Протягом століть диригентська справа вважалася винятково чоловічою. Та нині з’являються конкурси й майстер-класи, де все більше представлені жінки, а провідні світові оркестри та музичні фестивалі серед запрошених диригентів мають обов’язково визначену частку жінок. За майже 150-річну історію визначного Байройтського фестивалю Ріхарда Вагнера жінки почали ставати за фестивальний оркестр лише з 2021 року. Віднині ця практика є хай не широкою, але стабільною.
В Україні жінки очолюють лише три оркестри. Це Академічний камерний оркестр «Кантабіле» (Луцьк, головна диригентка — Дар’я Шевчук), Академічний симфонічний оркестр Закарпатської обласної філармонії (Ужгород, керівниця — Вікторія Свалявчик-Цанько) та Київський камерний оркестр (Київ, очільниця — Наталія Пономарчук).
Тож в Україні жінки тільки починають кар’єрний злет до найвищих щаблів, які пропонує ця професія. DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з диригентками, які наразі не пов’язані з конкретним оркестром, а є запрошеними музикантками. Поговорили про те, які умови пропонують український та європейський музичний ринок для розвитку кар’єри жінки-диригентки та як на практиці складаються їхні творчі долі.
Вікторія Жадько, гітаристка та диригентка, лавреатка престижних міжнародних конкурсів у Данії, Італії, Нідерландах, Україні, Польщі, працювала з провідними українськими та світовими симфонічними й оперними оркестрами
Коли я починала диригентську кар’єру, у цій сфері існувало щось на кшталт «скляної стелі» — можливості для жінок були обмежені, хоча про це ніхто відкрито не говорив. На словах колеги мене часто підтримували, та, коли доходило до справи, мене ігнорували, а то й ставили всілякі перепони.
Навіть зараз: нещодавно запропонувала колезі, який вважається одним із впливових диригентів в Україні, створити додаткові можливості для жінок-диригенток: майстер-класи, концерти — що завгодно, аби підтримати дівчат, озброїти їх знаннями й дати повірити в себе. Його відповідь була приблизно такою: «Так, жінки-диригентки — це зараз модно, але найкраще, що ти можеш зробити — це покінчити з цією тенденцією». Чоловік сказав мені це абсолютно щиро. Висловити таку позицію публічно він би не наважився, але тихо ставити палки у колеса диригенткам вочевидь буде.
На початку кар’єри я багато їздила за кордон на диригентські конкурси й здобувала найвищі нагороди. Тоді серед учасників жінок було небагато, а премії отримували одиниці. І хлопці дуже ревно ставилися, коли поступалися місцем жінці. Нас тоді ніхто не сприймав як гідних конкуренток. І, чесно кажучи, я цим охоче користувалася.
Спершу у тому середовищі мене погано знали — просто приїхала якась дівчинка з України. А я тим часом крутилася коло старших, більш досвідчених хлопців. Вони між собою спілкувалися, обмінювалися досвідом і ділилися секретами своїх професорів — знаних у всьому світі диригентів. А мене нібито не помічали, наче поруч нікого і не було. Я ж усе те всотувала, немов губка. Пізніше, коли здобула перші премії, до мене почали ставитися обережніше — зрозуміли, що я тут не просто дівчинка, а серйозна конкурентка, і можу становити небезпеку для диригентів-чоловіків. На подібних конкурсах панує специфічна атмосфера, із лавреатами далі підписують контракти, запрошують на гастролі, тому кожен хоче проявитися якнайкраще і вигідно виділитися поміж конкурентів. Під час звичайного спілкування мене ніхто не цурався, і вдавалося налагодити творчі відносини з різними диригентами.
Може, я одна із перших жінок-диригенток в Україні, але для себе мала взірець у цій сфері. Тоді жінки нечасто виходили на сцену, але все ж ставали професіоналками й працювали асистентками чи другими диригентками в оркестрах. Такою була й Аліса Відуліна, викладачка Алліна Власенка — мого професора з диригування. Вона була асистенткою в Державному симфонічному оркестрі у 1950-х роках, співпрацювала з Натаном Рахліним. Аллін Григорович завжди говорив про неї з великим пієтетом, а згодом і познайомив нас. Ми спілкувалися з нею до самої її смерті (у березні 2022 року — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Аліса Костянтинівна часто приходила на мої концерти. Її підтримка для мене значила що тоді, що й тепер дуже багато. Вона — феноменальна жінка: яскрава, енергійна, послідовна. Я не бачила її за пультом наживо, але знаю її як диригентку за відеозаписами, і це захоплює. Вона, можливо, була незручна, прямолінійна, тому не зробила такої блискучої кар’єри, якої була варта. Бо диригент — це лідер, який веде за собою оркестр, пропонує своє бачення твору музикантам. Така роль для чоловіка сприймається суспільством більш толерантно, ніхто не дивується, коли трапляються навіть перебори — у бік впертості та домінування над іншими. А жінці лідерство наче як не повинно бути притаманним. Тому жінки в цій ролі викликають здивування та сумнів, а чи й недовіру або прихований спротив.
