Цей текст інспірований адвокатом Аттікусом — добрим взірцевим батьком-одинаком, який після смерті дружини самостійно виховує двох дітей. Вчить їх рівності, справедливості, толерантності та доброти. Показує власним прикладом, як не відступати від своїх принципів, навіть коли усе консервативне суспільство готове роздерти тебе на шматки.
Та річ у тім, що образ Аттікуса — це лише штучний герой, сконструйований письменницею Гарпер Лі. На мій погляд, Аттікус чудовий ще й тим, що випереджає свій час щонайменше на декілька десятиліть. Та коли одна моя знайома через психологічне насильство в родині потрапила до божевільні, а інша — зламала ніготь на безіменному пальці, я вирішила написати про батька-чорта. Аттікус — лише уява Гарпер Лі, а от чорти живуть із нами на одній вулиці, в одному подвір’ї, будинку, а інколи й під одним дахом.
Те, що Таня з сім’ї, м’яко кажучи, неблагонадійної, я побачила з першого знайомства. Я розуміла, що дівчина тяжко працює. Одного разу вона везла повну тачку буряків — було помітно, що для її статури це заважко. Таню виказували руки. Шкарубкі й трохи опухлі, наче обвітрені, ніби зі старих фотографій з жінками-селянками, убраних у сорочки й намиста, босоногих, із великими руками, що не пасують до їхньої постаті. Очі у Тані глибоко посаджені й темні. Погляд вовчий. Дівчина піддається знущанню — це було видно з того, як вона сутулилася й уникала зорового контакту. Таня носила брудний одяг і кросівки, на відміну від розкутих дівчаток її віку.
Вона змахнула довгими смаглявими пальцями з манікюром огидного зеленого кольору. Її руки нагадали мені качині лапи. Через тонку шкіру проступилися натягнуті сухожилля.
– Диви, знов ніготь зламала. Напилася вчора, — на безіменному пальці в неї бракувало нігтя. — Як тобі?
– Гарно, — збрехала я.
Від Тані несе перегаром, солодкими парфумами й — ледь помітно — коров’ячою сечею.
– Так жерти хочу, поїхали на піцу?
– Та якось іншим разом.
Однієї миті вона ніби приходить до тями й одразу серйознішає. Розчаровано кидає:
– Ладно, біжу, бо та сука їсти хоче.
«Та сука» — це Танін батько, Руслан. Гуцул із засмальцованим оселедцем на голові та довгими вусами вугільного кольору. Психопат у шкіряних штанах.
До хати Руслана веде устелена гравієм стежка, уздовж неї — сині хрести. Над заломленим дахом пурхають несамовиті білі голуби, які резонують із захламленим подвір’ям. Смужка трави між дорогою і брамою всіяна півнячим та голубиним пір’ям. Біля купи гною припнута сухоребра коняка. Голуби обрамляють Русланове подвір’я, як на весільному рушникові. З мансарди видно кутики гострих смерек, що стоять, як худі вартові, десь зовсім далеко.
На тому подвір’ї чути лайку, грає на всю гучність радіо. Атмосфера у родині нагадує «Грозовий перевал» Бронте, де всі брудні та з темними душами. Сонце, хоч і стоїть над цим подвір’ям, але так, наче пошкодувало клаптик свого світла. Над дахом майорить національний прапор, махає широко, як напнуте вітрило, що будь-якої миті готове відщепитися і попливти за синім океаном неба, покинути дерев’яний корабель з козами, вівцями, конями та щурами.
Руслан муштрує дітей важкою працею. Це переважно догляд за худобою, яку він понастягував до хати, а тепер через власну інфантильність та лінь не здатен як слід доглядати. Тому вночі тут часто чути бекання голодного теляти, яке припнули й забули забрати до хліва. Кози в Руслана часто здихають, а баранам він сам перерізає горлянки, коли тварини завдають йому незручності або не слухаються. Руслан літрами дудлить домашнє вино, доки не з’їсть барана.
Верховинець, гірські звички він приніс у містечко: ганяє верхом на коні під мухою, тримає десяток баранів, які під’їдають живоплоти, плутаються волохатими шубами в чужих кущах малини, підгризають сусідські черешеньки. Іноді Руслан сідає на порозі й грає на фуярці.
– Квітка пустелі, — спало мені на думку, коли вперше зустріла Таню.
Довгонога і худа, як цибатий соняшник, вона усміхнулась мені рядком нерівних зубів, деякі з них нагадували соняшникове насіння. Вона часто ходила моєю вулицею: то гнала худобу, то везла тяжку тачку з овочами, або просто йшла, здавалося, без мети, мрій і амбіцій. Іншого разу вона плелась у білих брудних кросівках, перебираючи худими ногами, немов козеня. Попереду йшли пухнасті барани, на шиях у них вистукували дзвіночки, як церковні дзвони недільного ранку.
