За статистикою, одна з чотирьох вагітностей закінчується втратою. Це може бути викидень, завмерла вагітність, смерть дитини до пологів або у перші 28 днів після народження. Лише 20% із цих втрат відбуваються на другому та третьому триместрах. День пам’яті дітей, які померли немовлятами або ненародженими, відзначають 15 жовтня. Це час для батьків розповісти про своїх дітей, а для суспільства — визнати, що ці діти були, хоч сьогодні живуть лише в серцях своїх батьків.
Дар’я Коцюба, мама двох синів Івана та Федора, яких втратила під час вагітності, — авторка блогу «Народжені ненародженими». Дар’я має економічну освіту, понад десять років працювала фінансисткою, останні декілька — у відділі підтримки продажів міжнародної косметичної компанії Avon.
«У більшості країн світу можна побачити статистику, що приблизно на кожні 100 жінок одна жінка втрачає дитину. І для мене це невблаганна статистика. Начебто не так багато, але якщо саме ти потрапляєш у цей 1%, то для тебе це — всі 100% втрати», — каже Дар’я.
Жінка розповіла DIVOCHE.MEDIA свою історію проживання втрати. Це не сталося одномоментно, поруч були близькі люди, фахова допомога психологинь. А ще — можливість ділитися зі світом своєю втратою і допомагати іншим жінкам, які проживають схожий біль.
Звертаємо увагу, що в тексті можуть бути чутливі деталі.
«Лікар не називав мою дитину плодом. Він казав, що в сина не б’ється серце»
Моя вагітність сином Іваном настала через 11 років непліддя. Тож із медичного погляду це можна було назвати дивом. У березні 2022 року, на п’ятому місяці вагітності, я вимушена була шукати більш безпечне місце для себе та своєї дитини через повномасштабне вторгнення. Опинилася у своєї тітоньки Наталі в Канаді. Усі чекали на появу мого сина. Ми почали облаштовувати побут.
У Канаді є правила — вже на третьому триместрі ти маєш бути забезпечена певними речами для пологів. Наприклад, тебе не випишуть з пологового будинку, якщо ти не маєш сертифікованого дитячого автокрісла. Воно може бути вживаним, але має відповідати усім критеріям безпеки.
Виписка з пологового відбувається впродовж доби, якщо це природні пологи і немає ускладнень. Ти народжуєш, сідаєш в авто та їдеш додому. Тож вдома все має бути облаштованим для життя маленької людини. Тому до народження сина у кімнаті стояло ліжечко, у комоді лежали випрані та складені дитячі речі, у ванній кімнаті — гірка для купання, у гаражі — дитячий візочок.
З 33-го тижня я щотижня відвідувала лікаря, який заміряв серцебиття дитини, брав необхідні аналізи. Все в повному порядку. На 37-му тижні вагітності, за три дні після останнього візиту я зрозуміла, що не відчуваю рухів дитини. Знаю, що це погано, але здавалося, що вже нічого не може статися. Це дев’ятий місяць, скоро пологи.
Коли лягала спати, я з синочком домовлялася, на який бік йому було б зручніше. Часом я лягала, а він починав крутитися, й мені доводилося змінювати положення. Те, що я не відчула його звичних рухів, стало для мене несподіванкою. Я ще подумала: «Можливо, одразу вгадала, на який бік лягти?» Та на ранок зрозуміла — щось не те.
У Канаді, коли стаєш на облік, тобі надають купу інформації, брошур, телефони гарячих ліній, і в тебе завжди є план на будь-який випадок. Ми з Наталею звернулися до найближчого шпиталю. Тут немає окремих пологових — один шпиталь, де і терапевтичні кабінети, і пологове відділення. Мене спрямували на УЗД: зробили перше, потім більш чутливим апаратом — друге, потім привезли апарат із радіології — третє. Мені ще нічого не сказали, але я зрозуміла, що щось не так.
Лікар бачив у моїй картці, що я приїхала з України, розпитав у моєї тітоньки про чоловіка, який залишився дома. І ось цей лікар мав мені сказати, що дитина вже не жива, він добирав чуйні слова, казав, що йому прикро. Він не називав мою дитину плодом. Казав, що в сина не б’ється серце, і його немає вже з нами.
«Я будь-що хотіла пройти процес пологів і зустрітися з дитиною»
З мене вирвався дикий крик. Я наче почала провалюватися в безодню. Ось тут була на вершині, літала, а тепер падаєш, і швидкість падіння тільки зростає. А потім мене наче розтрощило на маленькі шматочки. Лише зараз я збираю ці уламки в одне ціле.
