П’ять років тому в мами виявили онкологічне захворювання. Променева терапія продовжила її життя на четвертій стадії раку. Тоді я вирішила народити дитину.
Вона роками мріяла про онуку, тож після довгих вагань я вирішила: народжу для неї нарешті ту дівчинку, і це розрадить її життя.
«Поява в родині нової людини має розвіяти негаразди, всіх переродити та зцілити, а найголовніше — перевести мій фокус уваги від страху втратити матір», — подумала я. Тому це рішення можна вважати частково егоїстичним.
Але, коли роками живеш у тривожності за найрідніших, цей страх передає естафету серйознішому почуттю — перманентній тривожності за нову людину, яку народила сама. Проте певною мірою це спрацювало — я перестала боятися одного дня втратити маму. Спогади, яких намагалася позбутися все життя, лишилися просто спогадами — мені сім років, в хаті пахне айстрами й мокрим листям, на дворі ще не зовсім розвиднілося, а мама вже блює кров’ю в алюмінієву миску, потім її, білу і непритомну, на руках виносить тато, і я розумію, що мама не повернеться. В одній білій майці з розпущеним волоссям стою посеред кімнати, відчуваючи пекло. Нічого не спадає на думку, крім як говорити з кимось невидимим, випрошуючи, як п’ятдесят копійок в баби, життя своїй матері.
Я продовжувала наполегливо просити, бо вірила, що той чи та, хто мене чує, обов’язково мене любить, тому зрештою здасться і виконає моє бажання. Бабуся ж здавалася.
І мама завжди поверталася. Кров кепсько змивається з меблів, жахливі спогади погано стираються з пам’яті. Це неправда, що вони підчищаються, аби вберегти нас від божевілля.
Коли мама зникала, а це траплялося найчастіше в лютому та жовтні під час загострення хвороб, я діставала з її пахучої шафи рожевий светр і нюхала його. Відтоді я ненавиджу лютий — він несе неприємності, втрати, пахне лікарнями, хворобами та нескінченними холодними днями без натяку на сонце й на те, що все буде добре. Також у дні відсутності мами я брала її косметику, дихала її парфумами. Такий ідеально складений і бездоганний одяг (я ніколи не навчуся так поводитися з речами), який я не носила, бо швидко переросла: мама маленька, а я висока, як гілляка.
Коли я в дитинстві дивилася мультики, де губилися діти, або ж програми про дику природу, де мати розлучається з малюком, завжди вболівала за те, аби загинув малюк. Горе від втрати матері в моїй уяві дорівнювало кінцю світу — краще вмерти, аніж існувати без неї.
Мама — це про жовтень. Коли горобина, гриби-лисички й золото дерев, приємне згасання. Вмирання підкрадається урочисто, як класична музика. На день народження у жовтні я надсилаю їй жовті айстри. Колись вона малювала мені змій, жуків, ящірок солодкими медовими фарбами й прикріплювала звірів до сукні — я була Фауною на святі. На спини гадюкам клеїла блискучі кришталики, волосся накручувала і вплітала туди листя. Я була найкращою принцесою, бо мама вміла чаклувати по-справжньому. Невиправна естетка з рівними випрасуваними стрілками на штанах. Один із найсумніших для мене днів — це свято Матері в школі без мами. Був конкурс, де із зав’язаними руками матері могли через дотики до голови впізнати своїх дітей. І вони всі впізнавали — як їм це вдавалося? Тоді я думала, що вони обов’язково махлюють. А потім був конкурс навпаки — із заплющеними очима намацати руки твоєї мами. Я не дозволила жодній сльозі виприснути того дня, хоч вони мене душили, наче слизька холодна гадюка довкола шиї.
Рак прийшов у нашу сім’ю у шляхетний спосіб. Не увірвався, як вуличний бандит чи окупант. Він роззувся, постукав, дав час для обурення, примирення, сприйняття. Якось у знайомої мама померла раптово, її повідомили телефоном. Тієї ночі Настя вила, як підбита собака, її крик відбивався від товстих стін австрійської квартири, яка після цієї події вже ніколи більше не здавалася нам романтичною. Потім Настя видавала звуки, схожі на ті, які видає недобита свиня з ножем у серці. Незадовго після цього мені повідомили про мамину хворобу. А незадовго до цього наснився сон, в якому я плакала і дуже хотіла до мами. Я їхала у поїзді «Львів — Маріуполь», заплющувала очі й бачила, як страхи дитинства стають новою реальністю.
Відтоді, як у мами виявили рак, п’ять років тому (мамі було 44), вмерли дві баби, двоюрідний брат, одна собака, два коти. Війна забрала багатьох молодих людей. Рак — мою знайому Надю. В її випадку хвороба не була шляхетною, все відбулося швидко, як розтин. Відтоді також народилася одна людина. З огляду на ці події я починаю вірити, що мої благання, коли я випрошувала мамине життя у пустій кімнаті перед іконами, хтось таки почув.
Ми вже не ставимося до маминої хвороби з надривом. Вона далі намацує лімфовузли, які постійно ростуть, та це вже не викликає у всіх оніміння від жаху. Перед плановим оглядом онколога вона не спить всю ніч від хвилювання, а потім встає о четвертій, щоби зробити зачіску, макіяж, підібрати одяг так, аби колір шарфика відповідав відтінкові штанів. Інколи в її очах я бачу щось одночасно сумне й прекрасне. Колись у них було більше втоми, зараз — любові. Особливо, коли вона дивиться на онуку. Онука ж вийшла схожою на бабусю. Коли дивлюся на фотографію маленької мами в білих колготках на лікарняному ліжку, а потім — на доньку, то не розумію, хто з них хто. Часом сниться сон. Той самий сон-попередження, де я її кличу.
