В український прокат вийшла стрічка «Субстанція» режисерки Коралі Фаржа — фільм жахів про фітнес-інфлюенсерку «середнього віку», яка намагається повернути собі молодість і популярність. Сатиричний бодигорор про індустрію краси — звучить доволі вузькоспеціально. Але ми ще не раз зустрінемо це формулювання в анонсах.
Цього року на кінофестивалі в Торонто відбулась прем’єра комедійного горору Shell Макса Мінгелли. У центрі сюжету — велнес-компанія, що успішно омолоджує своїх клієнток, але у процедури є моторошна сторона. Як і «Субстанція», де головну роль зіграла Демі Мур, цей фільм може похвалитися зірками першої величини — Елізабет Мосс, що зіграла головну роль у серіалі «Оповідь служниці», знятому за однойменним романом Маргарет Етвуд, і Кейт Гадсон, відома за стрічкою «Війна наречених» Гарі Вініка, що вийшла у 2009 році.
На кінофестивалі в Сіджасі скоро презентують сатиричну стрічку Grafted режисерки Саші Рейнбов про дівчину, що намагається позбутися великої родимої плями на обличчі за допомогою новітньої технології пересадки шкіри. Продакшн-гігант Bad Robot моментально викупив права на новий роман Rouge Мони Авад, в якому за славленою «космецевтикою», можливо, ховається небезпечна секта. Про анонсований у 2022 році бодигорор Cosmetic Р.Г. Нормана і Мішлін Пітт поки нічого не чутно, але у проєктів Джеймса Вана немає шансів загубитися у виробничому пеклі, а це якраз один із них. Про бодигорор The Designer Ем Джонсон теж мало що відомо — крім того, що йтиметься про компанію у сфері мережевого маркетингу під назвою Kismetta, а головну роль зіграє 62-річна Джина Ґершон — зірка «Стриптизерок» Пола Верговена (1995), чия кар’єра знову пішла вгору.
«Я маю тіло вісімнадцятирічної дівчини. Зберігаю його в холодильнику»
У 2000-х я, як і більшість дівчат-підлітків, купувала журнали про попзірок і «секрети краси». Відтоді зміст більшості текстів типу «правила життя Авріл Лавін» вилетів у мене з голови, але одну фразу з такого журналу я згадую досі. В рубриці з цитатами зірок був надрукований жарт від імені Бетт Мідлер: «Я маю тіло вісімнадцятирічної дівчини. Зберігаю його в холодильнику». Річ навіть не в тім, що це не «цитата Бетт Мідлер», а затяганий анекдот, відомий у різних варіаціях. Зрештою, подібна преса грішила не тільки поганими перекладами, але й відвертими вигадками. Але який український підліток, чорт забирай, знав, хто така Бетт Мідлер? Що вона робила між Меріліном Менсоном і сестрами Олсен?
Тепер я, здається, краще розумію цю логіку. Неважливо, чи впізнає читач акторку на фото: головне, що жінка, яка з погляду стандартів краси вважається «плюс-сайз» і «плюс-ейдж», жартує про вбивство конкурентки — молодої й стрункої. Смішно, боки порвеш!
Головна героїня «Субстанції» теж має тіло юної красуні — вона зберігає його на підлозі у ванній. Після того як продюсери звільняють її з власного телешоу, 50-річна фітнес-інфлюенсерка Елізабет Спаркл (Демі Мур) наважується замовити продукт, який загадкова компанія підпільно пропонує постарілим зіркам, — сироватку, що обіцяє повернути користувачці молодість і красу. Але після жаданого уколу тіло Елізабет не молодшає: натомість воно створює генетичну копію жінки в молодості, і ця копія (у вигляді акторки Марґарет Кволлі, відомої за стрічкою «Зірки опівдні» Клер Дені) з’являється на світ, розпоровши Елізабет зсередини. Молодша версія жінки нашвидку вигадує собі фальшиву біографію і псевдонім Сью й одразу ж отримує місце Елізабет на ТБ. Елізабет і Сью живуть по черзі, тиждень через тиждень: поки одна активна, інша лежить у ванні й годується через трубку. Але невдовзі виникає проблема: Сью починає порушувати графік «чергувань» і зловживати стабілізаційними ін’єкціями, внаслідок чого тіло Елізабет стрімко старішає. У відповідь на скарги виробник диво-сироватки вдається до софістики й нагадує Елізабет, що вони зі Сью — одна людина, а отже, будь-який побічний ефект від користування «іншим я» — це провина «матриці», тобто самої Елізабет.