Мені одразу дали міцне заспокійливе, не відходили від мене ні на секунду, навіть у вбиральні я мала бути із супроводом. У стані шоку жінка може заподіяти собі шкоду. У шпиталі не знайшлося вільних палат, і мені запропонували або їхати додому, або почекати, коли в іншому шпиталі знайдуть кімнату. Я вирішила залишитися під наглядом лікарів. Інший важливий вибір, який мені запропонували: природний пологовий процес чи кесарів розтин. Якщо немає протипоказань, то рекомендують завершити процес вагітності й виношування дитини природними пологами. Тоді я не знала, що це психологічно правильно, але інтуїтивно обрала народжувати.
Після років непліддя я насолоджувалася вагітністю, навіть коли вже було важко. І будь-що хотіла пройти процес пологів і зустрітися з дитиною. Мене запевнили, що буде епідуральна анестезія, дали в руки пульт, яким я могла регулювати інтенсивність надходження препарату, якщо біль посилювався. Це прояв поваги до жіночого тіла.
Наступного дня ми переїхали до іншого шпиталю, де на мене чекала палата та команда медиків. На дверях палати висіло повідомлення: «Перед тим, як провідати пацієнтку, дізнайтесь на стійці реєстрації про її ситуацію». До мене зайшло багато людей — лікарі, медсестри, — і кожен, хто заходив, спочатку висловлював свої співчуття. І весь цей час зі мною була моя тітонька Наталя.
У такому шоковому стані мені не хотілося їсти, і мене не змушували. Але поруч була людина, яка стежила за моїм станом здоров’я. Важливо також, що медичний персонал уважно стежив за переймами, хоча всі розуміли, що дитина народиться мертвою, та до неї ставилися як до живої, а до мене — як до матері, що народжує.
«Він теплий, тому що його зігріває твоя любов»
Найважливіша підтримка, яка може бути у жінки, котра дізналася про втрату, — турботливе ставлення на всіх рівнях. Я не раз замислювалася над тим, що саме такий дбайливий підхід і заклав фундамент для проживання втрати. Мені виклали сина на груди, шкіра до шкіри, як і має відбуватися під час пологів. Мені дозволили самій перерізати пуповину.
Коли я вперше взяла в руки сина Івана, здивувалася, що він теплий. А медсестра поруч сказала: «Він теплий, тому що його зігріває твоя любов». За якийсь час лікарі взяли дитину, щоб помити, — це відбувалося біля мене, змастили олійкою, вдягли йому памперс, потім вбрали в бодік. З нами була пелюшка — біленька, у зірочках, схожа на хмаринку. Сина поклали в пелюшку, і цей згорток передали мені в руки. Складалося враження, що він янгол, який заснув. Після епідуральної анестезії я години дві не могла вставати. Весь цей час була із сином, розмовляла з ним, роздивлялася кожну складочку Івана.
Наталя організувала відеозв’язок із чоловіком, іншими родичами, друзями з України. Усі могли привітати та попрощатися з Іваном. Трохи пізніше до нас у палату завітала фахівчиня, яка допомагає пережити втрату. Вона допомогла мені підготувати скарбничку пам’яті. Принесла ведмедика, листівку, в якій залишила свої побажання команда лікарів, зробила зліпки та відбитки ручок та ніжок Івана. Її присутність непомітна, але зі шпиталю я виходила хоч і з порожніми обіймами, та не з порожніми руками. У Канаді діє протокол у таких випадках, і я не мала дбати про якісь аналізи чи документи. Я могла повністю віддатися своєму горю.
Пізніше з’ясували, що у сина зав’язався вузол на пуповині — це те, що не можна було побачити на УЗД. Багато дітей народжуються з такими вузлами, і вони ніяк не шкодять. Але є випадки, які закінчуються трагічно. Як у мене.
Я хотіла поховати сина в Україні, й у мене був вибір: чи зберігати сина в морзі, чи кремувати. Ми з чоловіком порадились і вирішили кремувати. Я попрощалась із сином й залишила його в боксі для діток. Далі всі формальні речі вирішували з похоронним бюро.
Коли за півтора місяця я повернулася в Україну, то не одразу була готова поховати Івана. Лише коли прийняла втрату, ми поховали прах сина. Біля Івана за півтора року ми з чоловіком поставили табличку з ім’ям про нашого молодшого ненародженого сина — Федора.
На 14-му тижні вагітності в другого сина зупинилося серце, лікарі були вимушені викликати штучні пологи. Я вела вагітність у приватній клініці. Теж відчула бережливе ставлення до себе. Але розумію, що не кожна родина може оплатити такий супровід.
