«Давайте чекін після ракет?» — я розплющую очі й бачу цей мем, який ще вчора був справжнім повідомленням у чужому робочому чаті. Немає світла, за вікном гудить генератор і накопичує мою втому, але швидкість перетворення ненормальних умов на гумор все ще блискавична. Десь між цією сторіз та новинами про збиті шахеди відомі психотерапевти намагаються привернути до себе увагу постами про те, що не вивозити, — нормально. Так-так-так, всі ми це знаємо. Вміємо дихати за квадратом. Вивчили вправу «Метелик». У нас завантажені три додатки для майндфулнесу. Тільки якось просто трохи тяжкувато останнім часом. «Просто трохи тяжкувато» — легка форма опису самопочуття.
Мало що викликає справжню, щиру посмішку. На рілз із собаками, вирізку зі стендапу про побачення та вмикання світла за графіком реагує максимум один мʼяз із десятка необхідних.
Після нещодавнього масованого обстрілу я не хочу вставати з ліжка декілька днів поспіль. Це здається занадто довго. Люди в моїй стрічці вже взяли себе в руки й пішли записувати подкасти та качати прес. Мені нема куди поспішати — я не працюю цього літа (це не від хорошого життя). І від того мені ще гірше, бо немає куди включити свій захисний механізм — закритись від реальності роботою, запити стрес фільтром і додати кілька годин тренування в залі. Ніщо з цього мені зараз недоступно.
Подруга, яка дев’ять років живе в Амстердамі, але головою повністю в українському контексті, пише, що буде мітинг: «Сходжу, покричу». Я заздрю шансу позбутись їдкого відчуття неможливості покарати зло кричанням поряд зі своїми: «росія — держава терорист! Дайте нам зброю! Дозвольте стріляти у відповідь!» Українське, блін, поплавлене FOMO. Fear of missing out — синдром втрачених можливостей, або FOMO — навʼязливий страх пропустити цікаву подію чи гарну можливість, що провокується зокрема переглядом соціальних мереж. В умовному «там», що не є територією України, по-своєму жахливо, якщо маєш серце, родину, друзів чи окупований дім тут. Я знаю, я була «там», де українка — не людина, а купа ярликів про біженство та щоденні докази, що ти чогось варта.
Якийсь непродуктивний тиждень. Я не зробила й половини того, що планувала. Досі немає світла, а мобільний звʼязок майже не працює: «Сьогодні з 14.00 до 70% споживачів будуть знеструмлені — Укренерго». Я знеструмлена вже кілька днів.
Дивлюсь у стелю і ловлю думку, що хочу заїсти біль кілограмами солодкого й ніколи не виходити з дому. Мені стає страшно. В голові зʼявляється пояснювальна терапевтична бригада: в тобі є емоції, яких ти хочеш уникнути доступним шляхом. Та невже? Відкладеною для таких моментів силою волі я запускаю інший сценарій розвитку подій: за дві години я на Сирці у школі. Повністю вибиті хвилею вікна з усіх боків, на всіх поверхах. Піаніно в актовій залі зникло під штукатуркою та розтрощеним склом. Добре, що це сталось влітку. Тобто це жахливо і взагалі не мало статись, але… ви зрозуміли. Десятки людей у рукавицях та одежі, яку не шкода у +32 градуси, творять красу. Роботи ще треба пошукати — це дратує і тішить водночас. Координатори спрямовують на третій поверх, але у всіх кабінетах вже є робочі руки. Руки вчителів, дітей з інших шкіл, батьків. Руки тих, хто тут через бажання хоч кудись подіти цю злість, тих, хто робить це щовихідних у складі волонтерських організацій з 2022 року, і тих, хто тут вперше. Кожен закриває особисту потребу, і всі відчуваються своєю зграєю.
Дихається складно через пилюку, але стає легше з кожною квіткою, яку зносимо на перший поверх — з кабінетів фізики, хімії, біології. На дверях висить плакат: «Я відповідаю за свої дії». Я бачила на United24 відео про те, як росіяни навчають дітей стріляти та користуватись дронами, дітей 12–13 років. Який мир може бути з тими, хто готує дітей до майбутніх вбивств? Про що вони говорять на кухні? — «От виростеш і будеш, як тато, косити нацистів і бандерівців?»
З вікна школи бачу дім навпроти. Точніше, його скелет: залишки чиєїсь ванної кімнати, оголеної ворожим снарядом. З даху будівлі волонтери скидають сміття. Нам повідомляють, що робота у школі закінчена, але мого запалу достатньо, аби когось підзарядити, тож йду розбирати сміття (тобто колись чиїсь речі) у дворі біля п’ятиповерхівки. Несу на дах холодну воду, зазираю у відкриті квартири: бачу хаос, де раніше було життя, на яке економили, відкладали, збирали родини й планували залишити дітям, онукам. Все це нищиться — жорстоко, конкретними наказами конкретних людей із росії. Щодня. Як жити далі, якщо весь світ на таке заплющує очі?..
- «Можливо, нас запустять у квартири», — чую і думаю, що так не мало б статися. Це інтимний момент: бути у когось у гостях. Приходити й роздивлятись книжки, фотографії, робити висновки про людину за тим, чи є в неї квіти. А тепер — це просто каркас.
