Проєкт «Сноби» — творчий продукт Тетяни Тадай, що розповідає про сучасних українських митців та мисткинь. Спочатку він зʼявився у форматі подкасту, у випусках якого авторка разом із культорологинею Марією Дячук та подкаст-продюсеркою Ксенією Лацвієвою розповідали про вплив мистецтва на людину, досліджували біографії та роботи митців України та світу.
DIVOCHE.MEDIA розповідають про те, як трансформувався проєкт «Сноби», та про мистецьку резиденцію, яку провели, щоби об’єднати художниць із різних регіонів України.
Художники виїжджали за кордон і там ставали відомими й успішними
«Сноби» постійно змінювались у форматах, поступово трансформуючись у медіа з власними новинами, оглядами на виставки, відео про колекціонування в Україні та партнерствами з іншими культурними ініціативами.
Після повномасштабного вторгнення медіапроєкт «Сноби» розповідає здебільшого про українських художників та художниць, яких вкрала й досі привласнює собі росія: Давид Бурлюк, Тетяна Яблонська, Олександра Екстер.
Тетяна Тадай говорить, що під час створення цього сезону помітила — переважно всі художники виїжджали за кордон і там ставали відомими й успішними: «Мене обурювало, що ми починаємо гордо кричати про митців тільки після визнання за кордоном. Я хотіла знайомити слухачів із сучасними українськими художниками, щоб вони самі розповідали свої історії. Сьогодні ви можете послухати їх у подкасті “Сноби”, а завтра — зустріти в кав’ярні на Подолі».
«Сноби» говорять не лише про життя і творчість митців, а й про урбаністику, мову, Бога, ідентичність, змішування національностей та пошук себе. Серед гостей подкасту: Ольга Штейн, Жанна Кадирова, Марго Саркісова, Сергій Грех, Данік Манжос, Василь Савченко. У новому сезоні беруть інтерв’ю у митців і нових героїв подкасту — колекціонерів українського мистецтва.
«Сьогодні “Сноби” — відкрита спільнота людей, яким важливо і цікаво працювати з культурою загалом та мистецтвом зокрема. Для нашої команди культура — питання національної безпеки. Це про відчуття поваги до себе і відсутність порівняння з кимось. Ми досліджуємо мистецтво та митців різних областей України», — розповідає Тетяна.
На створення простору, який об’єднає митців із різних регіонів, надихнула подорож в Естонію
Представлення й знайомство між собою мисткинь, які народилися й проживали в різних регіонах України, стало ідеєю одного з дочірніх проєктів «Снобів» — мистецької резиденції. Тетяна Тадай говорить, що її на створення простору, який об’єднає митців із різних регіонів, надихнуло вивчення кейсів різних країн про побудову національної безпеки на уроках із філософії та стратегування: «Мене колись вразило, що в Естонії безплатний транспорт між областями. Ідея класна — громадський транспорт високої якості, щоб люди могли їздити між містами, з сіл у міста і назад. Глибша ідея цього — у безпеці країни. Естонія має сусіда — росію, а ландшафт — переважно хвойні ліси. Тому для країни стратегічно важливо, аби її громадяни вільно пересувались усією країною і представляли “естонські інтереси” на кожному її метрі».
Тетяна помітила у розмовах із художниками, що в Україні відсутні сильні міжрегіональні зв’язки, а малі міста не отримують достатньо уваги — тоді й виникла ідея створити мистецьку резиденцію. З командою «Снобів» обговорили міста, в яких кожен має зв’язки з митцями та культурне життя цих регіонів.
«З цього невеликого дослідження постало питання дому. Чи вважаю я міста України, з якими у мене немає зв’язку, своїм домом? Ні. А наскільки у мене розширене відчуття дому? Це моя квартира, місто, область чи уся країна? — зазначає Тетяна. — Якщо копнути вглиб родоводу українських родин, то формула кожної окремої людини буде складатися з культур різних областей. Наприклад: бабуся — з Сум, прадід — із Києва, дідусь — із Донецька, а я хто, а я звідки?»
