Власна справа

Йога-студія MamaPrana

12 років йоги

«Люди мені зараз дякують, бо завдяки йозі їхні життя, фізичне та психічне самопочуття змінюються на краще. Я створила не просто студію, а спільноту однодумців!» — каже Валерія Малкова, засновниця черкаської йога-студії MamaPrana. Вже 12 років вона практикує йогу, а вісім із них — викладає.

«Йога завжди рятувала мене від стресу, особливо, коли чоловік був на фронті. На початку повномасштабного вторгнення я переїхала з Києва до Черкас. Я тоді не могла встати із ліжка, і саме йога повернула мене до життя. В Черкасах я вела невеличку практику, коли зрозуміла, що зараз на часі застосувати мої знання про йогу ще і як терапію. Це був поштовх до створення своєї студії, — згадує Валерія. — Чоловік повернувся з пораненням із фронту, йога йому допомогла у відновленні. Для нього я проводила заспокійливі практики йога-нідра на чашах, на різних інструментах. Ми пробували різні методики, крім того, йога-терапія працює і з травмами спини, знімає больові синдроми. Йому спочатку було лячно від звуків, та згодом вони почали працювати на заспокоєння. Такий підхід у багатьох спочатку викликає тривожність, але з часом це минає, і люди самі просять, щоб я провела годинну практику з інструментами».

Дізнавшись про грантову програму «Власна Справа», Валерія, яка вже планувала відкриття власної студії, подала заявку, але спершу отримала відмову. Втім, це її не спинило: «Завдяки йозі я тепер інакше ставлюсь до невдач. Перша відмова була моїм недопрацюванням. І це було навіть на краще, тому що згодом для дружин ветеранів програма стала пропонувати ще кращі умови. Було непросто, тому що ми не наймали нікого, хто б допоміг заповнити заявку на грант. Але нам допомагали порадами в центрі зайнятості, у них багато різних курсів, нас скерували у потрібному напрямі, щоб ми склали план, і підказували важливі речі, які полегшили нам використання коштів». Валерія зауважує: важливо пам’ятати, що грант — це не гроші, які просто впали на голову, грантові кошти, хай які гнучкі, треба повертати — у вигляді податків та зборів.

«Боятися подаватися на грант точно не треба. Ви все одно маєте кілька спроб. Це не так важко, як здавалося. Зараз я знайомим допомагаю правильно заповнювати заявки, головне — не лякатися цифр. Важливо точно вказувати витрати. У нас було дороге обладнання для студії. Мені треба було покласти підлогу-татамі, облаштувати роздягальню і приміщення для індивідуальних занять. Найдорожчими були дзеркала, вони налаштовують на практику і дозволяють корегувати асани, — розповідає Валерія. — Жінкам треба обирати такі напрями бізнесу, в яких у людей є потреба, а йога зараз — одна з найпопулярніших оздоровчих практик для тіла і душі», — зазначає вона.

Зараз студія MamaPrana об’єднує невеличку спільноту, а спільні інтереси учасників виходять далеко за межі самих йога-практик: «Ми зустрічаємося на кава-бранчі, у нас є ретрити, люди спілкуються, дружать, підтримують одне одного, починають вірити в те, що вони все зможуть, бо йога виховує віру в себе і баланс».

Власна справа

Дитячий центр розвитку M.KIDS

Жінки-першопрохідниці

«Із приміщення у 60 квадратних метрів ми переїхали у 200 квадратів, із трьох напрямів діяльності: “мама і я”, “комплексний розвиток” і “підготовка до школи” — ми виросли в повноцінний навчальний центр, де є мінісадочок, група подовженого дня для школярів, заняття з англійської. Команда із двох людей розрослася до 12 чудових викладачів, тож ми маємо змогу надавати якісні послуги для батьків і дітей.

Перший грант я отримала влітку 2022 року, а у березні 2024-го як дружина військовослужбовця — другий, який витратила на започаткування і розвиток логопедичного центру. У нас тепер працюють логопед-дефектолог та фізіотерапевт. І я розумію, якби не грантова програма — я б не вивезла створення такого центру», — зізнається Аліна Майданюк, засновниця дитячого центру розвитку M.KIDS в Умані. Вчителька початкових класів за фахом, після навчання Аліна розпочала кар’єру в одній із приватних шкіл рідного міста Охтирка. Паралельно працювала в дитячому центрі із дошкільнятами.