«Субстанція» не настільки оригінальна, як її описували кінокритики й не настільки екстремальна, як запевняли глядачі, — за словами журналістів, посеред деяких показів люди виходили з залу десятками через криваві сцени. Але цей фільм приречений стати своєрідною віхою в жанрі жахів — не через свої видатні якості, а й через те, що він опинився в центрі кластера йому подібних. Сатиричні фільми про те, що сфера краси й моди за своєю суттю є кривавою ареною — не нове явище. Про це вже говорили у стрічці Ніколаса Віндінга Рефна «Неоновий демон» вісім років тому. Як і фільми про еліксир молодості, що перетворює жінок на монстрів, — Роберт Земекіс зняв «Смерть їй личить» ще у 1992-му. Проте «Субстанція» шліфує і вдосконалює цей шаблон.
Раніше будь-який фільм про жахи тіла називали бодигорором; згодом виділився піджанр «хірургічного горору». «Субстанція» кристалізує ще тісніший мікрожанр, який я називаю «б’юті-горором» і впізнаю за трьома характерними відмітинами. По-перше, в ньому йдеться про індустрію краси — а тіло, яке піддається її жахам, належить старшій або неконвенційно привабливій жінці. По-друге, історія має будуватися навколо жіночого варіанту фаустівської (точніше, доріан-ґреївської) угоди. По-третє, історія має подаватися як техносатира в дусі «Чорного дзеркала». Елізабет у «Субстанції» купує високотехнологічний б’юті-шмурдяк, який за лічені тижні перетворює її на немічну стару, але продавці наполягають, що вона замовила не продукт, а «експірієнс», — і, звісно ж, нічим не можуть допомогти. Скасувати «підписку на сервіс» Елізабет теж не може — бо Сью лишається її єдиною перепусткою у простір безумовного схвалення і прийняття, зарезервованого лише для молодих красунь.
«Немає чоловічого аналога старої карги»
«Краса потворна», — пише журналістка Кеті Келлегер у книжці The Ugly History of Beautiful Things. Вона нагадує, що жахіття сучасної б’юті-індустрії на кшталт «вампірської підтяжки обличчя» — не найгірше, що робили з собою жінки за останні століття. Перед читачем дефілює Єлизавета I з її свинцевими білилами, які роз’їдали шкіру і змушували королеву нашаровувати ще більше «продукту». Марія, графиня Ковентрі, крім свинцевої пудри, зловживала рум’янами з кіноварі, тобто сульфіду ртуті, і померла 27 років з обличчям, вкритим жахливими шрамами. Дістається і жінкам XIX століття за «туберкульозний шик». Проте авторка не вважає себе кращою за цих давніх жертв моди: Келлегер розповідає, як пристосувалася розділяти густо нафарбовані вії голкою й одного разу чиркнула нею по рогівці. Замість схвальних поглядів покупців у супермаркеті, де вона працювала касиркою, дівчина отримала хвилинку ганьби: начальник вигнав Кеті зі зміни, бо її сльозотеча лякала людей.
