Вже понад рік комунікаційна агенція The Tellers Agency проводить камерні вечори сторітелінгу The Tellers Night. Сьома зустріч, яка відбулася 12 вересня, була присвячена історіям українок. Жінки опановують нові професії, адаптуються до життя в нових містах, відкривають власні бізнеси. Спікерками стали голови громадських організацій та благодійних фондів, які вже допомогли тисячам жінок віднайти себе:
- Ольга Сердюк — директорка Фонду Олени Пінчук. Ольга активно розвиває напрям сексуальної реабілітації, який реалізують через проєкт RECOVERY. Також займається проєктом Regeneration, що спрямований на психологічне відновлення жінок.
- Тетяна Мураткіна — голова організації «Фонд Маша», на рахунку якої десятки проєктів, покликаних допомагати жінкам, підліткам і дітям. До 2022 року фонд працював із жінками у площині домашнього насильства. Проєкти фонду насамперед спрямовані на психологічну допомогу жінкам, які постраждали від війни.
- Наталка Сад — амбасадорка руху Veteranka, топменеджерка проєктів у сфері оборони, за плечима якої робота в «Укроборонпромі», Державній митній службі й навчання в Національному університеті оборони України за фахом «Артилерист», де вона була чи не єдиною жінкою в групі.
- Анна Хаєцька — модераторка вечора, головна редакторка Wonderzine Україна, засновниця платформи психологічної допомоги для жінок і ЛГБТ-людей «Її підтримка».
DIVOCHE.MEDIA ділиться головними ідеями вечора.
Про зміни після початку повномасштабного вторгнення
Ольга Сердюк: «Ніхто з моєї родини не виїхав за кордон. У перші дні я зрозуміла: якщо у місто зайдуть росіяни — візьму в руки автомат і буду стріляти, і тієї самої миті усвідомила, що проростаю корінням у Київ. Я живу в Києві 20 років і вважаю це місто домом. Бути українкою — це не паспорт, а відповідальність і готовність зробити більше для українців і для України.
Восени 2022 року я вступила на лідерську програму до Кембриджу й мала можливість розповідати про Україну світовим лідеркам. Це стало для мене сильною опорою, щоб рухатися далі та створювати проєкти, які допоможуть підтримувати українців».
Тетяна Мураткіна: «До 2014 року моя сім’я говорила російською, але після вторгнення росії ми всі перейшли на українську. Я не вірила, що буде повномасштабна війна, але чоловік готувався. Після 24 лютого ми з подругами й трьома дітьми виїхали за кордон. Раніше я боялася їздити за кордон машиною. Та цього разу: проїхати шість країн за два дні — легко; влаштувати дітей у школу, організувати побут, налагодити відправлення гуманітарки в Україну — також нескладно. Жінка в певних умовах може бути набагато сильнішою, ніж вона про себе думала».
Наталка Сад: «У 2014 році, коли розпочалася російсько-українська війна, я вже служила державі, займаючись реформами. Потім працювала на державного виробника озброєння “Укроборонпром”. На другий день повномасштабного вторгнення ми з моїм 63-річним татом стояли в черзі до ТЦК, бо не втерпіли сидіти вдома, але тато не пройшов через пенсійний вік, а мене не взяли, тому що я не була військовозобов’язаною. Наступного дня тато зібрав друзів на районі, які злили з автомобілів пальне, ми налагодили в гаражі розлив “коктейлів Молотова” і роздавали їх хлопцям із територіальної оборони.
За день моя товаришка скинула відео, де в гаражі робить протиколісні “їжаки”. Я сказала татові: “Ти ж у мене газоелектрозварювальник, ми ж таке можемо зробити”. І метал був, бо він працює на транспортному підприємстві. Тато знову зібрав друзів, і ми розгорнули виробництво “їжаків”. На п’ятий день я вирішила, що ми можемо робити й протитанкові “їжаки”: “Подумаєш, трошки більше металу”. Знайшла креслення, і ми почали робити протитанкові “їжаки”. Тоді мені зателефонував директор “Укроборонпрому” і запропонував стати речницею галузі оборони.
Я пропрацювала рік на посаді. Згодом вступила до Національного університету оборони, здобула бойовий фах, а влітку склала присягу на вірність українському народові, завершивши дворічну програму підготовки артилеристів».
Про проєкти, які важливо реалізувати під час війни
Тетяна Мураткіна: «“Фонд Маша” до початку війни допомагав жінкам, які пережили гендерно зумовлене насильство, зокрема домашнє насильство. Ми працювали із шелтерами, де жінки могли перебувати після того, як потрапили в страшні історії. Під час повномасштабного вторгнення фонд розширив цільову аудиторію. Зараз це жінки, які найбільше постраждали під час війни, — жінки зі втратою, з невизначеною втратою, після окупації, двічі переміщені, які двічі мають починати життя з нуля, жінки після полону — як військові, так і цивільні, і, напевно, найскладніша категорія — жінки, які постраждали від воєнних злочинів, зокрема сексуального насильства.
Нашим флагманським проєктом стала “Незламна мама”. Це тритижневий проєкт, який ми реалізуємо на заході України, куди привозимо найбільш постраждалих жінок із дітьми й надаємо їм комплексну психологічну допомогу. Понад 300 учасниць уже завершили проєкт, ми бачимо, як змінюються вони та їхнє життя, вони підтримують зв’язок, проводять час разом і вже не почуваються такими самотніми».
