Згідно з даними Офісу Генерального прокурора, станом на 23 липня внаслідок збройної агресії рф 1474 дитини в Україні отримали поранення різного ступеня тяжкості, 562 дитини загинули. Діти особливо чутливі до подій війни, вони втрачають близьких і власні домівки, змушені переїздити в більш безпечні місця, отримують як фізичні травми, так і психічні.
Аби привернути увагу міжнародної спільноти до подій в Україні та розповісти про травму, яку переживає молоде покоління, Христина Храновська започаткувала проєкт «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей».
Виставку оригіналів дитячих щоденників, а також аудіо- та відеоінтерв’ю вже презентували у Нідерландах, Німеччині, Франції, Україні та США.
Наразі у проєкті 14 особистих історій дітей із різних регіонів України, ось деякі з них.
Єгор Кравцов, 10 років, Маріуполь
Хлопчик із родиною протягом трьох місяців перебував в окупації. Він описував пережиті емоції та побачене у щоденнику.
Єгор мріяв бути будівельником: «Але коли ми вийшли з підвалу під час окупації, й мені дуже хотілося їсти, вирішив стати кухарем і нагодувати весь світ. Щоб усі люди були щасливі та не було ніякої війни.
Зранку 24 лютого 2022 року мама стурбовано ходила по хаті, а потім сказала, що я можу не йти до школи. Тоді я зрозумів, що щось не так.
Кажуть, почалася війна. Спочатку я подумав, що це жарт, але потім почув вибухи», — пригадує хлопчик.
У Маріуполі родина Єгора залишалася до 30 травня. 22 травня у Єгора був день народження, йому виповнилося 9 років. Він мріяв отримати заряджений телефон, і мама з бабусею здійснили цю мрію.
Щоденник, у якому маленький Єгор фіксував побачене, став для нього відрадою, бо відвертав увагу від страшної реальності. Родині Єгора вдалося евакуюватися з окупованого Маріуполя. Зараз хлопчик мріє побувати за кордоном і з’їздити на море. Україна — його улюблена країна, але хочеться побачити й інші. А найбільша його мрія — повернутися до українського Маріуполя.
«Війна
3 НД: Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся, підвівся і почитав до 25 ст. Ще в мене помер дідусь 26:( У мене рана на спині, видерта шкіра сестри, поранення голови, мамі видерли мʼясо на руці й дірка в нозі. Мені 8 років, сестрі 15 років, мамі 38 років. Потрібно робити перевʼязку. Мама перша, я другий, третя сестра».
«Подруга
До речі, у мене зʼявилася подруга Віка, весела, і вона наш сусід, у неї добрі батьки».
«4 ПН: Я прокинувся, як учора посміхнувся і тд. Бабуля пішла по воду, повернулася. До речі, у мене скоро день народження.
І в мене померло двоє собак і бабуся Галя 🙁 і улюблене місто Маріуполь, за цей весь час починаючи з 24 чт».
Артем Скрипченко, 12 років, Торецьк
Врятувався з-під завалів будинку, втратив там же батька. Створив серію малюнків про війну.
Коли 24 лютого мама з татом сказали, що розпочалася війна, Артем думав, що вони приїдуть на дачу в село Яцьківка, перечекають там поки все заспокоїться та повернуться додому. Так вони вже робили 2014 року, адже жили в Донецькій області за 25 кілометрів від Горлівки — тоді над ними постійно літали російські ракети. Тому цього разу також думали, що на дачі буде безпечніше.
«Я взагалі раніше думав, що війна, це коли воюють саме армії. Але те, що будуть бити прямо по людях, я не очікував», — говорить Артем.
Хлопець пригадує, що на початку повномасштабного вторгнення було багато літаків. Він із родиною ховався від обстрілів у маленькому коридорі або в підвалі. 11 березня 2022 року, коли родина знову спустилася туди, в їхній будинок прилетіла ракета. Тато хлопчика загинув на очах у родини. Артему з мамою та маленькою сестрою допоміг вибратися з-під завалів незнайомий чоловік, який довіз родину до Святогірська. Далі були поліцейський відділок, медична допомога та безсонна ніч. Пізніше приїхав дядько з Києва, забрав їх та допоміг евакуюватися до Тернополя.
