У дитинстві українське село для багатьох із нас було чимось буденним. Хтось у селі народився й жив, когось відправляли на літо до родичів. Роки потому село почали романтизувати в соцмережах. В українському тіктоці популярний тренд — естетика села: безкраї поля, пасовища з худобою, всіяні фруктами дерева, польові квіти. Відпочинок у селі — також один із трендів.
Села обирають для відпочинку з декількох причин. По-перше — через неможливість виїхати за кордон. По-друге — через окупацію півдня України з його морськими курортами. І по-третє — через воєнну ситуацію, щоб сховатися від можливих атак ворога.
Та зелений туризм — це не лише гамак, свіжі фрукти й хатинка подобово. До цього виду відпочинку можна зарахувати:
- етнотуризм — знайомство з традиціями й історією певного регіону;
- гастротуризм — знайомство з традиційною кухнею;
- агротуризм — проживання в сільській хатині чи садибі з можливістю працювати на землі.
В Україні є спілка сільського зеленого туризму України. Вона об’єднує локації сільського відпочинку в мережу «Українська гостинна садиба».
DIVOCHE.MEDIA поспілкувалося з власницями сільських садиб і дізналося, що приваблює українців у селах та чому зростає попит на такий вид відпочинку.
Етносадиба «Лялина Світлиця» (Опішня, Полтавська область)
«Насамперед — популяризація української традиційної культури»
У селі Опішня Полтавської області 13 років працює етносалон-студія «Лялина світлиця». Її господарка — етнологиня, докторка історичних наук Олена Щербань. У садибі вона надає послуги проживання, харчування, проводить майстер-класи та знайомить гостей з опішнянською культурою і ремеслами.
Стару хату 1924 року побудови Олена Щербань придбала у 2006 році. Тоді вона ще не мала планів відкривати садибу сільського зеленого туризму. Ідея зробити з сільської хати осередок традиційної української культури прийшла за чотири роки.
«Щоб відкрити власну локацію сільського зеленого туризму, треба вкласти початковий капітал. Та я пішла іншим шляхом, адже грошей не мала. Щоб купити хату, я взяла величезний кредит не за своїми можливостями. При зарплаті у 2000 гривень я взяла 56 тисяч гривень кредитних коштів. Щоб повернути ці гроші, у мене пішло чотири роки. Весь час думала, що ж мені робити з цією хатою, бо, коли я її купувала, думок про садибу не було. Коли закрила кредит, мені спала на думку ідея відкрити садибу-музей. 19 грудня 2010 року “Лялина Світлиця” вперше відкрила двері для гостей. Вона стала першою зеленою садибою в Опішні», — розповідає жінка.
Керувати садибою етнологиня вчилася самотужки, адже у своєму регіоні була першопрохідницею у цій справі. Та й прибутку вона не отримувала.
«Я починала, скажімо так, у пустелі. Адже у мене не було досвіду, я прийшла з науки. На початку моєї роботи для людей це все було смішно і дико. Тоді у глиняну хатину я могла поселити дві людини. І для них було так дико, що в мене хата обвішана рушниками, заставлена старими меблями моєї родини та родини мого чоловіка, що я печу пироги у спеціально побудованій печі… Це ще й дешево було: 35 гривень — вартість ночівлі й так само — обіду. Але я була й цьому рада, хоч і не мала прибутку. Щоб його отримувати, ціна мала би бути втричі вища, хоча б 100 гривень. Але в мене було 35», — згадує Олена Щербань.
У садибі «Лялина Світлиця» на першому місці — не надання ліжко-місця гостю, а його залучення до українських традицій.