Втім, для диригента — це обов’язкова якість. Коли за пульт виходить людина м’яка, яка не пропонує оркестрові нічого нового, то музикантам стає нудно. Диригент має бачити подальшу перспективу та вести оркестр у певному напрямку. Не жорстко, без диктаторства — ці речі є неприпустимими. Але неприйнятними є і млявість та сірість диригента, байдужого до музики. Співпраця з сильним та цікавим музичним лідером має дати музикантам поживу для професійного зростання, а не просто разом озвучити написані ноти.
Така позиція — величезна відповідальність. Треба мати достатньо досвіду та знань, аби відстоювати свої переконання. А в моєму випадку так було не завжди. Моє навчання припало на пізні радянські роки, коли ми всі відчували величезний брак інформації, не мали доступу до європейських першоджерел або мали лише «відредаговану» (читай: викривлену) літературу — так, як було зручно радянській ідеології. Мені катастрофічно бракувало знань — з історії та інтерпретації старовинної музики, класицизму. Я мусила згодом перевідкрити для себе багато творів, поглянути на них іншим оком, озброївшись світовими підходами до їхнього усвідомлення. А це відбувалося так: десь якась книжка, десь почута репліка, вихоплена серед іншого думка, порада від закордонних колег-диригентів, часто старшого покоління, яких, дякувати Божій ласці, мені ще вдалося знати особисто. Вдома у той час я здебільшого не мала до кого звернутися за порадою.
Якщо в Україні жінок-диригенток на посадах очільниць оркестру наразі небагато, то другі диригентки, керівниці студентських оркестрів вже помітні. Цьому є кілька причин, як на мене. Перша — лідерство, яке не кожній людині притаманне, а ще й коли тобі намагаються не дати проявити його. Далі — дилема «кар’єра або сім’я», бо для жінок вона стоїть гостріше, ніж для чоловіків, а вирішувати її в цій професії дівчатам іноді вкрай важко. Третя — посада головного диригента зазвичай є більш оплачуваною, ніж будь-кого з артистів оркестру. Згідно зі штатними розкладами, її вважають керівною. Тож не дивно, що чоловіки змагаються передовсім саме за такі посади, до жінок-претенденток рідко доходить.
Втім, це не винятково українська проблема. Західні оркестри лише віднедавна почали брати жінок на посади головних диригенток. Отож, вже є деякі позитивні зміни, хай і дуже поступові. А назагал жінки все ще йдуть на менш оплачувані посади: менш престижні другі диригентки чи керівниці оркестру в музичному навчальному закладі, статус яких прирівнюється до звичайних викладачок, — тут якраз жінок багато.
Насправді Україна дала світові чи не найбільшу кількість жінок-диригенток, у нас чимало талановитих дівчат. Просто багато з них із часом губляться. Зрештою, це наша загальна проблема — українських музикантів у світовому музичному контексті непропорційно мало, а музична спільнота України, на мій погляд, недостатньо інтегрована у світову та часто існує у власному маленькому світі. І тут у нас ще непочатий край роботи, але разом із тим це величезні можливості й запаморочливі перспективи.
Маргарита Гринивецька, диригентка Одеської національної опери, запрошена диригентка в симфонічних оркестрах Литви, Польщі, Швейцарії, Великої Британії, Німеччини
Мені пощастило почати кар’єру, коли жінки в Україні все частіше ставали диригентками, і це вже почало вважатися нормою, а не винятком. Тому мої перші виходи до оркестру не сприймалися як щось неймовірне. А якщо хтось і дивується, то тільки до першого помаху руки: коли ти знаєш свою справу, чого очікувати від оркестру і як цього досягти, то всі питання відпадають. Ані вік, ані стать не завада до плідної співпраці з музикантами.
У цьому я пересвідчилася сама. Пригадую свою першу консультацію перед вступом до Національної музичної академії України. Один із присутніх викладачів почав іронізувати, чи, може, я хочу ще й Філадельфійським оркестром подиригувати, коли аж у Київ вступаю вчитися? А після тих шпильок кинув: «Покажіть, як ви там диригуєте». Я і почала. Дивлюся — всі мовчать, спостерігають. Тоді у процесі я показала одній піаністці грати тихше, а вона зразу не зреагувала (заняття з диригування у класі відбуваються разом із двома концертмейстерами — піаністами, які грають на фортепіано замість всього оркестру, — прим. DIVOCHE.MEDIA). Тоді той самий чоловік зупинив і сказав їй: «Але ж ви бачили, що диригентка вам чітко вказала стишити звук, будь ласка, зважайте на її вказівки». Відтоді ми нормально спілкуємося з тим диригентом, обмінюємося якимись професійними спостереженнями — і жодного сліду від неповаги чи зверхності. Насправді й ті початкові шпильки не сказати, що пов’язані з тим, що я жінка. Хлопці-диригенти у нас можуть вислухати такі самі речі. Бо диригентів багато, всі прагнуть вказувати музикантам, як грати, але не всі мають достатньо компетенції для цього. Але якщо люди відчувають за тобою професійність, то і поважливе ставлення до тебе гарантоване.