Взаємини горору з жіночою красою доволі передбачувані. З одного боку, красива жінка — це потенційна «діва в біді», тобто жертва злих і потворних сил. З іншого — ще з часів «жінок-вамп» німого кінематографу існує традиція робити злом саму красуню. Експлуатаційне кіно 70-х, особливо вампірське, подарувало не одній стриптизерці роль головної лиходійки на великому екрані. Визнані митці того періоду на кшталт Жана Роллена чесно зізнавалися, що просто полюбляють дивитися на красивих жінок — бажано голих. У наш час не рідкість фільми, де монстр — це не просто красива жінка, а акторка, яка на момент створення фільму вважається найсексуальнішою в Голлівуді. В схожій ролі була Меґан Фокс як одержима демоном канібалка в «Тілі Дженніфер», стрічці Карін Кусами 2009 року. Чи Софія Бутелла як мумія… в новій «Мумії» 2017 року, знятій Алексом Куртцманом. Цей тренд подарував нам один із найоригінальніших артгорорів — стрічку Джонатана Глейзера «Опинись у моїй шкірі», де безформний смоляний прибулець виходить на полювання за чоловіками у вигляді привабливої жінки. Привабливої — не те слово: в рік виходу фільму (2013) виконавиця головної ролі Скарлетт Йоганнссон була визнана найсексуальнішою жінкою світу за версією журналу Esquire. Вдруге з 2006 року.
Набагато цікавіше розвиваються стосунки горору з красою в минулому часі. Красою, що старіє і в’яне. Впливова дослідниця кіно Вівіан Собчак помітила, що малобюджетні горори 60-х впровадили новий тип жінки, яка лякає. На відміну від «вамп», вона лякає не активною, а втраченою сексуальністю. Собчак наводить приклад трьох фільмів: «Напад гігантської жінки» Натана Джурана 1958 року, «Жінка-оса» Роджера Кормана 1959 року і «Жінка-п’явка» Едварда Дейна 1960 року. В кожному з них героїня — це жінка «середнього віку», яка через настання цього віку перестає бути об’єктом бажання чоловіків. І в кожному з фільмів героїня дивовижним чином отримує певну суперздібність.
У стрічці «Жінка-оса», наприклад, ідеться про власницю популярної косметичної фірми Дженет Старлін — як і в Елізабет Спаркл із фільму «Субстанція», в неї промовисте ім’я, яке натякає на щось блискуче, яскраве й невагоме: одним словом, на старлетку. Продажі фірми починають падати, коли Дженет — обличчя компанії — починає старішати. Вона погоджується на експериментальні ін’єкції осиного маточного молочка і повертає собі молодість, але ці уколи краси перетворюють її на кровожерливого мутанта. «Жінка-п’явка» теж відкриває еліксир молодості, але добувати його вона змушена з тіл чоловіків. Вівіан Собчак пише, що немолоді героїні цих дешевих фільмів «і лякають, і самі налякані — своєю невидимістю, непридатністю, непотрібністю, своєю соціальною і сексуальною ізоляцією». Вони ілюструють спостереження психотерапевтки Елісси Меламед про те, що «існують чоловічі архетипи смерті — похмурий жнець, скелет… але у старіння — жіноче обличчя. Немає чоловічого аналога старої карги». Не спішіть заперечити, що є «старий чорт» — чи ще грубіший варіант тієї ж лайки: старий чорт і в молодості був чортом, тоді як вся ідентичність старої карги спирається саме на те, що вона стара.
«Старість вважається майже хворобою, до того ж хворобою, яка є наслідком хиткої моралі й слабкого характеру»
Поки в трешовому жанровому кіно 60-х мутантки топтали чоловіків, у серйозніших студіях відбувався інший цікавий процес. Жінки «золотої доби Голлівуду» невідворотно старішали, і хоча в їхньої краси (на думку продюсерів) був обмежений термін придатності, їхнього таланту це не стосувалося. Вони все ще могли грати — але кого? 50-річний чоловік-актор продовжував отримувати головні ролі, але для «пані минулих днів» типу Джоан Кроуфорд чи Бетті Девіс просто не існувало підхожого амплуа — знову ж таки, на думку продюсерів. Хіба може 50-річна кохати? Бути коханою? Переживати пригоди? Отож-бо й воно. Тому це амплуа довелося створити. Так з’явився піджанр горорів і трилерів під назвою psycho-biddy — буквально «скажена стара».