Наталка Сад: «Те, що ми пройшли за два роки навчання, було дуже сумним досвідом, — держава, на жаль, не готує ефективно керувати особовим складом, вести військовослужбовців у бій, мотивувати їх, давати їм розуміння, чому вони тут, за що борються. Нас, на превеликий жаль, не вчили люди, які мають бойовий досвід. Був один викладач із бойовим досвідом часів Афганістану, але те, що було наприкінці 80-х років минулого століття й зараз, у 2024 році, — сильно змінилося. Навчання платне, але нас нема кому навчити. Коли ти відкриваєш сайт Міністерства ветеранів, наприклад, і бачиш, що вже в тилу понад 70 тисяч списаних військових, тобто ті, в кого ампутовані кінцівки, які з контузіями, які повернулися для догляду за кимось із членів родини в тил і не можуть далі продовжувати нести військову службу, розумієш, що є з кого запросити викладати.
Ми власним коштом організовували полігони, знайшли інструкторів, домовлялися з тими, хто міг би навчити практичних навичок стрільби, управління вогнем, тактичної підготовки, військової топографії, шукали боєприпаси, щоб навчитися стріляти на полігоні, а не робити свій перший постріл на фронті.
Я переконана, що кожна жінка після досягнення 18-річного віку має опанувати навички тактичної медицини. Бо це не лише вміння й зібраність на полі бою: щось може прилетіти й у тилу чи комусь стане зле — ви маєте надати допомогу, а не чекати, поки прийдуть медики. Кожна жінка має вміти поводитися зі зброєю. Тому я планую втілити свій проєкт для навчання жінок такмеду й поводження зі зброєю, бо освіта з національного спротиву має бути зараз однією з ключових у державі, ми маємо навчитися захищати себе».
Ольга Сердюк: «У 2022 році за ініціативи Віктора й Олени Пінчуків ми почали розбудовувати мережу реабілітаційних центрів Recovery, де займаються сексуальною реабілітацією військових. Реабілітаційних центрів наразі 13, на початку наступного року їх буде 18, з можливістю за рік приймати 25 тисяч людей. Це найбільша мережа з реабілітації нині, і вона буде зростати. Сексуальна реабілітація — це про повагу, про цілісність людини, про сприйняття свого тіла, про сприйняття нового тіла й можливостей партнера, про побудову стосунків у новому форматі, про розуміння того, що сексуальне життя — про довіру, близькість та інтимність. Ми залучаємо найкращих міжнародних спеціалістів і готуємо базу спеціалістів та тренерів, щоби масштабувати проєкт і відповідати на запити, які є зараз.
Також з 2022 року в нас з’явився один із моїх найулюбленіших проєктів — програма психічної допомоги жінкам і підготовки спеціалістів Regeneration. В Україні зараз багато проєктів спрямовані на вразливі групи, на вдів, переселенок, а для жінок, які просто втомилися, виснажилися війною, дуже мало програм. Цього вівторка в нас був випускний уже третього потоку, і за цей час ми підготували 76 українських спеціалістів, 10 тренерів, які зможуть продовжувати викладати за нашою методикою».
Про запобігання вигоранню
Наталка Сад: «У мене є три складники від вигорання. Перший — психолог, це дуже хороша гігієна вашої душі. Другий — я завела собаку, усе життя мріяла про неї, але весь час відкладала. Потім зрозуміла, що ніколи не буде вчасно, і зараз для мене це величезне щастя. Третій — я завжди любила читати, але через ті чи інші причини не вистачало часу. Зрозуміла, що його ніколи не буде, і, якщо ти дуже любиш це робити, то треба робити в спільноті. Зі знайомою вирішили створити книжковий клуб для жінок, які втратили рідних на фронті. Ми читаємо й намагаємося знайти нові сенси в тому, у чому не бачили їх ще вчора».
Ольга Сердюк: «Щоб не вигоріти, важливо любити й горіти тим, що ти любиш, брати відпустку, не працювати у вихідні, регулярно відвідувати психотерапевта. Один із найважливіших чинників — у людини має бути гідна заробітна плата, тоді вона буде краще мотивована й менше вигоратиме. Крім терапії, мені допомагають книжки. Біля мого ліжка лежить збірка поезії “Так ніхто не кохав”, перед сном я відкриваю будь-яку сторінку, читаю вірші, це мене заспокоює й надихає».
Тетяна Мураткіна: «В організації “Фонд Маша” цього року ми провели тренінг, який стосувався вигорання. Коли я подивилася результати, це був шок. Більшість моїх колег були з ознаками депресії й вигорання, коли працюєш нон-стоп, це має свої наслідки. Після цього ми запровадили обов’язкові вихідні та відпустка, під час якої людина не має з’являтися в робочих чатах.
Я зараз не ходжу до психолога, але займаюся кундаліні-йогою, а ще захопилася садівництвом, і для мене зв’язок із землею є дуже ресурсним. Ще я влаштовую піші походи, так, наприклад, у квітні цього року пройшла El Camino (Шлях святого Якова) — 270 кілометрів із Португалії в Іспанію за 10 днів. Наступного року у квітні знову планую пройти цей шлях».
Історії спікерок, які ділились власними трансформаціями під час війни, а також досвідом жінок, яким допомагали в рамках програм благодійних фондів, спонукали гостей звернути увагу на складнощі, які доводиться долати українкам вже майже три роки війни.
Стежте за соціальними мережами комунікаційної агенції The Tellers, щоб дізнатись першими про майбутні вечори історій, що мають вплив.
За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
