«Крудо» — це перший роман британської письменниці Олівії Ленґ, опублікований у 2018 році. Українською мовою книжка виходить у видавництві «Грушка».
Роман поєднує автобіографічні елементи з вигаданими, створюючи унікальний літературний стиль. Дія відбувається влітку 2017 року на тлі значних політичних подій, таких як брекзит (вихід Британії із ЄС) і президентство Дональда Трампа, що створює атмосферу нестабільності та тривоги.
Головна героїня Кеті представлена як альтер его покійної американської письменниці Кеті Акер. Вона переживає кризу особистості, готуючись до свого весілля. Кеті намагається зрозуміти, як жити у світі, що швидко змінюється і здається хаотичним. Через її внутрішні монологи читач занурюється в роздуми про любов, свободу, старіння та страх перед майбутнім.
Роман вирізняється експериментальним підходом до оповіді, відображаючи потік свідомості героїні та вплив інформаційного перевантаження сучасного світу. Олівія Ленґ майстерно передає відчуття тривоги та дезорієнтації, які супроводжують життя в епоху соціальних медіа та постійних новинних оновлень.
Публікуємо уривок.
Оце і є старіння? Кеті непокоїлася через вік. Раніше вона не задумувалася, що молодість має здатність минати, що вона не завжди буде милою, невиправною і що її не завжди пробачатимуть. Вона не була дурепою — просто жадібною: хотіла, щоб все завжди було вперше. Її аж сіпало, коли вона думала про людей, якими кишіла її молодість. Скільки гламуру, скільки вишуканості вона пропустила! Навіщо було стригтися під горщик? Нащо носити комбінезон? Годинник вперто рахував хвилини, а вона так і не змогла ухопити час смертельною хваткою. Тепер-то вона класна, але стара. Тепер вона гаряча штучка, але вся у зморшках. У мене витончене життя (куди більш витончене, ніж моя вульва), написала вона не так давно одному зі своїх хлопців. Я зробила одинадцять абортів, сказала комусь іншому, хоч це була неправда. Кеті завжди брехала, вона почала брехати ще некрасиво-рудоволосою дівчинкою. Коли її волосся почало випадати через стрес, спричинений життям з матір’ю, вона сказала однокласницям, що його з’їв кролик. На шкільному майданчику вони грали в гру, намагаючися себе загіпнозувати, а потім підняти чиєсь тіло одними пальчиками. Дівчинка, яку мали підіймати, лягала навзнак, а решта тиснула на неї з усіх сил. Потому підіймання — абищиця. Невагомість — ще одне ексклюзивне надбання геть юного віку. Пізніше ти починаєш торохкотіти, як прив’язані до машини бляшанки.
Кеті мала планувати весілля. Робила вона це, розглядаючи фото в інстаграмі й лишаючи в’їдливі коментарі. Як вульгарно, кидали вони з благовірним по черзі. Стільці та столи, серветки — це все дуже вульгарно. Такими темпами вони докотяться до церемонії на автостоянці.
Благовірного Кеті любила. Минулого вечора вони вдвох мали спільне читання; їй таке було не до смаку, але виявилося приємно слухати його вірші: буцім хтось ворушить ключем у замку мови, але замок не повертається, не повертається, аж раптом різко піддається. Чомусь на читаннях були присутні троє психіатрів, один дуже відомий і двоє з Шеффілда, всі — в плавках. Позаду сидів якийсь чоловік аристократичного вигляду і ставив запитання. Усім нам є на що сподіватися, сказав він загадково. Пізніше, за вечерею Кеті випадково опинилася за столом поруч із ним. Феліціє, Феліціє, сказав він, це та письменниця. Манера розмови Феліції беззаперечно видавала в ній еліту. Кеті втупилася у свою закуску, щось із білої риби, перечікуючи незручний момент.
На завтра прогнозують сорок один градус, сказав благовірний. Це сто шість за Фаренгейтом. Тобто коли в Індії та країнах Перської затоки температура сягає за п’ятдесят — це дуже спекотно. Не дивно, що люди там вмирають. Майже на тридцять градусів вище нормальної температури тіла. На ньому була рожева футболка, а на його обгорілій днями лівій нозі почала лущитися шкіра. Десь загудів дриль. Кеті все нотувала в блокнот. У якусь мить її охопив страх, що вона вичерпає сьогодення й опиниться попереду, одна-однісінька на гребені часу — звучить дивно, але хіба не виникає іноді відчуття, що ми не можемо всі рухатися разом крізь цю зелену одночасність життя, мов акули, які раптово з’являються із навислої стіною води? Не виключено, що бігови́сько її думок передвіщало мігрень. У твіттері писали, що пропала китайська фотографка. Востаннє її бачили на похоронах її чоловіка, який отримав Нобелівську премію миру, а потім провів решту життя у в’язниці. Кеті бачила її фотку раніше — напружена постать у сонцезахисних окулярах. Словом, вона пропала. А в Кеті в голові снувала якась заява від уряду, щось про розвіювання праху над морем, чи ні? Коли звинувачення проти Джиммі Севілла досягли піка правдоподібності, його надгробок викопали із землі серед ночі, подрібнили на гравій і вкотили в асфальт. Щось і в цій історії було не зовсім коректно, але Кеті запамʼятала це саме так.
Тепер той пил із могили Джиммі Севілла може бути де завгодно, він поналипав на шини автівок і невпинно поширюється за межі острова, особливо на поромах, це точно. Кеті цікавило зло. Вона не була бридливою, вона багато років працювала в стриптиз-клубі на Таймс-сквер, бачила і хіть, і мертві очі. Вона танцювала у костюмі Санта-Клауса — що не зробиш від нудьги, — підставляючи погляду світу свої пласкі цицьки, схожі на маленькі окаті яєшні. Якщо ти не вдихнув цього просякнутого сечею й спермою повітря на повну, що ти знаєш про життя? О, Кеті добряче надивилася. Я хочу знати, чому президентом завжди стає клієнт повії, а не сама повія, написала Зої Леонард у відомому вірші, який розійшовся світом, і Кеті подумала, що це питання й досі актуальне: чому деякі люди завжди купують і ніколи не продають.