Утім, окрім виписки, мені на руки не дали нічого. Якщо жінка переживає цей досвід, вона має отримати якомога більше інформації — можливість звернутися до психолога, контакти фахівців, які допоможуть. Цей мінімум має бути у будь-якій клініці — чи державній, чи приватній. Саме через те, що я мала можливість прожити першу втрату, я вже знала, що мені може допомогти, коли втратила Федора.
«Мій досвід проживання втрати — говорити»
Зі смертю Івана спочатку я тонула в сльозах. Поступово помітила, як мені стає легше, коли говорю про сина. Тож мій досвід проживання втрати — говорити. Як на мене, від горя не сховатися. Це як перебувати в темній кімнаті й мріяти, щоб тебе зігріло сонце. Але ж у кімнаті немає вікон, як туди можуть потрапити сонячні промені?
Часто ми чуємо, що втрату важливо наділяти сенсами. Ненароджені діти є нашими найбільшими вчителями. Так склалося і зі мною. Мої сини прожили так мало, але дали мені як матері так багато. І це один із дарів втрати: можливість почути себе і скористатися всім, що дає тобі світ.
Я завжди хотіла писати, працювати з текстами, спілкуватися з людьми. І в червні 2023 року, за рік після втрати, почала вести блог «Народжені ненародженими». Нарешті я дозволила собі втілювати свої бажання. Від перших днів створення блогу я почала отримувати повідомлення від жінок. Чесно кажучи, була збентежена. Одна справа — розповісти свою історію, і зовсім інша — підтримувати жінок, які потребують цієї допомоги. Ти розумієш, наскільки вона для них важлива! Бо, найімовірніше, тобі пишуть жінки, які більше ні з ким не можуть поділитися.
На той час я залишалася в терапії з психологинею. І вона підказала мені базові ключові моменти, питання, слова, які б я могла використовувати і не нашкодити, бути одночасно поруч, але без непроханих порад, ділитися досвідом, але не знецінювати шлях та досвід іншої матусі. Для себе я чітко визначила, головне — не мовчати у відповідь.
Для багатьох жінок я стала прикладом. Я для них як подруга, що поруч, коли вони горюють. Я їх слухаю. Жінки часто мені пишуть просто з пологового будинку.
У моєму блозі вже накопичилося багато матеріалу, інколи достатньо підказати, де саме шукати: про психологічну підтримку, про медичний супровід, про скарбнички пам’яті, про способи вшанування дітей тощо. А також інші матусі діляться своїми історіями втрати та шляху до материнства. Інші жінки бачать, що вони не наодинці зі своїм горем, і їхні почуття можуть бути почуті й підтримані.
Мамам, які поділилися історією чи поки ще не готові, але потребують лагідної опіки, я надсилаю пакуночок підтримки, ми їх називаємо «обійманці». Це можуть бути янголятка, свічка, нічник, крила, пір’їнки, мотиваційні листівки, сертифікат про народження, який вони можуть заповнити самі. Можуть бути прикраси, які вони носитимуть як вшанування пам’яті своєї дитини. І всі ці речі я намагаюся підібрати ретельно й обережно до кожної історії. Це про визнання втрати, а ще — можливість подарувати надію.
Моє завдання — сказати жінці, що вона почута, дібрати слова підтримки, які дозволять визнати її почуття, і зігріватимуть, коли їй це потрібно.
«Ми з чоловіком маємо багато ритуалів на вшанування пам’яті наших синів Івана та Федора»
Мені не подобається вислів «втрата мала сенс». Якби в мене був вибір, я б ніколи не обрала втратити дитину, щоб щось зрозуміти, щоб написати книжку чи намалювати якусь геніальну картину. Але якщо це вже відбувається як невіддільна частина життя і тобі треба навчитися із цим жити, то ці сенси наповнюють порожнечу.
Багато жінок описують свій стан саме як порожнечу. Спустошеною я була до втрат. А зараз я наповнена, в мене є справа, і вона важливіша за весь вільний час. Жінки часто відчувають провину після втрати. Вважають, що можна було б раніше звернутися до лікарні чи послухати поради ще однієї лікарки. І ці думки з’їдають ізсередини.
Мені потрібен був рік, щоб прийняти втрату. Я писала листи дитині, щоб тримати зв’язок із нею. Я писала листи власному тілу, і спочатку там було багато обвинувачень. Коли із цим розібралася — робила наступний крок.