Зрештою, я помітила, що диригування жінок трохи відрізняється від того, як диригують чоловіки. Жінки мають більш розвинену пластику, вони природно залучають усе тіло, а відтак стають виразнішими, мають більше впливу на оркестр. Якщо брати навички, не пов’язані з технікою, то диригентки м’якше комунікують. У них немає нахилу до домінування, прояву влади — так вже склалося через обставини. Авжеж трапляються різні випадки, але здебільшого жінки відрізняються більшою схильністю до домовленостей і пошуку порозуміння.
Я почала навчання за фахом диригування в Одесі й скоро зрозуміла, що простір для розвитку там маю невеликий — у студентів відсутня постійна практика з оркестром, а це вкрай важливо. Щоб побачити, як професіонали взаємодіють із музикантами, я відвідувала репетиції в Оперному театрі. Я туди ходила з 16 років, ледь не на всі репетиції — так часто, що мене всі встигли вивчити: і працівники, і музиканти. Сміялися, називаючи мене оперним планктоном, — настільки я вживилася в атмосферу театру (усміхається).
Згодом я вступила до Національної музичної академії України у клас Алліна Власенка. Там у Києві я смикала Сергія Голубничого (головний диригент Оперної студії НМАУ — прим. DIVOCHE.MEDIA), аби отримати можливість попрацювати над музичною виставою. І, щойно випала можливість, він посприяв тому, щоб я диригувала оперу «Запорожець за Дунаєм». Цей же твір є у репертуарі Одеської опери, тож мені запропонували подиригувати цю оперу там, щоб побачити, чого я навчилася. За якийсь час після вистави в Одесі мені зателефонувала директорка театру, сказала, що всім сподобалося, як я працюю з музикантами, тож мені можуть запропонувати пів ставки на посаді диригентки. Я погодилася не вагаючись.
Одеська опера — це моя любов назавжди. Спершу було нелегко, я у божевільному темпі вчила ті твори, що були у репертуарі театру, опрацьовуючи по кілька одночасно. І одна справа — опера, але балет, який теж у репертуарі театру, — це інша стихія, робота з танцівниками має свої виклики та особливості. Але мені подобалася моя робота, і я планувала пов’язати своє творче життя з Одеським театром. Проте не судилося (від початку повномасштабного вторгнення Маргарита разом із сином перебуває за кордоном — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Маргарита Гринивецька диригує камерним оркестром «Мрія» у Берлінській філармонії (травень, 2022)
У Європі я не маю постійного колективу, але маю запрошення попрацювати з різними оркестрами. Коли запрошують диригента, тут найважливіше — професійний рівень, адже байдуже: чоловік чи жінка, головне — результат співпраці. Мені такі вимоги зрозумілі, і в цьому плані мені тут легко.
Для мене більший виклик — це поєднувати кар’єру та сім’ю. Зараз ми з сином у Вільнюсі без допомоги батьків чи нянь, і питання, на кого його лишати під час репетицій, стоїть досить гостро. Добре, що є садочок, це допомагає у деяких ситуаціях. Але я маю запрошення від оркестрів в інших країнах, і робота з музикантами над певною програмою забирає не один тиждень часу. Як у цей час бути з дитиною самій у місті без знайомих і ще й спокійно працювати — для мене поки завдання складніше, аніж диригування. Зрештою, мені колеги казали, що для жінки не така проблема здобути ім’я у професії чи отримати привабливі контракти, як поєднувати роботу та сім’ю. Це справді нелегко.
Наталія Кіричук, диригентка, студентка кафедри оперно-симфонічного диригування Національної музичної академії України
Я не стикалася у своїй практиці з упередженням, що жінки-диригентки — це не диригенти. Бувало таке, що це малося на думці, інколи відмовляли у можливості проявити себе уповні — та сама всім відома «скляна стеля». Але мені не траплялося, щоб в очі хтось говорив неприпустимі речі про диригенток через їхню стать.
У Національній музичній академії на оперно-симфонічному диригуванні навчається чимало дівчат, десь до половини всіх студентів. Але так стало буквально в останні роки. Раніше жінок було менше, тому зараз ми бачимо, що за пультом оркестрів стоять у більшості випадків чоловіки. У більшості, але не завжди.