«Садиба сільського зеленого туризму в мене у стилі етно. Вона народна, підтримує традиційну українську культуру в її матеріалізованому вигляді. Я пропагую промисли й ремесла — ткацтво, вишивка, гончарство, мазання хати, мальовка, народне малярство, косовиця, хлібна культура, гастрокультура. Також поширюю обрядову культуру, історію краю. До мене їдуть туристи навіть із сусідніх сіл, не говорячи вже про інші міста й області. І всіх їх я дивую опішнянською стравою, опішнянською мовою, опішнянським архітектурним типом забудови моєї садиби. І в цьому моя сила. Багато колег кажуть, що я приваблюю людей своєю харизмою. На мою думку, більше грає роль досвід науковиці», — зазначає власниця «Лялиної Світлиці».
За 13 років роботи садиба Олени розрослася з однієї хати до шести, серед яких — три музеї. Це «Лялина світлиця», де працює музей ляльки-мотанки, музей живого хліба, в якому стоїть піч, де випікається хліб на живій заквасці, музей звареного борщу. А ще — керамічна, весільна і бездріжджова хати.
За територією доглядає сама господиня та її велика родина, яка тут же і проживає. Найманої праці Олена не використовує.
На території садиби Олена Щербань проводить і гастрономічний фестиваль «Борщик у глиняному горщику». Цьогоріч він відбудеться вдесяте.
«Колись я мала дитячу мрію відкрити свій ресторан. Фестиваль “Борщик у глиняному горщику” якраз і став тим “рестораном”, але не в класичному розумінні. Цьогоріч моєму фестивалю виповнюється 10 років. Почала я його у 2014 році з 12 борщиків, а цьогоріч 10 серпня ми приготуємо 100 різновидів борщу. Також під час фестивалю ми печемо короваї з різних регіонів України. Цей фестиваль — важка праця. Кожного року на території садиби я збираю унікальних людей, з якими обмінюємося культурним надбанням, досвідом. І в цьому також є промоція сільського зеленого туризму», — наголошує Олена Щербань.
Про туристів
Найбільше туристів «Лялина Світлиця» приймає з Дніпра, Харкова і Києва. Справжній бум на сільський туризм в Опішні був відчутний у 2015–2017 роках.
«Якраз у цей час в Опішні набирав популярності місцевий туристичний магніт — музей гончарства. У 2018–2019 роках в Опішню за один травневий-червневий день могли заїхати або проїхати повз мою садибу тисячу людей. Це фантастично велика цифра. Все так стрімко йшло вгору, що у 2020–2021 роках у музей гончарства і в мою садибу почали їхати цілими автобусами із Запоріжжя і Маріуполя. Я пропонувала людям повноцінний відпочинковий день з чотиригодинною екскурсією й обідом. Люди, змучені після дороги й насиченої програми в музеї гончарства, залюбки йшли до мене на відпочинок. Тоді я почала думати, що садиба стає бізнесом. Та потім прийшла повномасштабна війна, й у 2022 році зелений туризм повністю ліг на лопатки, як і багато інших бізнесів», — каже Олена Щербань.
Але 2023 року, за словами власниці «Лялиної Світлиці», пішла позитивна динаміка — як у неї, так і в її колег по Україні.
«Я обрала шлях надання послуг гостинності, продаючи культурний продукт. У нашому регіоні це не робить ніхто у тому чистому вигляді, в якому роблю я. Турист, задовольнивши свої базові потреби в ночівлі й харчуванні, йде здобувати враження в музей гончарства, а після цього — задовольняти культурні потреби у моїй садибі на екскурсії, майстер-класах і обідах. До мене йдуть навіть ті, хто не проживає у садибі. Але я й ніколи не наголошувала на проживанні. Я не хочу, щоб мою садибу розглядали просто як готель», — наголошує етнологиня.
Садиба була потрібна людям і у 2022 році. Вона приймала переселенців.
«До нас йшли люди, які вимушено покинули свою землю, — Сумщина, Харківщина. Вони йшли зненацька, але садиба стала для них помічною. Була хата, була піч. Не було світла, але була піч і хліб. І це те, що першочергово треба. І було тепло. Не тільки фізичне, а й душевне. Це теж відіграло свою роль. У ті часи я зрозуміла, що не даремно займаюся своєю садибою», — зауважує Олена Щербань.