У мене була безмежна підтримка рідних, і найголовніше — чоловіка. Батько також втрачає дитину. Мій чоловік проживав горе по-іншому, і це абсолютно нормально. Але нам потрібні були спільні терапевтичні зустрічі, щоб навчитися спілкуватися одне з одним у горі. Перші півтора місяця ми перебували одне від одного за 8000 кілометрів, і під час зустрічі нам потрібно було не нашкодити одне одному необережними словами чи поведінкою. Пізніше він поділився, що у власному проживанні втрати орієнтувався на мене — як я даю собі раду. А ще йому хотілося б, щоб його друзі та колеги частіше питали про дитину, особливо в дні річниць втрати або інші події, пов’язані з пам’яттю. Щоб не ховатися зі своїм болем.
Наступний мій крок у відновленні після втрати — робота з психотерапевтом. Це була потужна підтримка. Коли я шукала додаткову інформацію в інтернеті, майже нічого не могла знайти для себе. Тому я створила блог «Народжені ненародженими» саме в такому форматі, в якому б хотіла, щоб зверталися до мене. Психологиня підтримала мене, вона бачила, що я до цього вже готова і це не буде ретравматизувати мене.
Немає певного часу для проживання втрати, кожна людина вчиться інтегрувати її у своє життя, і в кожного це відбувається по-своєму. Я знаю, що є таке поняття, як «ускладнене горювання». Якщо не дозволяти собі проживати горе, відчувати його, торкатися болю для того, щоб його прожити, то можна себе завести в більш глибоку депресію. І відновлюватися буде значно важче.
Ми з чоловіком маємо багато ритуалів на вшанування пам’яті наших Івана та Федора: запалюємо свічки, на річницю запускаємо в небо кульки, пишемо дітям листи.
«Працюю для того, щоб в Україні почав діяти протокол на випадок, коли жінка втрачає дитину»
Моє життя не буде даремним, якщо мені вдасться разом з іншими організаціями, лікарями, батьками вплинути на те, щоб в Україні почав діяти протокол на випадок, коли жінка втрачає дитину. Це тривалий і складний процес, але такий протокол потрібний. І не тільки матері. Це також про психологічне здоров’я нації. І коли, як не зараз, впроваджувати зміни?
Жінка має отримати психологічну допомогу, коли вона дізнається про втрату. В неї має бути можливість запросити священнослужителя відповідно до віросповідання. В Україні мертвонароджених діток часто відмовляються хрестити, і начебто немає таких молитов. А для мене це — визнання існування цієї маленької людини. Мені важливо, щоб прийшов вірянин, який зміг би помолитися за моє дитя. В Канаді мені видали сертифікат про посвяту дитини Богові. Там одна дата народження і смерті, але це життя, яке було. І хай цей документ не буде визнано на рівні держави, але цей документ визнаний на рівні батьків.
Важливо, щоб мама могла побачитися з дитиною. Жінка має бути в окремій палаті, а не поруч із матерями, які годують своїх дітей. Також важливо у супроводі фахівця чи фахівчині підготувати скриньку пам’яті, де можна було б зберігати важливі речі про дитину: знімки УЗД, тест на вагітність, гіпсові відбитки з ручок та ніжок. Усе, що зберігатиме пам’ять про дитину.
Поради Дар’ї Коцюби, як краще спілкуватися з батьками, що втратили свою дитину:
- Якщо ви знаєте, що батьки, які втратили дитину, дали їй ім’я, то в розмові згадуйте дитину на ім’я. Ви можете запитати, як звали дитину. Коли ви називаєте дитину на ім’я, ви визнаєте, що ця дитина була.
- Можна сказати, що вам важко уявити, як батьки зараз почуваються. Це важливо зауважити. Навіть люди, які мають досвід втрати, не можуть зрозуміти біль, що переживає мама, котра втратила дитину. А ці слова допомагають людині відчути, що її почуття не знецінюють.
- Можна сказати: «Ваше горе велике, і ми сумуємо разом із вами».
- Проявити підтримку фразами: «Я поруч», «Я готова вислухати», «Ви можете зі мною поговорити про свої почуття, про втрату, про дитину».
- Можна спитати в мами, чи вдається їй відпочити? Чи можна підтримати родину з якимись хатніми клопотами? Приготувати і занести вечерю?
- Можна сказати: «Я хвилююся за вас, і мені хочеться бути корисною. Якщо ви знаєте, як би я могла допомогти, скажіть мені про це. Можливо, це заняття йоги, покататися на велосипеді чи разом сходити на арттерапію». І це нормально, що людина може не хотіти цього і вам відмовити. Тоді можна сказати: «Ви можете бути не готові зараз, але коли будете готові, дайте, будь ласка, мені про це знати».
- Якщо ви дуже близькі до жінки, яка втратила дитину, і теж із нетерпінням очікували на її народження, можете поділитися своїми почуттями, як вам сумно і що у вас сльози на очах, коли ви згадуєте якийсь ваш спільний момент під час вагітності.