Як правило, «старій» трохи 50; за сюжетом це зазвичай самотня жінка, що ностальгує за втраченою юністю і популярністю — і тероризує тих, кого вважає винними у своїх бідах. Вищезгадані Кроуфорд і Девіс разом знялися в найвідомішому «сайкобідді» — фільмі Роберта Олдріча «Що сталося з Бебі Джейн?» 1962 року про взаємний ресентимент двох сестер-акторок, чия слава згасла разом із молодістю. Одна з альтернативних назв цього курйозного піджанру — hagsploitation, де «hag» — це та сама «карга», у якої «немає чоловічого аналога». Головні героїні «сайкобідді»-фільмів ексцентрично вдягаються і фарбуються — носять одяг часів своєї молодості, сплять у вечірньому гримі. А ще вони змушені постійно бачити нагадування про своє яскраве минуле — як і Елізабет у «Субстанції», яку всюди оточують фото часів її популярності, а згодом і білборди з її альтер-его Сью.
У 70-х стара невдоволена жінка поступово відходить у горорі на другий план — навіть дрібнішає до епізодичного персонажа; але цей процес навіть цікавіший за ті, що дали нам мутанток середнього віку і скажених старих. Найбільш пам’ятна поява «архетипу старості» у 80-х відбулася в «Сяйві» Кубрика. Письменник-невдаха, наглядач готелю «Оверлук» і за сумісництвом домашній тиран Джек Торренс вештається готелем і зазирає в сумнозвісний номер 237. В готелі немає гостей, але Джек бачить оголену молоду жінку, що приймає душ. Вона робить крок йому назустріч, і Джек із готовністю відкриває для неї обійми — щоби під час поцілунку усвідомити, що обіймає древню, вкриту пролежнями стару. Переляканий Джек виривається і тікає, а стара рушає за ним. Критики звертають увагу на те, що в цій сцені лякає не наявність у кімнаті привида і не перетворення красуні на каргу, а те, що карга сміє проявляти сексуальне бажання.
Голі старі жінки постійно майорять на периферії сучасних горорів, особливо окультних. Одна моя подруга, що дивиться переважно нові фільми жахів, постійно доповідає: «Знову були голі бабки», «Голі старі жінки +», «Знову ВОНИ». З одного боку, нічого дивного — образ чаклунки, що вихваляється своєю безсоромністю, є зручним візуальним штампом із часів принаймні «Молота відьом» (одна з найвідоміших книг із демонології, написана у XV столітті, — прим. DIVOCHE.MEDIA). З іншого боку, неприємно визнавати, що наше сприйняття тіла, яке старіє, не сильно еволюціонувало з часів того самого «Молота відьом». Гола стара з’являється на екрані, коли треба показати моральний і духовний занепад: естетично неприємне видовище кодується як морально потворне. І щось підказує мені, що глядачі вибігали з кінозалу на показах «Субстанції» не під час гидких хірургічних процедур, яким Елізабет і Сью піддають тіла одна одної, а на моментах, коли Елізабет різко старішає і камера затримується на її почорнілих нігтях, обвислих грудях і пігментних плямах. А ще в ці моменти вона, звісно ж, дуже, дуже гола.
«Субстанція» — це фільм про жінку, яка сміє жадати після п’ятдесяти навіть не сексу, а уваги, визнання, видимості. Заради цього вона погоджується на жахливі й болісні процедури. Але що відчайдушніше вона використовує сироватку, що більше хоче вписуватися, то більше суспільство її відштовхує. Можливо, преса і публіка так безжально ставляться до Мадонни й Шер — не через «надмірну» пластику, а саме через те, що вони (в такому віці!) простягають до нас руки й просять приймати їх і любити.