Про підтримку від держави й громади
Олена Щербань каже, що за всі роки роботи ніколи не отримувала суттєвої допомоги. Своїм прикладом показує, як можна самотужки розвивати свій власний бренд.
«Зелений туризм завжди був недооцінений. Держава не давала на це коштів і зараз не дає зі зрозумілих причин, все йде на забезпечення армії. Не відчуваю я й суттєвої підтримки від керівництва громади. Все, що я маю, — свій бренд, садибу — я зробила сама. Також я щороку показую, як одна людина без адміністративного ресурсу, без великих коштів може провести цікаву масштабну подію, фестиваль. До повномасштабної війни в Опішні провели кілька фестивалів, і я наполягала, щоб це було на етнотему. Слава Богу, мене почули й організували культурно-гастрономічний фестиваль “Слива фест”. Його проводила громада, витрачаючи на це бюджетні кошти. Згодна, це справа потрібна з туристичного погляду, але ж я так само проводжу фестивалі одна, на своїй маленькій території, без фінансування. У фестивальному туризмі на тему етно я можу назвати себе монополісткою, але всіма знаннями я щиро і щедро ділюсь з усіма, хто цього хоче», — зазначає етнографиня.
Свою садибу Олена бізнесом не вважає: «Сільський зелений туризм для мене не є бізнесом, який міг би прогодувати мою велику родину. Не у зв’язку з війною, а у зв’язку з тим, що в Полтавській області тема сільського зеленого туризму не розкручена до такої міри, щоб приносити достатню кількість грошей. Та попри це я вважаю, що сільський зелений туризм — це безпрограшний варіант, коли живеш у садибі й постійно готовий приймати гостя».
Про перспективи зеленого туризму
За словами Олени Щербань, зелений сільський туризм набирає попиту, але ця сфера і досі нерозвинена.
«Як експертка із сільського зеленого туризму я можу сказати, що на Полтавщині він не розвинений, ця сфера не розкрита на повну силу. У регіоні немає повноцінної конкуренції та сільських зелених садиб у класичному їхньому розумінні», — каже етнологиня.
За словами Олени Щербань, розвивати сільський зелений туризм можна і в селах, які не мають ані туристичних магнітів, ані визначних природних локацій. Головне — це культура регіону.
«Першою вимогою для сільського зеленого туризму є його місце розташування. Це має бути виключно село, а не приміські чи дачні ділянки. Місцина має бути привабливою для туриста. Тобто відносно тиха й екологічна зона, наскільки це можливо зараз під час війни. Але я твердо переконана, що зробити сільський зелений туризм можна в будь-якому селі. Сільський зелений туризм був і залишається найрозвиненішим у західній частині України. Тамтешні люди — великі молодці, адже на повну використали свою підприємливість, активність і, звичайно, гори та всі природні принади, які має Карпатський регіон. І не забули про місцевий колорит — гуцульську, лемківську, бойківську культури. Я на початку своєї роботи вирішила, що теж маю приваблювати туристів своєю культурою, Полтавщиною. Адже люди щось там чули про Солоху і мають стереотипні уявлення, а справжньої Полтавщини не знають», — зазначає власниця «Лялиної Світлиці».
Олена радить не забувати старі батьківські хатини в селі. Вони стануть у пригоді не лише для потенційного бізнесу, а для самозабезпечення родини.
«У далекому 2010 році я мала рацію, передбачила, що сільська тема буде жити й ще більше розвиватись. Сьогодні я б навіть ненав’язливо рекомендувала: не забувайте свої батьківські хати, дідизну, материзну, батьківщину. Мати хату в селі зі шматочком землі для потреб власної родини було б дуже правильно і мудро. І на своїй землі садити городину, садовину, як це роблю я. Сьогодні я харчуюся винятково зі своєї праці в садибі», — каже Олена Щербань.
