«Тіло кожного» — це глибоко прониклива книга британської письменниці Олівії Ленґ, в якій вона досліджує питання тілесної свободи та обмежень, що накладаються суспільством на наше тіло. Використовуючи життя та ідеї психоаналітика-відступника Вільгельма Райха, авторка аналізує тривалу боротьбу за тілесну автономію і свободу самовираження, поєднуючи культурний аналіз з особистими переживаннями.
Ленґ звертається до тем сексуальності, раси, хвороб і духовності, розглядаючи, наскільки ми можемо ідентифікуватися зі своїм тілом і чому іноді прагнемо від нього втекти. Вона досліджує біографії видатних митців і активістів, таких як Сьюзен Зонтаґ, Ніна Сімон, Мартін Лютер Кінг та Малкольм Ікс, які мріяли про революцію у сприйнятті фізичності та використовували свої тіла як інструменти соціальних змін.
«Тіло кожного» є дослідженням сил, що протистоять свободі, і одночасно святкуванням того, як звичайні людські тіла можуть чинити опір гнобленню та змінювати світ. Ленґ майстерно поєднує історичні факти, культурні референси та особисті рефлексії, створюючи глибоке і наснажливе дослідження тілесності в сучасному світі.
Книга отримала широке визнання критиків за свій проникливий та актуальний аналіз. Вона стала важливим внеском у сучасну літературу та суспільні дискурси, спонукаючи читачів замислитися над тим, як ми взаємодіємо зі своїми тілами і як можемо використовувати цю взаємодію для досягнення більшої свободи та соціальних змін.
Українською мовою «Тіло кожного» виходить у видавництві «Грушка».
Публікуємо уривок.
Брайтон завжди вабив ескапістів та відмовників, людей, зачарованих свободою та спраглих до експериментів і альтернативного життя. Коли я вперше побувала там у дитинстві, пошарпаними площами кремового кольору сновигали цілі юрби літніх акторів, але до 1990-х років їх витіснила швидкоплинна хвиля гомеопатів, трансдиджеї та вчителі кундаліні-йоги. З тої пори, як принц-регент побудував собі палац із пишними куполами, місто отримало репутацію оазису розваг, насамперед квірного міста, але добродушно відкритого й до інших смаків. У п’ятницю ввечері пляжні клуби заполонювали лондонці, одягнені у шкіряні портупеї та з крильцями фей за спинами, їхні обличчя усіяні блискітками — вбоге місто пульсувало у ритмі сексу.
Я переїхала туди в юнацькому віці й прожила там на добрий десяток років довше, ніж збиралась, змінюючи раз за разом помешкання у багатоповерхових, занедбаних будинках із височезними стелями; і хоч обслуговування будинків було не найкращим, та неймовірні морські краєвиди солодили мені душу. В останні роки того століття секс траплявся невимушено, без жодних гендерних рамок. Він був навіть у повітрі, створював особливу атмосферу міста. Наприкінці вечірок виснажені тіла лежали розпластаними повсюди, що на ліжку, що біля басейну вдома у когось із нових знайомих. Мені подобалися зміни настрою, як платонічна прихильність переростала у щось більш сфокусоване й ненаситне. Іноді секс був дуже хорошим, без решти зобов’язань, тож деякі з цих інтрижок, відносно безтурботні, могли тривати роками, легко вписуючись у прогалини поміж більш серйозними стосунками.
Я була не одна така, принаймні в тих колах, в яких оберталася. То був рубіж тисячоліття, а ми з друзями вскочили в останній вагон покоління X, були його останнім подихом, і наш гедонізм обачно стримувала епоха пост-СНІДу. Ми знали, що секс призводить до появи дітей, а також смерті, ми зростали зі словами «Не вмирай через невігластво», але разом з тим ми палко жадали задоволень і, можливо, навіть ще більше, нових вражень. Тоді модно було ставитися до всього з іронією, зі свідомою відстороненістю. Ми прагнули видаватися старшими, позбутися образу надто невинних та неосвічених малявок. Я пам’ятаю це ще зі школи: стервозні дівчата у коротеньких спідницях і темно-бордових блейзерах, безкінечні питання про те, наскільки далеко вчора все зайшло на побаченні. Пізніше, коли я прочитала твори Ів Бабітц, я впізнала ту атмосферу моєї юності. Краще бути розпусницею, ніж пуританкою.
Ті роки дарували чимало задоволення, багато насолод ночами, але за панівним духом епохи не вдавалося вповні розгледіти, що у тій насолоді є разючі відмінності. Було очевидним, принаймні в гетеросексуальних стосунках, що ні ризики, ні наслідки не ділилися порівну. Спочатку секс, а опісля — ми самі йшли до клініки на Істерн-роуд, щоб здати болісні, страшні аналізи. Були небажані вагітності, тижні постійної тривоги через затримку менструації, за якими були візити до клініки для абортів, де тобі обовʼязково давали горня чаю і бутерброди, перш ніж дозволяли одягнутися і піти. Звучить так, ніби я описую 1960-ті, але це було три, ба навіть чотири десятиліття потому. Ми були феміністками, що зривали голоси, бунтуючи та відстоюючи свої позиції, але які чомусь не могли вичавити із себе отого «одягни презерватив», але не через сором’язливість, а тому, що віддатися тут і зараз здавалося настільки правильним, що про майбутнє взагалі не думалося. Поетеса Деніз Райлі назвала одне зі своїх есе «Лінгвістичне стримування як причина вагітності», і це були ми — защепнуті на всі ґудзики, навіть коли роздягнуті. Ми знали, що лише хтось несповна розуму займатиметься незахищеним сексом, але це ніяк не нівелювало той факт, що такий секс був кращим, просто міг зробити подальше життя відчутно гіршим, принаймні для одного з учасників такого експерименту.
Ніхто не назвав би це цілковитою свободою, утім усі знали, що могло б бути — та й бувало — гірше. Бути сексуально активними на зламі століть означало скуштувати стиглий плід довгої історії боротьби, руху, який запізнав ті самі труднощі й небезпеки, з якими стикнулася я під час сексуальних досліджень у свій час. Якби я спробувала відшукати коріння свобод, якими я насолоджувалася в Брайтоні, то безсумнівно сягнула б Берліна часів Веймарської республіки, міста, про яке я вперше прочитала того ж року, коли вперше зайнялася сексом.
