Я заскочила попрацювати в кав’ярню на районі. Хаотичний дизайн, не надто смачна кава, не надто привітний персонал, та я мала одну годину, термінове завдання й обмаль вибору. У кав’ярні були мами з дітьми, підлітки, собаки й навіть кіт на повідці. Хтось, як і я, клацав щось на ноуті, хтось брав напої з собою. Каву готували двоє — дівчина та хлопець.
Були тут і двоє старших чоловіків — із тих, що впевнено заходять до закладу, кидають на стіл ключі від дорогої автівки й замовляють лише еспресо або американо. Спілкувались російською. Один із них попросив у дівчини аптечку, мовляв, поранив палець, на що отримав відповідь: «Аптечки немає». Підозрюю, поранення було некритичне — накладання турнікета не потребувало: калюжі крові я не бачила, та й криків від болю також не чула. Проте відсутність аптечки в закладі (що, ймовірно, може бути порушенням) настільки обурила цих чоловіків, що вони почали просто таки кричати на дівчину. «Ви ж хочете в Європу, — заходився поранений, — то в Європі всюди є аптечки, я був у 50 країнах світу, і ніде такого немає». Окрім російської мови, перепалки й згадок про Європу, чоловік активно навалював лайна на дівчину, псуючи атмосферу довкола й настрій бариста.
Певно, його еспресо того вартувало. Певно, палець дуже болів.
Я вмовляла себе не втручатися в цю перепалку — надто мало часу. Зрештою пани пересіли за столик і, сьорбаючи еспресо й цокаючи ключами від машини, продовжували обговорювати Європу з її аптечками на кожному кроці.
Декілька днів по тому я думала, що варто було б вступитися за дівчину. Мене аж надто зачіпає хамство у спілкуванні старших людей (частіше — чоловіків) із молодими дівчатами, зокрема тими, хто виконує певні робочі ролі. Мене надто виводить із себе зарозумілість клієнтів перед офіціантками, касирками, прибиральницями, працівницями рецепцій, медсестрами, аптекарками, секретарками. Я аж надто довго була молодою дівчиною на різних посадах і в різних обставинах.
І я рада, що більше не молода.
Мені 35, і я тішуся, що часи, коли мене називали «молода і красива», чи «молода і дурна», чи «молода і та, що подає надії», вже позаду. Я рада, що вимоги, які висувало до мене суспільство з моїх 16, поступово й впевнено від мене віддаляються. Я щаслива, що від мене нарешті відчепились.
Та молодість, де шкіра пружна сама собою, де тіло ще пробачає нестачу сну й безліміт коктейлів, де тягнеш декілька робіт одночасно — чи то задля грошей, чи досвіду, чи то через невміння відмовляти. Це та сама молодість, де ти завжди або «недо» або «занадто». Недостатньо гарно вдягнена, або недостатньо стараєшся, або недостатньо досвідчена, або недостатньо доросла. Так, ти просто недостатньо доросла. І водночас ти занадто фарбуєшся, занадто багато на себе береш і занадто переживаєш, що скаже чи подумає черговий колега, чи хлопець, чи шкільна подруга, чи таксист, чи перехожий.
Старші родичі любили повторювати: «Вік — це не назавжди», й мене бісила ця зверхня фраза. Я хотіла швидше подорослішати, спочатку чекала на 18 — щоб мати офіційне працевлаштування, потім хотіла швидше напрацювати досвід, потім — нарешті більше заробляти. Зрештою я рада, що мені більше не 17 й не 25. Я ж не можу постійно шкодувати, що у 25 не була настільки ж впевненою й професійною як зараз? Я не можу шкодувати, що не завжди могла дати відсіч хамовитим колегам чи знайомим, не можу постійно прокручувати в голові відповідь тому самому хлопцю. Тому я просто видихаю з полегшенням — я вже не молода. Нарешті мене достатньо.
Тепер — чи то я маю такий впевнений вигляд, чи просто вираз обличчя — до мене украй рідко підходять на вулиці незнайомі люди. Тепер я можу спілкуватись зі старшими чоловіками будь-якої професії й не почуватися маленькою тупою дівчинкою, якій постійно тикають, називають «Лєночка», висміюють і жартують сексистські жарти. Я спокійно говорю з сантехніками, лікарями, колегами, замовниками, майстрами в автосервісі й сусідами в ліфті, випадковими чоловіками в кав’ярнях та й загалом з усіма, з ким доводиться мати справу. Нарешті.
Суспільство досі вимагає від мене, як і від жінок будь-якого віку, бути красивою, все встигати й знати. Та різниця в тому, що у 35 я вже можу зробити вибір й дозволити собі не відповідати цим вимогам. Можу не посміхатись, коли не хочеться, не догоджати й не йти назустріч, не боятись образити чужу людину тим, що була недостатньо привітною, недостатньо відкритою, тим, що просто була собою. І це не робить мене гіршою людиною. Це дає мені простір для життя.
Та мені прикро, що я не могла почуватись «достатньою» надто довго. Мені шкода, що жінки у свої двадцять із гаком досі відчувають цей тиск. Що старші чоловіки досі дозволяють собі спілкуватись із молодими жінками, особливо з тими, хто їх «обслуговує», як із людьми нижчого ґатунку. Мені боляче чути, що дівчатам досі «тикають», називають їх «сонечками» і звертаються зверхньо. Мені шкода, що молодість — це час, коли треба постійно стежити, чи ти для всіх зручна, постійно бути напоготові щось відповісти, чи перепросити, чи погодитись, чи нахамити у відповідь. До тебе завжди будуть претензії через твою молодість.
Мені шкода, що культура поваги до старших для декого означає автоматичну неповагу для молодших.
Я майже впевнена, що в кав’ярні мала б бути аптечка. Але я впевнена абсолютно — спілкуватись із дівчиною варто було б геть інакше. І мені шкода, що я за неї не вступилася.
