Після втрати близької людини на заміну спустошливому болю, що паралізує, приходить памʼять. Ритуали згадування людини, яка була частиною твого життя, дають сили перейти від заперечення, звинувачення й депресії до прийняття. Так проживається цей страшний досвід.
Вшановування памʼяті втраченого близького дає можливість затуляти утворену болем діру елементами шани та вдячності, світлих спогадів, продовження справи чи реалізації мрій цієї людини. Хоч якось прикрита діра допомагає рухатись далі й продовжувати життя з новим досвідом.
Схожі процеси відбуваються на рівні спільноти та нації. Через війну ми отримуємо величезну колективну травму, відчуваємо розпач, пекучий біль і безсилля, але проживаємо ці відчуття і згодом приймаємо. Привласнюємо собі досвід суцільних втрат, щоб памʼятати, якою ціною дається кожен день і як гартує та гуртує страждання й жертовність заради іншого. Бо все це тепер — частина нас.
Ми не обирали цього досвіду, але змушені обирати, що з ним робити. І краще робити вибір на користь відповідального фіксування жертв і втрат, завданих росією, ніж намагатись відсторонитись від травматичного досвіду, вдаючи, що він не про нас.
А ще краще — намагатись через памʼять і вшанування знайти місток між родинами у втраті й уцілілими, розділяючи цей досвід. Бо він ідентифікуватиме нас як єдину націю, що пережила процеси й трансформації, які зробили її сильною, зрілою, відповідальною, цілісною і врешті — переможною.
Памʼять зцілює. Від неї легше відштовхнутись, обравши її орієнтиром для побудови майбутнього. Але вона не повинна пригнічувати, викликати почуття провини, зобовʼязувати, возвеличувати над іншими й бути узагальненою, як ми це бачимо у совєцьких практиках меморіалізації. Натомість памʼять може бути зі світлим сумом і великою вдячністю, усвідомленням і фіксуванням масштабу горя і ціни. Вона стає органічною частиною суспільства, коли персоналізована, близька і зрозуміла.
Наразі війну меморіалізують переважно рідні та близькі загиблих. У намаганні закарбувати памʼять про втрачену людину й висловити свій біль, створюють нові актуальні форми памʼятування. Розповідають змістовні історії про живих, справжніх, неідеальних, прекрасних людей, якими загиблі були за життя.
Магазин Goodwine запустив благодійний фонд Victoria у пам’ять про Вікторію Замченко, яка загинула 17 жовтня 2022 року внаслідок атаки російських дронів. Вікторія працювала сомельє Goodwine, на момент обстрілу вона була вагітна, поруч загинув її чоловік. Діяльність фонду спрямована на підтримку молодих сімей України. Засновник Goodwine Дмитро Кримський каже, що вирішили «трансформувати біль у добрі справи», тож фонд буде опікуватися проєктами, «завдяки яким ім’я Віки пам’ятатимуть».
Ще один приклад — книгарня «Герої» у Вінниці. Це місце пам’яті про журналіста, філолога, військового Миколу Рачка. У просторі — портрети Миколи, книга про нього й екслібрис. Книгарню відкрила родина Колі як втілення однієї з його мрій. «Герої» — не лише місце продажу якісних книжок українських видавництв — це місце зустрічей, сенсів, обговорення ідей. За словами сестри Миколи Антоніни Люльки саме так брат бачив книгарню, ідея якої була в нього за життя.
Ще один приклад — туристичний прихисток на горі Парашка — остання воля Тараса Гаврилишина. Це символічна памʼять про Тараса — активного мандрівника та пластуна куреня «Чорноморці» імені Святого Миколая, який загинув 1 листопада 2022 року.
На Тернопільщині Леся Лебухорська — мама загиблого бійця — відкрила в пам’ять про сина Романа відпочинковий комплекс. Вона зробила це за гроші, які отримала від держави через загибель сина. Планує облаштувати в комплексі реабілітаційний центр.