- Головне — не проявляти байдужість. Інколи люди не знають, як підтримати, тому обирають шлях взагалі не комунікувати. Краще чесно зізнатися, що вам важко дібрати слова. Бо найбільш травматичною є тиша, ніж ті слова, які ви від щирого серця намагаєтеся сказати.
«Нам слід навчитися дивитися на людей у втраті з вірою, що вони обов’язково дадуть собі раду»
Коментар співзасновниці громадської організації «Опіка Ангела» Наталії Сениці:
Інколи ми помилково думаємо, що через те, що сім’я ще не знала дитини або це був невеликий термін вагітності, — горе чи їхній досвід є не такими значними. Хоча поміркуймо: коли в нашій уяві вперше формується образ нашої сім’ї? Здебільшого ще з дитинства люди мріють та уявляють собі своє сімейне життя. Тож із втратою вагітності та дитини на будь-якому терміні ці мрії руйнуються, а отже, руйнується і впевненість у собі, настає горе від втрати.
Насамперед слід не знецінювати, а визнати, що сталася втрата, і людина може відчувати всі ті емоції, які відчуває. Не варто порівнювати таку втрату з власним досвідом горювання та досвідом інших. Чи очікувати, що людина весь час має плакати або не має права радіти. Також не встановлюйте людині часові рамки, мовляв, уже минуло багато часу — годі плакати. Якщо людина проживає горе, то варто знати, що воно може проявлятися по-різному: злість, депресія, втрата впевненості в собі, відчуття провини.
Єдиний вихід із горя — через горе. Це нормально — давати можливість людині бути сумною, плакати, радіти, проявляти різні емоції. Усі ми в житті так чи інакше будемо стикатися з утратами та горем — це плата за нашу любов. Тож вивчати, розуміти горе і вчитись бути поряд — важливо, щоб не виникало бажання виправити, перескочити, приховати горе. Натомість повинні бути знання та можливості створити середовище для його проживання.
Батькам, які втратили дитину, можна делікатно сказати, що, наприклад, ви натрапили на ресурс від «Опіки Ангела», і що, виявляється, є онлайн-програма підтримки, а також очні групи підтримки. Водночас слід бути дуже обережними з рекомендаціями звернутися до психолога чи психіатра. Цілком можливо, що людина проявляє нормальні ознаки горювання, а ви намагаєтесь це виправити.
Я б у таких випадках завжди повертала це запитання до себе. Мені здається, що людина потребує допомоги. Чому я так вважаю? Чи я вмію бути опорою? Чи мені потрібна підтримка, бо втрата цієї людини викликає у мене важкі емоції?
Є шість китів підтримки, які варто знати тим, хто опинився поруч із людиною, котра проживає втрату:
- Визнавати втрату та усі пов’язані з нею емоції. Це може проявлятися у фразах: «Я тобі співчуваю, це велике горе», «Мені шкода», «Це нормально — відчувати біль, злість, полегшення тощо». Дайте знати людині, що ви розумієте: втрата є реальна і всі емоції, пов’язані з нею, — нормальні.
- Слухати: ставити запитання, щоб краще зрозуміти, але не намагатися «виправити» горе чи знайти рішення. Зцілення — це шлях.
- Зберігати конфіденційність.
- Бути чесними. Якщо для вас надто важко бути поряд, ви можете сказати, що не впевнені у своїй здатності бути підтримкою зараз, що ви не знаєте, що сказати. Можливо, ви можете запропонувати якусь практичну допомогу.
- Не намагатися формувати зцілення. Кожному потрібен різний час, хоч часто горе після втрати триває рік, коли минуть всі тригерні дати: планова дата пологів, свята, День матері та День батька, а також дата, коли сталася втрата.
- Запропонувати ресурси для підтримки.
Усе вищесказане стосується підтримки не тільки жінок, а й чоловіків. Адже це шкідливий стереотип — вважати, що чоловіки не горюють і що цю втрату переживають лише жінки. Ми інколи з болем дивимось на людей, які пережили втрату, а нам слід навчитися дивитися на таких людей з вірою, що вони обов’язково дадуть собі раду, а ми будемо опорою їм на цьому шляху.
Організація «Опіка Ангела» відкриває реєстрацію на групи підтримки жовтня. Це безплатні онлайн-зустрічі для батьків, які переживають втрату дитини на будь-якому терміні вагітності, у пологах або за короткий час після них, а також мам, котрі планують вагітність або вагітні після втрати.
Матеріал створено в межах проєкту «Підтримка професійної журналістики під час війни», що реалізується ГО «Інтерньюз-Україна»