«Малюнки я став створювати у Святогірську, всі вони присвячені війні та татові, якого ми дуже сильно любили. Я хочу, щоб люди дивилися на них і нагадували собі, що відбувається. Може, це спровокує їх більше донатити на нашу перемогу, щоб подібне більше ніколи не сталося», — каже Артем.
Катерина Кришкевич, 15 років, Лиман, Донецька область
У 2014 році Катя вперше застала війну, коли Лиман кілька днів був під бомбардуванням.
24 лютого 2022 року вона знову відчула жах війни, коли подруга з Краматорська повідомила про вибух на аеродромі. Її родина сподівалася, що все швидко вщухне, але ситуація погіршувалася. Тоді ж Катя почала вести щоденник.
«Я взагалі не розумію, чому наше місто? Воно маленьке, там немає жодних стратегічних обʼєктів», — говорить Катя.
Магазини спорожніли, вибухи лунали частіше, і родина вирішила евакуюватися. Вони переїхали до Хмельницької області, а батько дівчинки залишився в Лимані, де загинув під обстрілами:
«Тато ж залишився в Лимані — він не воював, але й місто кидати не хотів. Якось він потрапив під обстріл, отримав поранення, а вже за кілька днів його не стало. Коли мама сказала про це, у мене серце в пʼяти пішло. Він мені часто сниться, у снах ми обіймаємося».
Катя тепер цікавиться психологією і записує свої думки, щоб заспокоїтися. Вона мріє вступити на факультет міжнародних відносин, щоб впливати на ситуацію в країні. Катя хоче повернутися додому, хоча розуміє, що місто зруйноване і люди там, як примари. Але це лише підсилює її бажання змінювати ситуацію в країні.
Софія Громакова, 16 років, Маріуполь
Перебувала в окупації в Маріуполі, втратила батька, який вступив до лав тероборони міста. Перенесла свої переживання на картини.
Зранку 24 лютого Софія побачила у вікні спалахи й дізналася про початок війни. Її тато Андрій, який служив в армії та працював у маріупольській поліції, одразу пішов у тероборону. Бойові дії наближалися, всіх, хто намагався виїхати зеленим коридором, обстрілювали. Поряд із ними не було жодного укриття, тільки Драмтеатр і спортзал у підвалі, куди тато попереджав не йти, бо по них можуть стріляти.
«6 березня вперше почали обстрілювати наше подвір’я. Знаряди прилетіли в сусідній підʼїзд, будинки навколо і в машини у подвір’ї, всюди вибило вікна. Ми розуміли, що це може бути кінець. Під ризиком смерті та обстрілами в посіченій уламками машині ми доїхали до гаража, який використали як укриття. У мене була істерика, ми слухали, як знаряди вилітають, летять і приземляються. Це був наче якийсь жахливий сюрреалізм із книжки, — каже Софія. — Тато розповідав про жахи в Бучі й Гостомелі, про які їм доклали по рації. Він казав, що нам треба їхати якомога далі звідти. 18 березня ми з мамою, жінкою, у якої жили, та її 6-місячною дитиною й племінницею виїхали до Запоріжжя. Тато залишився боронити Маріуполь».
Вона згадує його останні слова: «Ми робимо все, що від нас залежить».
Малювання стало порятунком для Софії: «Ще в окупації я робила замальовки двох картин. У першій я хотіла виразити думку — якщо Бог існує, як він міг допустити такі великі втрати серед мирного населення? Чому невинні люди гинуть, і ці жахи стаються на нашій землі? Друга — захід сонця над Азовсталлю. Одного дня, коли майже не було обстрілів, я повірила, що це може бути кінець війни. Тоді з’явилася надія, що все це може закінчитися в один день. Тільки малювання рятувало мене в окупації, коли я не знала, що коїться з країною та навіть із моїм татом».
Нещодавно виставку «Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей» презентували у Вашингтоні. Це сталось 8 липня 2024 року, у день масованої ракетної атаки на Київ, Дніпро, Кривий Ріг, в результаті якої було пошкоджено близько 100 об’єктів, зокрема дитячу лікарню «Охматдит».
