підприємств готові взяти учасниць проєкту до себе на роботу, а значить — на фахівчинь є попит.
Уважність до деталей та відповідальність жінок стала ще одним чинником для обрання цієї цільової групи.
«Мені жінок навчати легше. Бо хлопці, зазвичай, в один момент кажуть, що зрозуміли й все знають. Але у верстатів є алгоритм, тобто їм треба поступово додавати завдання. Якщо перестрибуєш якийсь крок, то прилад починає помилятись. Хлопці часто пропускають щось в алгоритмі. А дівчатам даєш алгоритм, вони це чітко записали собі в нотатник і уважно слідують йому. І тоді верстат не помиляється», — ділиться Мар’яна Лебедєва.
Нова професія за 36 годин
У першій групі Мар’яни були чотири жінки, які протягом серпня опанували різні типи верстатів та програми для керування ними. Про набір на навчання засновниця ініціативи оголосила в соцмережах, також спрацювало «черезтинне радіо» в Миколаєві. Жодних вимог під час відбору не було, головне — бажання вчитися. Можна було прийти на перше заняття, спробувати програмування ЧПК і піти, якщо не сподобалося.
Грантовим коштом для дівчат закупили ноутбуки для навчання, де вони вчилися працювати із графічним векторним редактором Corel.
Група збиралася кілька разів на тиждень й опанувала нову спеціальність сумарно за 36 годин.
«Спочатку ми розібрали, що таке верстати, що вони можуть. Що треба обов’язково зробити, щоб пристрій розумів, що від нього хочуть. Спочатку найпростіше — малювали й переформатовували документи в різні формати, потім вчилися працювати з різальним плотером, далі був термоплотер із пінопласту. Це вже програмування пішло. Потім вже фрезерувальний верстат», — пояснює Мар’яна.
Складнощі в навчанні були пов’язані із відключенням світла. Щоб підлаштовуватися під графіки, заняття ставили на вихідні.
Викладачка наголошує, що треба ставитися до помилок у роботі спокійно, адже всі на них вчаться: «Не помиляється той, хто нічого не робить». Тому вона часто давала своїм ученицям волю в реалізації ідей.
«Коли дівчата дійшли до розуміння, що можуть працювати з будь-яким верстатом у мене, то я їм давала волю. Тобто, учениці самостійно робили те, що їх найбільше цікавило», — пояснює Мар’яна.
Підприємиця повністю передавала свій практичний досвід дівчатам: вони обговорювали помилки, збої в програмі та навіть те, як треба розмовляти із замовниками. Мар’яна вчила дівчат, як відстояти себе й свою роботу, якщо замовники-чоловіки не довіряють тобі лише через стать.
«Я для себе напрацювала техніку — як зі мною людина розмовляє, так я їй відповідаю. Якщо людина вживає лайку в розмові одразу, то я їй так і відповім. А якщо ввічлива, то і я комунікую так само», — додає вона.
Після завершення курсу дівчата отримали сертифікати, й усім вдалося скласти «випускний іспит» із першого разу без помилок.
Викладачка й після випуску перших учениць постійно з ними на зв’язку для порад і допомоги. Говорить, їй важливо підтримати дівчат, щоб вони не розгубилися на новому професійному шляху. З пошуком роботи вона також допомагає.
Вдихнути нове життя у свій побут
Марина Котик за спеціальністю бухгалтерка й економістка, також до декрету працювала візажисткою та стилісткою зачісок. Потім присвятила весь свій час родині й домашнім справам. З Мар’яною їх поєднують спільні інтереси — байкерська спільнота. Щойно чоловік Марини дізнався про запуск навчання, одразу заохотив її долучитися.
«І вже на курсах я зрозуміла, що мені дуже подобається, тому що тут об’єдналося декілька моїх інтересів. Це інтерес до техніки й малювання на комп’ютері. Малювати я завжди любила, а ще у мене розвинена логіка й математичний склад розуму. Мені дуже сподобалося», — розповідає Марина Котик.
Найбільше її вразила лояльність Мар’яни.
«Усе по-людяному. Навчання дуже цікаве, до кожного був індивідуальний підхід і не було жорсткої вимогливості. У мене все дуже легко виходило. Мар’яна — талановита викладачка, яка реально може зацікавити. Якщо людина думає, що в неї нічого не вийде, Мар’яна знайде підхід, щоб зацікавити», — ділиться випускниця курсу.
Завдяки чіткому інструктажу й техніці безпеки в Марини швидко зник страх травматизації. Крім творчості в роботі із графічними програмами, їй подобається проявляти логіку й розв’язувати різного типу задачі, наприклад, як зекономити матеріал.
Випускниця курсу вже мріє працювати за новою спеціальністю. Родина її повністю підтримує, щоправда, роботу складно поєднувати з материнством, адже її чоловік військовий, тому турбота про дітей та побут на ній. Але щойно буде можливість, вона готова працювати.
«Стереотипи щодо жінок — це питання часу й пережитки минулого. Особливо зараз, коли жінки опанували нові спеціальності, поки чоловіки захищають країну. Тому стереотипи звелися майже до нуля», — додає жінка.
Марина підсумовує, що навчання додало свіжого дихання в її життя, затягнуте побутовими турботами: «Я повірила в себе, що я ще можу чогось нового навчитися, зможу реалізуватися».