У XIX — на початку XX століття одним із найгірших спотворювачів зовнішності був сифіліс. Ніс хворої людини ввалювався і ставав характерно «сідлоподібним»; разом із хворобою він передавався і її дітям. Ніс людини з сифілісом був матеріальним клеймом, яке свідчило про моральний занепад, адже ця хвороба вважалась наслідком сексуальної деградації. Звісно ж, нещасні власники сідлоподібних носів у США і Європі прагнули приховати це кричуще свідоцтво. На допомогу їм прийшов ранній прототип ринопластики — ін’єкції парафіну. Парафін допомагав надати носу пристойної форми — і знімав з носаня, тобто носія, соціальну стигму. Проте в черги за уколом вишиковувалися не тільки хворі на сифіліс, а й люди з цілком здоровими, кирпатими від природи носами, бо ця стигма торкалася і їх. Як і численні інші б’юті-процедури, ін’єкційний парафін скоро дав знати про свої побічні ефекти. На сонці ніс міг підтанути, парафін «мігрував» під шкірою, а ще викликав специфічні пухлини — парафіноми. В результаті він лише підкреслював фізичний (і моральний!) недолік, який мав приховати. Здорові люди після такого «тюнінгу» ставали хворими — звичайні обличчя спотворювалися.
Як би жахливо це не звучало, в наш час старість вважається майже хворобою, до того ж хворобою, яка є наслідком хиткої моралі й слабкого характеру. Мало займалася спортом. Забувала наносити захист від сонця. Пила, курила, не відмовляла собі в чоловіках і вуглеводах — результат очевидний! Борючись із проявами старіння, жінка намагається уникнути не лише засудження зовнішніх «недоліків», але й своїх внутрішніх якостей. А в результаті все одно отримує засудження — за те, що невдало або занадто молодиться.
«Покращені частини тіла зверхньо звертаються до своєї власниці: “Ми такі жіночні! Такі сексуальні! Такі юні! А ти? Ти хто взагалі така?”»
У підлітковому віці я потайки дивилася всі горори, до яких могла дотягнутися. Але ані фільми Девіда Кроненберга, ані жодна «Пила» не вразили мене так, як один образ тілесного жаху, змальований для мене старшою родичкою. У 15 років я почала голити ноги. Дізнавшись про це, родичка, що працювала в хірургії, вирішила відвадити мене від цієї марудної процедури і розповіла, як на її очах хірург видаляв пацієнтці (звісно ж, мого віку) волоски, що масово вросли й загноїлися після невдалої депіляції. Я дуже яскраво уявила собі цю картину — яскравіше, ніж жінка, мабуть, планувала. І в моєму житті з’явилася дилема. Продовжувати голитися — і одного дня опинитися на операційному столі, де з мене знімуть шкіру, щоб витягти з-під неї клубки кривавого врослого волосся (як це виглядало в моїй уяві)? Чи не голитися, і одного дня почути від головної красуні класу Насті — можливо, тільки раз і у вигляді жарту «між нами, дівчатами», а не образи — щось на кшталт: «Ого, класні колготки, і теплі ж, мабуть»? Вибір був очевидним. Я продовжила голитися!
Коли йдеться про вибір між соціальним прийняттям і завданням собі шкоди, часто цитують такий факт: між перспективою набрати вагу і бути збитою вантажівкою 54% жінок оберуть вантажівку. Це не серйозне дослідження, а опитування, проведене журналом Esquire в 90-х, який, з його градаціями «найсексуальніших жінок» вніс свою лепту в цю статистику. Але це опитування гарно ілюструє лячний факт: обираючи між жахом соціального остракізму і жахом «соціально прийнятного» каліцтва, багато жінок дійсно готові обрати друге. Потрапити під вантажівку страшно, і жертву аварії теж можуть засудити за зовнішню непрезентабельність — але принаймні ніхто не скаже, що вона має поганий вигляд, бо запустила себе!