Є жінки, які диригують оркестрами, роблять це філігранно: їхня робота вражає, аж мороз по шкірі під час концерту. Маючи їх як приклад для наслідування, легше зважитися обрати для себе цей фах. Вікторія Жадько, Наталія Пономарчук, якийсь час і Оксана Линів (до того, як почала захищати російську класичну музику у березні 2022 року, Линів користувалася беззаперечною повагою в української музичної спільноти, — прим. DIVOCHE.MEDIA) — такі приклади надихали. А ще й зважаючи на те, що конкуренція у сфері оркестрового диригування в Україні величезна незалежно від статі. Диригентів навчається набагато більше, ніж потребує ринок. Музичні академії Києва, Львова, Одеси, Харкова дають багато випускників — приблизно 20 людей щороку. І всі хочуть працювати за професією та розвиватися у своїй справі. То й конкуренція між диригентами шалена, пробитися нелегко хоч дівчині, хоч хлопцю.
Особливість роботи диригента — те, що він не сам музикує, а працює з людьми, від яких хоче досягти потрібного звучання. І тут важливо, як ти вибудуєш відносини з оркестрантами. Бо, коли я спершу ставала за професійний оркестр (Національної гвардії України — прим. DIVOCHE.MEDIA), то початково відчувала до себе поблажливе ставлення. Тоді ще важило, що студентка, то звідки, мовляв, їй знати, як з оркестром працювати? Але, стаючи за пульт оркестру, ти вже не дівчинка-студенточка, а таки диригентка. Коли проявляєш повагу до музикантів, чітко розумієш, що від них хочеш і який максимальний результат вони можуть видати, коли зможеш їх зацікавити роботою і включити у творчий процес, коли вони забувають під час репетиції усі свої щоденні турботи, тоді з’являється потрібна для праці атмосфера. І всім стає насправді однаково, хто ти, якої статі та віку.
Але тоді все було не так легко, як тепер згадувати. В оркестрі Нацгвардії я справді припускалася різних помилок, тож вибудувати комфортні відносини з музикантами була нешвидка справа. Для мене це стало цінним досвідом, як спілкуватися з оркестрантами і яких помилок краще не повторювати. Це можна порівняти з досвідом дитини, яка пробує якусь дію, оцінює її наслідки й розуміє, що до вогню, наприклад, краще не лізти, бо щоразу буде боляче. Тобто, якщо хочеш донести якусь думку, варто її запакувати у такі й такі слова, а взагалі що менше слів, то краще — музиканти прийшли пограти, а не слухати філософствування на різні теми. Тут ще мені допомогло спілкування з Теодором Кухарем (українсько-американський диригент, котрий співпрацював із такими престижними оркестрами, як Клівлендський симфонічний, Берлінський симфонічний, Лондонський філармонічний тощо, у 1990-ті очолював Національний симфонічний оркестр України, а з 2022 року — головний диригент Симфонічного оркестру Львівської національної філармонії — прим. DIVOCHE.MEDIA). Він багато говорить про комунікацію з оркестром. Якісь технічні диригентські моменти важать не так сильно, аніж уміння вибудувати довірчі відносини з музикантами та адекватно донести до них свої побажання щодо інтерпретації твору.
Втім, якщо говорити про розвиток кар’єри молодих диригенток, то тут більшою перешкодою є вік, аніж стать. Професія диригента передбачає, що людина краще даватиме раду з будь-яким колективом, навіть якщо вона виходить до нього уперше, коли опанує більше творів та матиме досвід диригування різними оркестрами. У такому разі великі оркестри хочуть працювати із досвідченим диригентом. Але де тоді молоді набувати того досвіду, якщо їх не пускають до оркестру, бо вони недостатньо досвідчені? Словом, виходить замкнене коло. Звісно, можна починати диригувати з менш іменитих колективів, аніж філармонічні оркестри чи національні опери, але це означає, що ти мусиш сам собі зорганізувати цю можливість, зібравши оркестр. А це, окрім диригування, тягне за собою купу менеджерських завдань. Це цікаво і цінно, але потребує дуже великої кількості зусиль.
Зараз багато хвацьких жінок-диригенток, які шукають можливості для професійного зростання або і самі собі їх створюють, об’єднуючи музикантів у колективи й набуваючи досвіду. Зрештою, взяти цьогорічний львівський майстер-клас для молодих диригентів від Теодора Кухаря. З чотирьох учасників троє — дівчата. І цілком заслужено — я добре їх знаю. Тут не йдеться про підтримку жінок, бо вони жінки, а про гідну конкуренцію, де диригентки можуть бути на вершині, бо добре володіють фахом. Як на мене, це позитивна тенденція — зросла кількість жінок у цій сфері, росте рівень їхньої підготовки, тож надалі їхня присутність у музичній царині тільки збільшиться.