Її бабуся була циганкою з довгою-предовгою косою. Тією косою, кажуть, можна було талію обмотати. Жорстокий, схиблений на всю голову чоловік намотував косу на руку і бив дружину. У цьому шлюбі появився на світ Руслан, як чорт із воронячого яйця. Русланові доньки й дружина — зашугані, сутулі, мовчазні, з міцно стисненими тонкими губами. Хлопці — непривітні й грубі. По тому, як малий клепає кобилу, сидячи в підводі, можна не сумніватися, що росте майбутній соціопат.
Часто сім’я сідає на фіру і на швидкості несеться Кутами до церкви або на базар. Мелькають нестрижені чорні чуби, білі вишиванки, сухоребрі виснажені коні трясуть кістками.
Заводить Руслан розмову з усіма, хто з власної необачності став із ним до бесіди. З першої зустрічі намагається справити враження. Наділений від природи ораторськими здібностями й хворою фантазією. Його заносить так, що хочеться втекти, як від набридливого жебрака на вокзалі.
– Діти такі голодні були, що кобилу з’їли. Стрельни цигарку, — хитрує Руслан, викручується, наче вуж на сонці.
На ходу вигадує історії. Бреше так, що розповіді звучать, як легенди, в яких із яєць вилуплюються чорти, а у жінок виростають хвости.
– Біля цієї хати лише ведмедя не було, — одержимий худобою, стягує до двору черепах, кіз, корів, коней, вівці.
Вся робота лягає на плечі дітям. Непроговорену образу, лють, роздратування, гостре відчуття несправедливості зчитуєш у тому вовчому Таніному погляді. Зранку та увечері дівчина жене пастися баранів зі співучими дзвониками. На їхній шерсті переливаються краплі роси, наче срібло. Схожа на модель, які були у 90-х, вона доповнює картину сонного ідилічного ранку пригірського містечка. Смужки коричневої шерсті на баранячих боках такого ж кольору, як Таніне волосся. Замість оплесків їй услід роздається лемент стривожених псів. Вулиця перетворюється на какофонію звуків: матюки Тані, перепуджене бекання баранів, верески дітей, нарікання старих, собаче дзявкотіння. Вона замахується і зі злості лупить барана палицею. Тварина заплутується у живоплоті, іржавій сітці, обрізаних телефонних дротах, що попадали з гнилих електроопор.
Над Танею знущалися у школі, потім у бурсі. Та все, здається, почало змінюватися в манері Таніної поведінки, і на зміну погляду зашуганого вовченяти прийшла бикуватість. Це сталося, відколи дівчина пішла на роботу офіціанткою і сама почала купувати собі одяг, телефони, робити епатажний манікюр. Роками Руслан знищував характер, волю, особистості своїх дітей. Вони доїдали після батька хліб під столом, коли були зовсім малими. Зараз, кажуть, вони б’ють батька вкупі, коли той добряче нап’ється.
Пам’ятаєте навіженого з фільму «Тіні забутих предків», який викрикував: «Кози, кози, де мої кози?» Це прототип батька-чорта. З часом Руслан ніби втрачає людську подобу і стає чимось диким, лісовим, позбавляється рис людських.
П’яним він звалився з даху й отримав травму ноги, відтак, накульгує на одну сторону. Гарчить, співає, лається, хрипить, наче старе дерево. Його клятий відбиток — на його дітях. Особливо на Тані: вона вже страждає на низьку самооцінку, має проблеми у побудові відносин із людьми, труднощі з соціалізацією. Її тричі звільняли з роботи, вона губить телефони, приходить додому п’яною і побитою, постійно ламає ніготь на безіменному пальці.
Спільна риса всіх батьків, протилежних татові Аттікусу, — це всепроникність їхньої особистості, порушення кордонів тих, хто живе з ними під одним дахом, залякування, агресія, епатажність. Вони переважно психопати, але не обов’язково. Тато-чорт може носити вишиту сорочку або білий комірець. Але від погляду його оскаженілих очей та пересмикування вилиць у його дітей кров холонутиме в венах. Він займає увесь простір: його музика, його хобі, його правила. Я їм перший, я встановлюю правила, я тут — головний герой. До цього часто додається інфантильність. Запах тата-чорта проникає усюди: ним пахнуть речі у домі, його парфуми повсюди, запах їдкого диму в’їдається у волосся. Таня пахне погано. Шкірою, баранячою шерстю, тютюном, коров’ячим потом, страхом, брудними шкарпетками. Це, здогадуюся, одна з причин, чому дівчина роками піддається булінгу. Вона пшикає на себе солодкавий вишневий спрей, в надії замаскувати запах тата-чорта, який проник навіть у міцні корені її прекрасного волосся. Але знадобляться роки, аби позбутися цього запаху.