Майбутня кандидатка наук за верстатом
Олександра Зубєхіна-Хайят викладає в Миколаївському аграрному університеті й готується захищати дисертацію. Інженерка-педагогиня навчає студентів інженерно-механічного факультету. Обрала спеціальність через тяжіння до точних наук.
Про навчання вона дізналася від свого товариша в серпні, коли у викладачів якраз триває відпустка. На першому пробному занятті Олександра вже надрукувала своє ім’я та захопилася результатом роботи.
«Кожен верстат робить щось нове, мені було все цікаво. Плюс я хотіла ще набратися досвіду перед захистом дисертації на тему “Розкатування та обкатування гнучкими роликами деталей обертання”. У роботі йдеться про зміцнення деталей машин, у мене є патенти на різблення, на зміцнення. З яким зусиллям ми зможемо роликом тиснути на деталь і зміцнювати напруження, так довго вона нам і прослужить. Утричі довше. Ми так можемо зміцнювати й оборонну воєнну техніку й автомобілі, вантажівки й сільгосптехніку», — пояснює Олександра, як її дисертація пов’язана з ЧПК.
Олександра вже мала навички роботи із токарним верстатом, але під нові типи верстатів їй треба було підлаштуватися: «Цікаво, як малюнок можна на стрічку перекласти або на букви — це вже щось нове для мене. Особливо, коли ми 3D-літери робили. Я раніше такого не бачила. На верстаті також робили різні іграшки з пінопласту».
Олександра не помічає гендерних упереджень — попри те, що серед її студентів більшість хлопців, щороку все більше дівчат обирають інженерні спеціальності, адже попит на фахівців зростає. Тим паче в університеті це бюджетні місця. Зайвий раз фізичну силу докладати не треба, адже верстат робить майже все за них.
«Ми працюємо відповідно до алгоритмів, але водночас вирішуємо, куди стрічку додати, на якій відстані літери залишити, як з’єднати. Тобто, якщо літери між собою склеєні, їх можна розклеїти», — пояснює Олександра Зубєхіна-Хайят.
Жінка додає, що опановувати програмування верстатів цікаво, навіть якщо ти не плануєш працювати за цією спеціальністю.
«Мар’яна одразу бачить потенціал у людях. Вона чудова наставниця та вчителька. Вона бачить, що дівчата уважніші за хлопців. Нас легше навчати, ми навіть більш економні», — каже Олександра.
Дивувати колектив новими навичками
Рая Шамшуріна за освітою декораторка, але вже кілька років працює у приватній меблевій майстерні, де залучена до процесу виробництва кухонь. У її керівника з’явилася ідея придбати фрезерувальний верстат із числовим програмним керуванням, тому він вирішив направити Раю навчатися за ним працювати. До цього жінка навіть не цікавилася комп’ютером, але навчання у Мар’яни її захопило.
«Я навіть не знала, куди вставляти флешку, не знала, на яку кнопочку натискати. Я думала — зараз натисну щось не те й все зламається. Але треба не боятися йти вперед. Навіщо стояти на місці? Тож я потихеньку всьому навчилася», — говорить Рая.
Після навчання вже встигла здивувати колектив і керівництво своїми вміннями та створила самостійно кілька виробів. На підприємстві Рая зі шліфувальниці деталей перекваліфікувалася в операторку верстата числового програмного керування. Говорить, що у роботі їй найбільше подобається кінцевий результат, коли у фіналі виходить гарна деталь для меблів.
«У нас на підприємстві всіх хлопців, які працювали на ЧПК, позабирали в армію. А ті, хто лишився, не вміли за ним працювати. А зараз я фрезерую. Люди дивуються, коли питають, чи є в нас фрезерувальник — і виходжу я», — каже жінка.
Місячних курсів Раї вистачило, щоб опанувати й комп’ютер, і верстат. У навчанні, за її словами, головне — бажання щось створювати: «Навіть, якщо хтось каже, що це не твоє, все одно роби те, що подобається!»
Не зупинятися та не боятися нового
Мета Мар’яни Лєбєдєвої — навчити понад 50 фахівчинь, які точно зможуть працювати за новою спеціальністю. Каже, на меншому не зупиниться: «Я дуже сподіваюся, що зможу покрити хоча б частину попиту на ринку праці в нашому місті. А якщо зможу покрити весь попит, то я собою дуже пишатимуся».
Серед інших цілей — розширення і поглиблення курсу, зокрема створення друкованого навчального посібника. Також у мріях — придбання 3D-принтера, щоб ще й на ньому навчитися працювати. Мар’яна надалі навчатиме нових спеціалістів у Миколаєві. Для цього навіть комунікує з обласним Центром зайнятості, щоб зібрати більше охочих.
«Що більше людей я навчу, то більше у нас буде працівників. Відкрити власну справу не важко. Не всі верстати коштують захмарних грошей. Можна купити маленький лазер, який оброблятиме продукцію формату А4», — запевняє жінка.
Уже є запит й на онлайн-курс, але, зі слів Мар’яни, реалізувати його у відірваності від верстата технічно складно. Тому поки не знає, як бути з цією ідеєю.
Майбутні учениці можуть зв’язатися із викладачкою у соцмережах і прийти до майстерні, щоб спробувати щось нове.
«Вчись! Що більше ти вчишся, то менш ймовірно заробити собі Альцгеймер!» — підсумовує засновниця проєкту.