29 серпня у ресторанах та кавʼярнях України проводять акцію «Стіл памʼяті». Її у 2023 році ініціювала Марія Грабар у памʼять про загиблого на фронті чоловіка, звукорежисера Іллю Грабара. У закладах, які приєднуються до ініціативи, один столик залишатиметься заброньованим на весь день. Це стіл у пам’ять про загиблих захисників і захисниць України. Цьогоріч акцію організували спільно з «Платформою пам’яті Меморіал», аби зробити її загальнонаціональною та щорічною.
Переглянути цей допис в Instagram
У памʼять про загиблих висаджують дерева, облаштовують алеї, сквери. Організовують спортивні змагання чи інші акції, які закликають до дії. У громадах створюють місця памʼяті. Часто це — стели з фото загиблих й інформацією про роки життя. Люди не можуть чекати, поки держава запропонує національні меморіальні проєкти чи якісні рекомендації щодо вшанування загиблих.
Архітекторка Дарка Веретюк, авторка концепції «Пантеон Героїв», який створюють у Тернополі, подруга загиблого Героя України Віталія Дереха, змогла донести зміст і мету некрополя. Вона долучилась до розробки проєкту кладовища на громадських засадах, для неї було важливо відійти від совєцької традиції безликого гранітного памʼятника величі й реваншизму та показати історичну тяглість через архітектурні й мистецькі деталі. Тож для Пантеону обрали уніфікований памʼятний знак — козацький хрест із білого пісковику. Водночас створення Національного військового меморіального кладовища досі на етапі обговорень щодо матеріалу памʼятних знаків.
Досвід втрати потрібно розділяти з родинами, які його зазнали. Спільність може допомогти полегшити біль та розділити відповідальність, адже військові гинуть не лише за свою родину. Вони ціною власного життя виборюють можливість існування цілої країни. Досвід родин безвісти зниклих та полонених теж потребує валідації та розділення, це також стосується кожного. Спільність допоможе і військовим на фронті знати, що цивільні бачать їхню щоденну надважку роботу, цінують та вдячні за службу. Втрата побратимів і посестер військовим болить не менше, ніж рідним.
Я теж втратила чоловіка на цій війні. Він був добровольцем і пішов до Сил оборони майже на початку повномасштабного вторгнення росії. З розмов із близькими полеглих і власного досвіду можу сказати, що для нас важливо бачити, що суспільству не байдуже. Що ми у біді не самі, а військові на полі бою вирішують не особисте питання. Що ми живемо в одній реальності.
Один із найкращих шляхів показати підтримку і шану — загальнонаціональна хвилина мовчання. Це та єдина хвилина у добі, яка має і може стати зʼєднувачем розірваного єдиного тіла. Канатом між двома різними реальностями, які, на жаль, утворюються.
До культури памʼяті суспільство треба привчати, бо ми не мали досвіду життя у війні. І за це відповідальна не лише держава, а й місцева влада, бізнес та суспільство загалом. Один із прикладів дії, спрямованої на створення комеморативних практик, — проєкт «Вшануй», що за життя ініціювала парамедикиня «Госпітальєрів» Ірина «Чека» Цибух, яка у травні 2024 року загинула на Харківщині. Мета ініціативи — популяризувати хвилину мовчання, персоналізувати її та наповнити близьким кожній людині змістом. Команда проєкту розробила дорожню карту, постери та аудіоролики для бізнесу, щоб власники всі охочі могли впровадити хвилину мовчання у себе. Всі матеріали є у вільному доступі.
Гідне, щире й усвідомлене вшанування полеглих на війні щодня о 9.00 покаже рідним цих людей, що не дарма покладені життя. Водночас покаже військовим, що суспільство все ще при тямі й боротьба у війні з росією — завдання спільне, а не проблема людей у пікселі. Хвилина мовчання — час зупинитись, схилити голову й згадати, кого ви втратили у цій війні.
У кожному й кожній із нас є утворена війною рана, різняться лише глибина і розмір. Памʼятування — один з інструментів гоєння цих ран задля можливості майбутнього. Культура свідомого памʼятування у нас на етапі формування. Проте ми мусимо навчитись, бо, як говорила парамедикиня «Госпітальєрів» Ірина «Чека» Цибух: «Свідчити про цю війну — відповідальність живих перед мертвими». Я б додала, що це також відповідальність і перед ненародженими.