Три мисткині мали провести час разом, осмислюючи у своїх споминах тему втрати чи залишення дому в минулому
Тетяна з командою сформували тему резиденції-експедиції й оголосили опенколи, за результатами запросили до участі трьох мисткинь: Анастасію Лелюк, Катерину Покору та Асю Яковлеву.
Ася й Анастасія родом із Луганська, Ася наразі працює у Дніпрі, Анастасія — в Києві й по всій країні. Катерина родом із Кременчука, зараз навчається й працює у Львові. Протягом двох тижнів у Музичах, що на Київщини, три мисткині мали провести час разом заради встановлення нових культурних звʼязків та просіювання своїх думок і рефлексій через творчість, осмислюючи у своїх споминах тему втрати чи залишення дому в минулому.
Поруч із мисткинями була менторка Алевтина Кахідзе — українська феміністка, художниця, перформансистка, медіахудожниця, кураторка та садівниця, учасниця Венеційської та Мальтійської бієнале від України. Алевтина принесла своє чітке бачення у створенні графіку резиденції й допомагала мисткиням у їхніх практиках.
«Алевтина, наша менторка, дуже допомогла подивитись на свою практику зі сторони та впорядкувати все. Вона робила це через влучні запитання, підтримуючи нас», — розповідає учасниця резиденції Катерина Покора.
Під час перебування в резиденції Анастасія, Ася й Катерина спілкувалися, рефлексували, досліджували місцевість. Дівчата щодня контактували одна з одною: від розмов за чаєм до походів на Колишнє озеро у Музичах. З Алевтиною дівчата мали по три зустрічі: дві спільні й по одній індивідуальній. Між зустрічами у мисткинь були завдання та теми подумати. Анастасія, Ася й Катерина поліпшували свою практику, шукали, як за допомогою навколишнього середовища вилити свої переживання через живопис, графіку, фотографію, скульптуру і текстиль.
«Резиденція в селі, де ритм життя кардинально відрізняється від міського, дозволила мені сповільнитися і чіткіше усвідомити свій комфортний робочий ритм та процес мислення. У звичному темпі життя це не завжди вдається, — розповідає Катерина Покора. — Найціннішим для мене був час, проведений із дівчатами, дослідження життя музичан та нашими кураторами. Хоча ми не були знайомі до початку програми, досвід спільного проживання протягом двох тижнів надзвичайно зблизив нас. Я помітила, як швидко з’явилися нові звички: прокидатися в один і той самий час, обирати маршрути для прогулянок, зустрічатися з дівчатами на кухні ввечері, разом готувати їжу та робити замальовки», — говорить Катерина.
Я спостерігала за птахами й відчувала дисонанс між їхнім спокоєм і моєю внутрішньою пусткою, адже в них є дім, а в мене — нема
У резиденції мисткині вели щоденники, де занотовували думки й враження, рефлексії та замальовки робіт. «Перебування там і занурення у свої думки народило новий підхід до відтворення теми дому, який я втратила у 2014–16 роках. Це тема, яку я досі у своїй мистецькій практиці не зачіпала. Важко перетворити ці переживання і досвід на візуальну мову: не знаєш, з якого боку підійти і який підхід використати. На резиденції я багато думала про це відчуття, чула багато запахів, що нагадували мені луганський дім», — розповідає Ася.
«Завдяки досвіду ведення щоденника мені вдалося вийти на важливу для мене роботу “Я з’їла лебедів”, — розповідає Ася. — На території резиденції була водойма, на поверхні води плавав маленький будиночок для двох лебедів, що там жили. Я спостерігала за птахами й відчувала дисонанс між їхнім спокоєм і моєю внутрішньою пусткою, адже в них є дім, а в мене — нема. Вони у своїй тісній прив’язаності до місця здавалися цілісними, нерозривно поєднаними з простором, що їх оточував. Я опрацювала тему втраченого дому через метафору поглинання, поїдання лебедів. Лебеді стали символом протилежності тому, що маю я. Лебеді — як символ ідилії та спокою, нормального, стабільного життя, якого в мене немає. Цей трохи цинічний, абсурдний акт поїдання я перетворила на спосіб дослідження, на метафору передавання цього стану. Було бажання поглинути цих лебедів, аби присвоїти собі їх стан. Через створення цієї роботи народились нові сенси. І в мене навіть вийшло відповісти для себе на деякі питання. Настільки важливою стала для мене ця робота».