«Коли я потрапила в освітній бізнес, побачила його із середини, то загорілась бажанням відкрити власний центр», — згадує вона.

З майбутнім чоловіком вони познайомились ще до анексії Криму в дитячому таборі «Артек», де обоє працювали вихователями. Коли молоді люди вирішили взяти шлюб, Аліна переїхала до чоловіка в Умань. Це сталося посеред навчального року, влаштуватися на роботу за фахом було неможливо — школи та навчальні заклади були укомплектовані педагогами.

«Чоловік сказав: спробуймо заснувати власний навчальний центр розвитку. Ми відкрили, пропрацювали рік, заповнили групи, набрали вчителів. Коли думали, що найважче позаду, настало 24 лютого. Війна. Хто куди дітей поведе? У нас було приміщення без укриття. Три місяці ми були зачинені, думали, що, мабуть, будемо взагалі закриватися. Весь час платили вчителям зарплати, сплачували оренду і вийшли в повний мінус. І тут я потрапляю на сайт “Дії” з анонсом грантової програми “Власна Справа”, яка тільки мала запускатися. На другу ніч вже можна було подавати заявки, і я одразу подалась, однією з перших!» — розповідає жінка.

Аліна на той момент знайшла приміщення з укриттям і розуміла — якщо знайде гроші на переїзд, батьки з дітьми до них обов’язково підуть. Вже за два робочі дні після оформлення заявки Аліну запросили на співбесіду до міського центру зайнятості.

«Оскільки я була однією з перших, то в центрі працівники самі ще до пуття не розуміли, як це мало відбуватися. Заспокоювали мене, мовляв, для нас це так само вперше, — згадує підприємиця. — За два тижні я отримала лист, що мій грант погодили».

Найбільшим викликом, згадує Аліна, було саме те, що вона та інші жінки стали першопрохідницями «Власної справи»: «Грантові кошти треба витрачати на те, що записано в бізнес-плані, а поки кошти йшли, товар встигнув подорожчати майже удвічі, а інший я не мала права брати, і ми три-чотири місяці витратили тільки на те, щоб вивести гроші й закупити потрібний товар. Зараз цю систему спростили й удосконалили, але нам було попервах із цим складно».

Зараз Аліна, окрім керування навчальним центром, стала грант-менеджеркою. Допомагає людям в Умані отримувати гранти, бере участь у семінарах, вебінарах, бранчах і зустрічах від центру зайнятості: «З власного досвіду я розповідаю людям, що подаватися на грант — не страшно, що це працює і грант може отримати не лише великий бізнесмен, а й людина, яка ніколи не працювала як підприємець. Я розповідаю, що кожному до снаги відкрити власний бізнес навіть під час війни».

Аліна радить: якщо маєте два-три місяці на отримання гранту, то можна самостійно розібратися із заявкою і податися. Каже, навіть якщо у бізнес-плані будуть помилки, на першій онлайн-співбесіді про це скажуть і підкажуть, як виправити, щоб податися ще раз: «Я раджу звернутися по консультацію, навіть безплатну, до центру зайнятості, вони все обов’язково розкажуть і пояснять. Але з програмою справді можна розібратися самостійно, тільки на це треба час».

Дуже важливо, вважає Аліна, підтримувати зараз жіноче підприємництво. «До війни мій чоловік мав два бізнеси — наш навчальний центр і власний барбершоп. Він був барбером, але покинув все і став на захист країни. А бізнесові справи всі лягли на чиї плечі? На плечі жінок. Якщо не підтримувати жінок зараз, то жінки, які мають можливість виїжджати за кордон, поїдуть і знайдуть підтримку там. Підприємиці стали економічним щитом нашої країни, а це — сплачені вчасно податки, заробітні плати, військові збори, створені робочі місця», — наголошує вона.

За словами Аліни, в її центрі є ініціативи, які допомагають трохи розвантажити мам: «Щосуботи для дітей військовослужбовців є безплатні заняття з комплексного розвитку, ми забираємо до себе на три години в центр діток, а матуся має цей вільний час для себе».

Власна справа

Кав’ярня-кондитерська AirFlow

Жінки-першопрохідниці

«Якби я не відкрила на грантові кошти “острівець” із десертами в торговому центрі, я б навряд чи зважилась стартувати одразу з повноцінного закладу-кафе», — переконана Юлія Лекаркина, власниця кав’ярні-кондитерської AirFlow у Запоріжжі. До того як вона спекла своє перше в житті тістечко «макарон», Юлія працювала в школі й мала 13 років педагогічного стажу як психологиня.