Садиба «Подоляночка» (Михайлівка, Вінницька область)
«Хочемо, щоб був спокій, як ми колись приїжджали до бабусі»
У селі Михайлівка Могилів-Подільського району Вінниччини минулого року з’явилася нова локація для відпочинку — садиба «Подоляночка». Її відкрила декораторка Тетяна Лобода у старій бабусиній хатині.
Спочатку Тетяна й не замислювалася над бізнесом. Бабусину хату вона хотіла перетворити на родинну дачу.
«Мій чоловік — військовий. Коли він повернувся з війни, ми на деякий час хотіли втекти від усього світу. Спочатку поїхали у Трускавець, трішки відпочили, а потім подумали, що в нас у селі є бабусина хатина, яку можна перетворити на дачу. Мій батько засадив там садочок, і ми все одно туди їздили кожні вихідні й за змогою в будні. Тому вирішили взятися за реставрацію хатини. Бабусі на той момент не було вже чотири роки, й хата потребувала ремонту», — розповідає Тетяна Лобода.
Більшість ремонтних робіт родина Тетяни виконувала самотужки.
«Планування хатини лишилося таким, як і було. У хаті провели капітальний ремонт: перефарбували стіни, стелю, підлогу, поклеїли шпалери. Єдине, що потребувало значно більшого обсягу робіт, — ванна кімната, де клали плитку і був суттєвий ремонт. Також ми власноруч зробили нові ліжка для кімнат. Над ремонтом працювала лише родина. Мої тато і чоловік із золотими руками, тому майже все зроблено їхніми зусиллями. Найманих працівників залучали лише для ремонту у ванній, адже чоловік і тато були на роботі, й ми трішки не встигали по часу», — розповідає власниця садиби.
Переглянути цей допис в Instagram
Ідея зробити садибу місцем відпочинку для людей прийшла спонтанно — після прохання друзів відпочити на їхній дачі.
«Після реставрації хати ми взялися за територію — облаштували у дворі альтанку. І після цього наші знайомі й друзі стали запитувати, чи можна до нас поїхати відпочити. А згодом стали запитувати й незнайомі люди. І ми задумались: “А може, зробити бабусину хату садибою для відпочинку людей?” Бо ми все одно на постійній основі не можемо тут бути, а так — люди відпочиватимуть», — каже Тетяна Лобода.
Про хату
Садиба «Подоляночка» працює в старій бабусиній хатині, якій 107 років. Інтер’єр хати поєднує сільський колорит і сучасність. Його до дрібниць продумала Тетяна, яка має великий досвід декораторки.
«Ми намагалися зберегти український стиль, залишити всю старовину. У хаті, наприклад, залишилися вишиті бабусею подушки, ткані доріжки. Інша бабуся, яка досі жива, подарувала нам ткані килими, які сама робила. Також є багато вишитих нашими бабусями рушників. Крім цього, ми залишили деякі старі меблі, наприклад, сервант. Його відреставрували, але залишили всередині сервізи наших бабусь і дідусів. Зокрема, там є й славнозвісні “рибки”, які нагадують дитинство. З хати ми забрали весь радянський несмак, залишивши традиційне українське убранство, та додали трохи стилю прованс. А щоб нашим гостям було не лише красиво, а й зручно, в хатині зробили туалет, душ, поставили пральну машинку для тих, хто приїжджає на декілька днів. Бо всі вже звикли до комфорту і не дуже хочеться купатися в мисці. Сплять гості на нових ліжках з ортопедичними матрацами й новою постільною білизною. Також на території садиби є літня кухня з усім необхідним: посудом, холодильником, мікрохвильовкою, духовкою, плитою, кавомашиною, посудомийною машиною», — розповідає господиня.