«Фіксація важлива для мистецької рефлексії. А людина не з мистецької сфери може розділити з автором ті рефлексії на реальність. Можливо, подумати над питаннями, які ставить митець. Глядач не обов’язково знайде відповіді, але питання вже зависне в повітрі», — говорить Ася про досвід ведення щоденника.
Катерина Покора вважає ведення щоденника способом упорядкувати розрізнені думки, знайти спільну лінію між ними й прослідкувати, як вона діє. «Будь-яка моя робота починалась з тексту, мені потрібно було побачити питання, яке я ставлю собі, вже потім виникав візуальний образ», — говорить вона.
Під час резиденції Катерина вела нотатки: «Я помітила, що більшість нотаток — це запитання. Вони виникали в ситуаціях, де за звичайних обставин я б їх не помітила. Хотілось документувати, знімати на плівку, фотографувати, робити швидкі замальовки. Робота на експозиції — про цей процес знайомства з ландшафтом і спостереження за його дією. Це мій перший досвід ведення щоденника. Спочатку було важко почати, я розуміла, що щоденники хтось буде переглядати, тож запитувала себе, наскільки відвертою можу бути. Не хотілось робити “чистовик”».
Через тривалі проміжки часу дуже помітні зміни середовища, яке в пам’яті завжди залишалось незмінним
Кожна мисткиня має різний досвід виростання з дому, переїзду або його втрати. Мільйони українців мають схожий досвід, не завжди відрефлексований, проте зазвичай болючий, що залишається з ними досі.
«Я не переживала фізичну втрату дому, проте зараз не часто є можливість приїхати. Через тривалі проміжки часу дуже помітні зміни середовища, яке в пам’яті завжди залишалось незмінним. З цим я переважно і працюю, це дає мені змогу підтримувати зв’язок із місцем, дізнаватися більше про його історію», — розповідає Катерина Покора.
Живопис, що фіксує спостереження за мікросвітом ставка на задньому дворі.
Для Анастасії Лелюк працювати з досвідом втрати від початку повномасштабного вторгнення стало легше. «Я відчула що потрібен час, щоб прожити подібні події, пройти різні етапи переосмислення, простраждати, щоб стати над обставинами. І це відбувається не тільки через мистецькі практики», — розповідає Анастасія.
Авторка створює образ сітки, крізь який просіює власну пам’ять у вигляді тих чи інших предметів та уламків. Сенси, що закладені в роботі, повертають нас до плину часу та історії, в якому більшість фрагментів і спогадів із минулого губляться у тенетах нашої буденності.
«Я часто працюю з пап’є-маше, вторинним використанням текстилю, природними матеріалами. Для мене і процес, і матеріал, і ідея — важливі елементи роботи, тож я завжди намагаюсь завдавати мінімальної шкоди своїм мистецтвом. Я часто створюю щось про турботу і через турботу. Під час резиденції мені було важливо працювати з локальним контекстом, тож я гуляла довкола, щоб знайти потрібні елементи. Також багато записувала в щоденник, який став свого роду експедиційним нотатником та полем для рефлексій», — говорить Анастасія.
Це модель із лісової підстилки, де ніколи не будуть жити ті, для кого цей об’єкт був збудований. Робота зачіпає досвід самої художниці з вимушеним переїздом із Луганська, але водночас розповідає про тисячі історій прощання з власними домівками.
Резиденція дозволила мисткиням сповільнитися, відпочити, знайти для себе теми для дослідження. Перебування там дехто з дівчат назвав терапевтичним. Зрештою, тему дому авторки перетворили на роботи, які представлені на виставці «Плин, що несе нас проти течії» в культурному просторі «Кузня».