«Я не планувала бути кондитеркою, я не планувала бути підприємицею, я закінчила університет за напрямом практичної психології й пішла працювати до школи. Для мене було важливо побудувати кар’єру в бюджетній сфері, де є соцпакет, лікарняний, відпустка. Я йшла до мети — стати директоркою школи. Моя кар’єра перервалась запланованою декретною відпусткою, на той момент я трохи вигоріла і розуміла, що мені потрібна пауза», — розповідає жінка.

Після народження дитини Юлія вирішила, що більше не повернеться до школи. Майже рік не знала, чим займатиметься, але спонтанно вирішила спробувати кондитерську справу. «Чомусь я вирішила розпочати з тістечок “макарон”, які навіть до того не куштувала, але стала випікати вдома і спеціалізувалась винятково на них. Вже до кінця декретної відпустки відкрила ФОП і відрізала собі шляхи повернення до школи».

До повномасштабного вторгнення Юлія була домашньою кондитеркою, брала участь у місцевих ярмарках, де познайомилась із першими своїми партнерами — кав’ярнями, які замовляли тістечка. Про власну кав’ярню тоді навіть не думала — її влаштовувало, як розвивалась справа. Після 24 лютого вона була змушена припинити роботу — з родиною тимчасово переїхали на дачу: «Я час від часу приїжджала, маленькі замовлення випікала. Почала думати: якщо я залишаюсь в країні, то я б хотіла мати власний заклад. Грошей треба було більше, ніж пропонувала грантова програма, але я вирішила для початку відкрити “острів” із десертами в ТЦ, хоча в Запоріжжі це не дуже розвинуто. Я написала бізнес-план, отримала грант, відкрила “острів” до 14 лютого — це було минулого року».

Проіснував «острівець» чотири місяці, попри те, що в місті була дуже складна ситуація: блекаути, постійні повітряні тривоги, під час яких ТЦ зачинявся. Працювати довелося в мінус, згадує Юлія. «І ми вирішили, що далі будемо масштабуватися в заклад. Ще до того, як я вийшла з ТЦ зі своїм “островом”, у нас був договір оренди на руках, і я не порушувала умов гранту, бо ми не закривалися, я не звільняла людей. В листопаді минулого року ми відкрили кав’ярню-кондитерську зі своїм невеличким цехом. Грант на перший “острівець” допоміг мені зробити крок у підприємницьку діяльність, повірити в те, що я все зможу». Зараз кав’ярня робить десерти для відвідувачів, виконує індивідуальні та корпоративні замовлення, десерти для ресторанів. Планують із часом вивести виробництво десертів, тортів і тістечок в окремий цех із професійним обладнанням.

«Якщо в тебе є ідея, якою ти палаєш, то ти стовідсотково знайдеш шляхи її реалізації, — переконана Юлія. — Але важливо, щоб у тебе була фінансова подушка безпеки. Грант — це зобов’язання, які ти маєш виконати, і треба завжди мати напоготові запасні варіанти. Не треба боятися подавати заявку, життя йде саме зараз, навіть під час війни, тому треба користуватися всіма можливостями. Бо коли, як не зараз?»

«В день, коли у нас вперше обстріляли Дніпрогес і були влучання, мене вранці дзвінком розбудила бариста, яка мала виходити на зміну. Її робочий день мав розпочатися, а вона в паніці питає, що робити, як бути. Я питаю: ти можеш приїхати на роботу, тобі заважає перекрита дорога доїхати? Якщо ні — то ми відкриваємось і працюємо. Будинок цілий? Цілий. Кав’ярня стоїть? Стоїть. Вікна є? Їдемо працювати. Вікон нема? Їдемо прибирати. За пів години ми вже відкрилися, і на ранок у нас була повна посадка, бо люди, які лишилися в Запоріжжі, потребують місць, що повертають їх до звичного ритуалу життя».