Дуже часто під цим «запустила» йдеться про цілком природний і нормальний процес — старіння. Старіння настільки патологізоване, що його уникають демонструвати навіть фільми жахів! Культорологиня Ерін Геррінґтон присвятила одну зі своїх книжок «гінегорору» — тобто горору, що фокусується на темах жіночої репродуктивності: «Керрі» і менструація, «Помста немовляті» і вагітність тощо. «Субстанція» за визначенням є гінегорором: хоча в ньому і не йдеться про пологи в прямому сенсі слова, Елізабет все ж дає життя Сью. І одразу ж починає конкурувати з нею — своєю близнючкою, своєю донькою, самою собою. Ерін Геррінґтон помічає, що один з етапів жіночого репродуктивного життя — менопауза — майже ігнорується фільммейкерами: культурологиня вважає це типовим проявом символічного виключення старших жінок із культури. Геррінґтон пояснює, що західні суспільства сприймають менопаузу як хворобу, а не як природний процес: подібно до цукрового діабету з його нестачею інсуліну, клімакс розглядається як хвороба від нестачі естрогенів. Темою бодигорорів часто є саме хвороби: тоді чому ж не ця?
Можливо, старші жінки відсутні в горорі, бо вони не є його цільовою аудиторією? Але між демографією глядачів і особистостями головних героїв (чи злодіїв) немає такої кореляції, зазначає Геррінґтон. «Фільми про помідори-вбивці й зловісні ліфти не потребують більших зусиль, щоб ідентифікувати себе з досвідом екранних персонажів, ніж фільми про жінок похилого віку. І якщо нам складніше змиритися з присутністю в горорі старшої жінки, ніж із наявністю в ньому групи садомазохістів з іншого виміру, як у фільмі “Повсталий з пекла”, то це свідчить про наступне: фігура старшої жінки є аж настільки відразливою (abject), що в жодної аудиторії не знайдеться причин дивитися на неї й ідентифікувати себе з нею».
Книжка про гінегорор вийшла у 2017-му, й у мене для її авторки є хороші новини. Відтоді фільми жахів — і ми, як їхні глядачі, — помітно еволюціонували. Тепер у нас є не тільки помідори-вбивці, але й цілий піджанр кіно про вбивчих тваринок під наркотою: ведмедя у Cocaine Bear, єнота Crackoon, алігатора Meth Gator тощо. Ба більше: жінки 50+ теж почали підводити голову в екранних жахах! Спочатку горор звернув увагу на найстарших із них: результатом стала низка фільмів, що порівнюють втрату тілесних функцій і деменцію з одержимістю, як The Taking of Deborah Logan Адама Робітела або «Реліквія» Наталі Еріки Джеймс. А тепер фільми на кшталт «Субстанції» пропонують нам без купюр подивитися на тіла, які переважно відсутні в кіно і на ТБ, бо вони не такі естетично приємні, як тіла молодших жінок, і не такі бабусино-безпечні, як тіла старших. Це тіла жінок 45–60 років: славленого середнього віку.
До речі, про яку «субстанцію» йдеться в назві? The Substance — це і речовина, яку Елізабет вводить собі в тіло. «Субстанція» — це і та калюжа плоті, на яку невідворотно перетворюються герої бодигорорів. Жіночі гормони — теж, зрештою, субстанція. Але субстанція — це і те ядро нашої особистості, яке тримає нас купи попри фізичні й психологічні трансформації. Можна вважати Елізабет жертвою: зрештою, погнавшись за молодістю, вона повністю себе зруйнувала. А втім, те, як навіть ця руїна — те, що залишилося від Елізабет, — продовжує боротися за видимість, викликає захоплення. Я не спойлеритиму вам фінальні кадри стрічки, але це дуже смішне і дуже потужне видовище. Жінка, яка, на думку чоловіка-антагоніста, має повзти в бік цвинтаря, повзе в напрямку своєї мрії — попри все. Якою б порожньою і марнославною ця мрія нам не здавалася.