- А як розпізнати, що викидати, а що — ні?
- Ти побачиш. Там майже все стало сміттям.
Ми передаємо мішки зі склом. Рамку. Люстру. Уламки раковини кольору Тіффані. Кухонну хвіртку. Бойлер, на вид зовсім новий. Обговорюємо, що можна було б із цим зробити. «Ось це мені можна лишити?» — звісно, ніхто не каже це серйозно, це як брати квіти з могили, але гумор автоматично вмикається там, де хочеться вити.
Кожен обстріл — гострий стрес, що впливає на мозок та тіло. Важливо триматись режиму дня, вчасно їсти, пити достатньо води й добре спати по вісім годин. Навіть у світі без війни не всі опираються на ці безплатні механізми, в Україні ж кожна з цих речей здається надвикликом. Я повертаюсь додому виснажена. І наснажена повідомленням у чаті, що сьогодні ми зробили щось. Хоч щось.
З середи до пʼятниці дізнаюсь про два весілля: одне фото в особисті, тільки для друзів. Прийшли та розписались. Ніхто не ображається, всі розуміють, що важливо поставити підписи вчасно, а не влаштувати вечірку. Ловлю це повідомлення у черзі в магазині й застигаю з усмішкою, справжньою. Секунда щирості. Як же тепло.
Інше весілля — у вишиванках та формі. Сніданок на Подолі. Так гарно, наче відщипнув собі трохи солодкого перед супом, поки мама не дивиться. Але трохи FOMO, бо хочеться свята, хочеться хотіти свята! Хочеться створити щось сильніше за біль і побути з цим у моменті й із кимось. «Це можна організувати самостійно», — думаю я. Коли востаннє я запрошувала до себе друзів на вечерю? Але все не те — хочеться, аби в цей момент не було тяглого, липкого, зрадницького відчуття, нагадування, що десь за кордоном України, в бік сходу, паралельно накопичуються сили. Надзвичайно потрібно вже вчора, аби країна поряд просто припинила існувати одного ранку. Але світ не такий.
Сил нема ні в кого, ми погоджуємось про це з подругою, сидячи на лавці у Ботанічному парку біля метро «Університет», марно сподіваючись, що ввечері буде менш спекотно та волого. Цікаво, про що б ми переживали, якби не почалась повномасштабна війна? Мабуть, наше FOMO було б про пропущені фестивалі на іншому кінці світу, про неможливість поєднати роботу з особистим життям, як десь в Європі, про мрії відвідати Нову Зеландію. Про що будемо переживати за 5–10 років?
Кожен обстріл та понівечені будинки, вирвані з нутром операційні, деталізовані фотознімки з місця трагедії нагадують, що війна страшна, несправедлива, і вона триває. І нас знову поляризує, бо так працює мозок: тебе, наче кран з автомата, де можна витягнути іграшку, виймає зі вже знайомого, поплавленого середовища і кидає в реальність. В якій ти стоїш прямо перед суцільним злом, яке не просто чинить тероризм, а ще й лицемірно вихваляється цим на очах у всього світу, знаючи, що жодної відповіді, окрім «ми цілковито засуджуємо», не буде. Все знову чорно-біле. Неприпустиме. Або так, або ні. Ти свій або чужий. Будь-які прості відповіді стають опорами, бо твій світ похитнувся від поштовхів, магнітудою у вісім із девʼяти.
Кризи відбуваються з нами постійно, вони потребують часу, місця, а натомість переплітаються в голові зі списками речей, які потрібно купити, оплатою податків за другий квартал, хвилюванням за зиму і майбутнє, бажанням відчути людське тепло й отримати дозу окситоцину.
Знову потрібно зібрати цей кубик Рубика, наново дати собі відповідь: що це за світ такий?
Світ, в якому пост від американської акторки про Охматдит тоне в коментарях вотебаутізму про Газу. Світ, де росія головує в ООН. Той, де страшно через мобілізацію близьких і не менш страшно від думки про окупацію. Де воюють третій рік без можливості ротації й виїжджають у безпеку. Той, де ти жінка, і твої виклики нікуди не ділись. Той, де моя тітка, лікарка з Костянтинівки, що за 20 кілометрів від Часового Яру і буквально присвятила життя та останні вісім років цій місії, говорить російською. І той, де я більше не приймаю залицяння мовою ворога, свайпаючи ліворуч, лишаючись із найкращими варіантами.
Ненависть затоплює внутрішні органи, й хочеться відкашляти її на когось. Назовні. Позбутись цього вʼязкого відчуття. Але, коли ворог зникає з радарів телеграм-каналів, довкола лишаються тільки свої. Ти озираєшся: все чорно-біле. Дуже легко випустити накопичене на тих, хто поряд. На це й розраховано. Було б непогано демонструвати у громадському транспорті нагадування: «Носіями російських ракет є росіяни». А свою злість ще можна конвертувати в боротьбу з рідною корупцією чи незаконним знищенням архітектурної спадщини. Нам є проти чого воювати. Але без обʼєднання ми програємо будь-якому злу.