Опалення в хаті пічне, тому взимку тут дуже атмосферно.
«Це хата-мазанка. У ній влітку прохолодно, а взимку дуже тепло. Опалюється хатина грубкою, що створює неймовірну атмосферу. Коли на вулиці мороз, у хаті тріщать дрова, а від груби йде тепло — це дуже затишно. А для тих, хто лінується розпалювати грубу, у нас є каміни й кондиціонер, яким можна користуватися в несильні холоди», — каже Тетяна Лобода.
Наразі садиба «Подоляночка» готова приймати до семи людей одночасно. Для розміщення гостей у хаті є два двоспальних, дитяче і полуторне ліжка, а також диван.
Про розваги
Поруч із садибою є річка Дністер, де можна покупатися. Хата розташована на першій лінії від берега. Щоб гостям не було нудно, є розваги у дворі. Для літнього відпочинку в садибі є альтанка з мангальною зоною, кінотеатр просто неба, басейн та кострова зона з гойдалками, де ввечері запалюються ліхтарики, можна розвести багаття і посидіти біля вогню з пледами за розмовою.
У холодний період для гостей є чан із функцією джакузі й гідромасажем, а також невеличка лазня.
Одна з родзинок садиби — велика стара піч.
«Це величезна піч, яку за бажанням можна розпалити, щоб приготувати в ній якісь страви або полежати на лежанці. У нас таку піч називають магала. Наша сусідка — бабуся, якій, мабуть, 80 років, — розповідала, що в цій печі готували для найближчих вулиць, якщо в когось було весілля чи свято. Зазвичай у печі пекли хліб, адже за раз у неї можна поставити 15 форм. Зараз готуємо в ній страви для гостей. На бажання люди можуть або самі щось зготувати, якщо знають, як це робити, або замовити готові домашні страви, наприклад котлети чи голубці. Людям подобається спостерігати за процесом закладання в піч, готування, діставання страви і, звісно ж, смакувати страву», — розповідає Тетяна Лобода.
Власниця садиби планує збільшити кількість розваг для гостей. Її мета — щоб гостям не було нудно в межах господарства.
«Я маю багато планів. Зараз працюємо над дитячим майданчиком, щоб і для найменших гостей було тут цікаво і комфортно. Хочемо ще й сінник зробити найближчим часом. Загалом ще дуже багато ідей, хочеться багато всього зробити. Ми постійно працюємо над тим, щоб із кожним днем ставати кращими. У нашій місцевості, скажу відверто, дуже туго з сервісом. Тому ми намагаємося його надавати якнайкраще, щоб до нас поверталися», — зазначає жінка.
Про атмосферу
Назва садиби — «Подоляночка» — присвячена бабусі Тетяни, яка мала прізвище Подолянець. Цією любов’ю до бабусі пронизана вся робота в садибі. Та й атмосферу тут роблять таку, щоб гостям здавалося, ніби вони приїхали на канікули до своєї бабусі.
«Ми хотіли, щоб можна було відпочити від міської метушні, перезавантажитись, розслабитись, і щоб тут було настільки затишно, ніби приїхали до бабусі в гості. Щоб панував спокій, було безтурботно і ми ні про що не думали. Щоб трішки відволіктися від дорослого життя», — говорить Тетяна.
Окрім неї, у садибі працюють двоє найманих працівників. За невеликий проміжок часу садиба «Подоляночка» привабила багато туристів, які їдуть за спокійним відпочинком.
«На своєму досвіді я бачу, що сільський туризм зараз у попиті. Якщо говорити про нашу садибу, то на липень усі дні заброньовані, а на серпень — до 20 числа. Мені цікаво працювати з цим проєктом, мене це захопило, подобається продумувати все до дрібниць, організовувати, працювати. А коли ми бачимо результат, читаємо відгуки з гарними словами — це дуже надихає і мотивує до нових цілей і звершень», — підсумовує Тетяна Лобода.