Вже згадана психотерапевтка Елісса Меламед, яка присвятила книжку страху старіння, говорить у ній про сумнозвісну консервативну активістку Філліс Шлафлі, яка боролася проти поправки про рівні права для жінок у США. (В недавньому серіалі «Місис Америка» Філліс блискуче зіграла Кейт Бланшетт.) Меламед припускає, що сам факт жвавої діяльності Шлафлі — немолодої, освіченої, впевненої в собі жінки — мав більший вплив на інших жінок, ніж суть її діяльності. Шлафлі хотіла віднадити жінок від ідеї рівності — але парадоксальним чином надихала їх бути асертивними. Елізабет, яку радикальна глядачка, мабуть, назве «патріархальною підстилкою», теж дивним чином надихає. Навіть коли знищує себе.
У своїй книжці Елісса Меламед насміхається з пасажу в «Атласі естетичної хірургії», де сказано, що жіночі груди після пластики «привстають над грудиною і ніби кажуть: дивіться, які ми жіночні!» Груди, що говорять, — і сміх, і жах. Аж ось ми отримали цілий напрям у горорі, де покращені частини тіла зверхньо звертаються до своєї власниці: «Ми такі жіночні! Такі сексуальні! Такі юні! А ти? Ти хто взагалі така?»
Дослідники з Сассекського університету опитали десятки британських жінок і чоловіків та дійшли висновку, що чоловіки сприймають власне тіло як щось цілісне, тоді як жінка схильна фрагментувати його і критикувати окремі фрагменти. Психологиня Рене Енґельн у своїй книжці Beauty Sick посилається на це дослідження і додає, що жінка фрагментує своє тіло не тільки в просторі, але й у часі. Жінка чекає на схуднення перед пляжним сезоном або згадує себе в молодості й вважає цю майбутню чи колишню себе справжньою й цілісною, а поточне «я» сприймає як щось чуже, подільне й несправжнє. Попри запевнення компанії, що продала їй «субстанцію», Елізабет Спаркл не відчуває себе і Сью однією людиною. І дивним чином сприймає «інше я» — Сью — як автентичніше.
«Індустрія краси — це і є горор»
Фантастка і феміністка Урсула Ле Ґуїн присвятила есей The Space Crone («Космічна карга») жінкам, які переживають менопаузу. Вона пише, що така жінка «має завагітніти собою… має виносити своє третє “я”, свій літній вік». У фантастичному горорі «Субстанції» можна побачити відповідь режисерки Коралі Фаржа покійній письменниці-матріарху: «Подивись, Урсуло, як ми все угробили». Замість виносити й народити себе зрілу, як заповідала Ле Ґуїн, жінки раз за разом народжують себе юних — у розквіті сил. Згадайте численні обкладинки гламурних журналів, на яких зірка, що деякий час після зеніту слави уникала публічності, повертається — і «виглядає на двадцять років молодшою!»
Не варто називати стрічку Коралі Фаржа — як і будь-яку іншу стрічку — феміністською тільки за те, що вона критикує індустрію краси. Бо «кіно, що критикує гонитву за красою» — це щось із серії «бджоли проти меду». Як писала Одрі Лорд, «хазяйські інструменти не здатні зруйнувати хазяйський дім». Кіно неспроможне саботувати індустрію краси, бо кіно, навіть горор, — це і є індустрія краси: воно показує нам, кого бажати і ким бути, щоб бажали нас. А індустрія краси — це і є горор: скільки б’юті-процедур вигадано лише для того, щоб зняти з жінки шар шкіри! «Субстанція» рекламує те, що критикує; це водночас фільм-тавтологія і фільм-оксюморон. Власне, як і весь «б’юті-горор». Він проблемний — і саме цим він цікавий; майже як тіла «тих, кому за…».