Власна справа

Музей у темряві

Єдиний в Україні

«Наш Музей у темряві “Третя після опівночі” — це соціальне підприємництво та інклюзивний проєкт, який сприяє інтеграції людей з інвалідністю у суспільство. Ми не класичний музей, ми створюємо різноманітні досвіди (екскурсії, концерти, вечері в темряві), проживаючи які, наші відвідувачі змінюють ставлення до людей з інвалідністю та руйнують стереотипи. Наш основний формат — це “Прогулянка в темряві”. Ми створили простір, який реалістично відтворює повсякденні місця з життя (квартиру, вулицю, природу), зі звуками та запахами, облаштуванням, але в повній темряві. І кожен може спробувати повторити звичні речі без допомоги зору, а наші незрячі гіди допомагають із цим впоратись і відповідають на всі запитання, — говорить Аліна Марненко, керівниця та співзасновниця єдиного в Україні Музею у темряві. — У 2017-му ми відкрили першу філію в Києві, вклавши власні кошти. З 2019 року вирішили відкрити ще одну філію у Львові. Але цим планам завадив спочатку ковід, а коли почалось повномасштабне вторгнення, я вже готувала відкриття у Львові не як розширення, а як релокацію. Я була впевнена, що в Києві доведеться закритись, і це була остання спроба врятувати проєкт. Для цієї релокації я і подавалась на грант “Власна Справа”, щоб покрити частину витрат на облаштування нового простору — меблі, деяке обладнання для вентиляції та інше».

Аліна вже мала досвід бюджетування, тож проблем із поданням документів на грант у неї не виникло. «Зараз багато людей набувають інвалідність, і багато проєктів почали розвивати тему інклюзивності загалом. Наш бізнес працював і до війни, тож ми могли довести свою стійкість. Ми вже мали робочу бізнес-модель, і цим могли підтвердити — проєкт не закриється через якийсь час, і гроші будуть використані не дарма. В рамках гранту є важливий критерій працевлаштування, а ми ще й працевлаштовуємо людей з інвалідністю. Суть проєкту в тому, щоб розвʼязувати соціальну проблему — ми руйнуємо стереотипи про людей із порушеннями зору, ми сприяємо їхньому працевлаштуванню і збільшенню безбар’єрності в Україні».

Люди допомагали Аліні триматися після 24 лютого, коли власники малих і середніх бізнесів задумувалися, чи потрібні комусь їхні заклади, простори, крамнички тощо. «На початку вторгнення я теж думала, наскільки ми актуальні, чи треба продовжувати цим займатися зараз, чи є в мене сили. Але було чітке розуміння: у мене працюють люди, і якщо я закриваюсь, то звільняю безліч людей, які перестають отримувати зарплату і змушені шукати нову роботу».

Аліна переконана: навіть без підприємницького досвіду можна самостійно розібратися з грантовою заявкою, головне — розуміти мету і можливі ризики: «Зараз багато варіантів підтримки для старту бізнесу — це і навчальні програми, і фінансова підтримка. Це чудова можливість спробувати, отримуючи всебічну підтримку, тож, якщо є бажання займатись бізнесом та ідея, я рекомендую пробувати. Але важливо памʼятати, бізнес — це не хобі, яким можна займатись кілька годин на тиждень, а повноцінна робота, що потребує часу та зусиль. Це дійсно складно і часто виснажливо, особливо зараз, коли постійно виникають нові виклики, до яких треба адаптовуватись. Проте ще ковід показав, що бізнес в Україні дуже стійкий. Я точно рекомендую користуватися можливостями, які є зараз, і не боятися взаємодії із державними грантами».

Аліна радить ставитися до гранту так, наче витрачаєш власні гроші: «В мене був досвід запуску попередньої філії, тому вдалось доволі точно спрогнозувати статті. Проте я знаю з досвіду знайомих, що іноді виникають проблеми. Або не дуже реалістично оцінюється бюджет та ціни, або ж неправильно обрані найкритичніші витрати для старту. Рекомендую ставитись до гранту як до власних коштів, це допоможе економніше та раціональніше планувати витрати».

В Україні продовжують працювати обидві філії Музею у темряві — у Львові та в Києві. Люди шукають нових вражень і нового досвіду. «Це дуже цікавий формат дозвілля і досвід, що розширює світогляд. До нас приходять, щоб отримати нові емоції. Згодом відвідувачі починають замислюватися — дійсно, як незрячі люди роблять звичайні речі, чи доступний для них наш простір, інфраструктура? І в нас можна отримати відповіді на ці запитання. Ще у нас є формат “підвішених” екскурсій, ми проводимо безплатні екскурсії, зокрема для військових та їхніх родин. Це можливість якісного відпочинку, можливість відволіктися, переключитися, бо цей досвід зближує з тими, з ким його розділяєш».