«А вам попадаються ще сложніші діти, тобто самі тупенькі…» — так про роботу асистентки вчителя нещодавно висловилася відома українська стендаперка Лєра Мандзюк. Відео розмови з освітянкою, яка прийшла на виступ, Лєра Мандзюк виклала в соцмережі. В коментарях люди, які мають дітей з особливими освітніми потребами, доводили гумористці, що їхні діти не «тупенькі», а повноправні члени освітнього процесу, які просто потребують допомоги спеціаліста.
Які фахівці беруть участь у створенні комфортного інклюзивного освітнього середовища та як допомагають навчатися дітям з особливими освітніми потребами (ООП) розібралося DIVOCHE.MEDIA.
Хто такі діти з особливими освітніми потребами?
Закон України «Про освіту» дає чітке визначення поняття «особа з особливими освітніми потребами». Це люди, які потребують додаткової постійної чи тимчасової підтримки в освітньому процесі (п. 20, ч. 1 ст. 1).
Особливі освітні потреби мають діти з інвалідністю та різними хворобами. Це діти з порушеннями зору, слуху, мовлення, хворобами опорно-рухового апарату, інтелектуальними порушеннями, затримкою психічного розвитку, порушеннями розвитку, розладами аутистичного спектра та діти, які мають ВІЛ/СНІД.
Особливі освітні потреби також мають діти-біженці, діти-мігранти, діти-переселенці, діти, які належать до етнічних, релігійних і мовних меншин, діти з неблагонадійних та малозабезпечених сімей, діти-сироти. Учні та учениці, які на деякий час випали з освітнього процесу через хворобу чи інші важливі причини, на певний період теж стають дітьми з особливими освітніми потребами. Адже вони потребують додаткового часу, щоб наздогнати навчальну програму.
За яких умов у звичайній школі можуть відкрити інклюзивний клас?
Щоб дитина з особливими освітніми потребами могла навчатися у звичайній школі, батьки мають написати заяву на ім’я директора і надати перелік документів:
- свідоцтво про народження дитини;
- медичну довідку про стан здоровʼя дитини з висновком лікаря щодо можливості відвідування навчального закладу;
- висновок інклюзивно-ресурсного центру (ІРЦ), в якому зазначено необхідний рівень підтримки дитини у школі.
Є різні рівні підтримки дитини з особливими освітніми потребами, цей поділ впровадили з 1 січня 2022 року.
За інформацією Державної служби якості освіти України, на першому рівні підтримки інклюзивний клас не потрібний, адже такі діти можуть навчатися у звичайному. Якщо рівень другий і вище, створюється інклюзивний клас, у якому діти з особливими освітніми потребами навчаються поряд з іншими учнями.
У навчанні таким дітям допомагають спеціалісти: асистент вчителя, асистент учня і тьютор. Асистент вчителя — офіційна посада у штаті школи. Ця людина допомагає вчителю у роботі з усім класом. Асистент учня — соціальний працівник, який забезпечує побутові потреби дитини. Батьки також можуть наймати тьютора — це приватний спеціаліст, наставник дитини, який допомагає у навчанні й соціалізації.
Як працює асистент вчителя?
Посада асистента вчителя визначена частиною 4 статті 33 Закону України «Про освіту» та частиною 8 статті 44 Закону України «Про повну загальну середню освіту». Головний обов’язок асистента вчителя — допомога у створенні повноцінних умов для навчання в інклюзивному класі.
Своїм досвідом роботи поділилася асистентка вчителя однієї з хмельницьких загальноосвітніх шкіл Ірина Валівоць. Вона працює в інклюзивному класі, де навчаються 30 учнів, двоє з яких — з особливими освітніми потребами.
Щоб відкрити інклюзивний клас, батьки мають написати заяву, прикріпивши до неї висновок інклюзивно-ресурсного центру про особливі освітні потреби дитини. Отримавши заяву, школа обов’язково повинна відкрити такий клас. Якщо рівень підтримки дитини в освітньому процесі другий і вище, то у класі має працювати асистент вчителя. Він допомагає основному вчителю-класоводу в організації навчально-виховного процесу. Асистент — теж вчитель із педагогічною освітою, якому можна довірити частину роботи або практикувати з ним співучителювання. Наприклад, вчитель може додатково або окремо позайматися з певною групою дітей, а для інших учнів урок проведе асистент. Парна робота пришвидшує процес викладання.
Крім цього, асистент спільно з учителем розробляють навчальну програму для учнів з особливими освітніми потребами. До кожного з таких учнів потрібен індивідуальний підхід згідно з рекомендаціями інклюзивно-ресурсних центрів.
«У висновку ІРЦ вказано, що програмовий матеріал повинен бути модифікований чи адаптований. Тобто ми його змінюємо залежно від потреб дитини, щоб їй було легше сприймати матеріал. Відповідно змінюємо й систему оцінювання. Дитина отримує оцінки згідно зі своїми можливостями. На початку навчання не всі діти вільно почуваються у класі. Але у процесі адаптації, коли вивчаєш дитину, дізнаєшся про її особливості, виходить гарний результат. Загалом ми практикуємо різні завдання. Щоб дітки краще засвоювали матеріал, я виготовляю для них ігри відповідно до теми уроку. Особливо їм подобаються ігри на липучках. Коли на англійській вивчали кольори, для дитини, яка не говорить, я виготовила гру на липучках, де треба сортувати за кольорами. Граючись, дитина вивчила слова і швидко виконує це завдання. Якщо всі учні читають, а інша дитина не говорить і не читає, а може щось ручками робити, ми шукаємо букви. Я озвучую їх, а дитина шукає вирізані дерев’яні букви у контейнері з рисом», — розповідає Ірина.
Ірина Валівоць каже, що спеціалісти вже були у школах щонайменше сім років тому, але не в такій кількості, як зараз. Попри це освітянка досі стикається зі стереотипами, адже багато хто думає, що асистент вчителя дорівнює асистенту дитини.
«Часто батьки думають, що асистент вчителя повинен бути весь час біля їхньої дитини. Але моє головне завдання — зробити так, щоб навчально-виховний процес був організований на високому рівні. І я допомагаю в цьому вчителю. Готую додаткові чи модифікую наявні завдання для дітей з особливими освітніми потребами. Батькам треба розуміти, що я працюю з усім класом», — каже Ірина Валівоць.
Ірина вважає, що для ідеального інклюзивного середовища у школах потрібні три людини — вчитель, асистент вчителя й асистент учня. Та, на жаль, асистентів учня катастрофічно не вистачає.
«Найбільша проблема зараз з асистентами учнів. У Вінниці ця практика досить поширена, а у Києві батьки жаліються, що асистентів не вистачає. В такому разі асистентом дитини може бути або приватний оплачуваний спеціаліст, або батьки. Асистент учня має забезпечувати соціально-побутові потреби дитини. Наприклад, погодувати її, зводити в туалет, переодягнути. Коли батьки приводять дитину до школи, то думають, що це все має робити асистент вчителя. В цьому і проблема.
У школах прописані корекційно-розвиткові заняття для дітей з особливими освітніми потребами, для чого укладається угода з корекційними педагогами: дефектологом, логопедом та реабілітологом. Знайти реабілітолога буває важко, а логопед і дефектолог займаються з дітьми згідно з кількістю годин, які прописав ІРЦ. Такі заняття теж дають вагому підтримку дітям», — зазначає освітянка.
Як працює тьютор?
Тьютор — це наставник дитини з особливими освітніми потребами. Він допомагає в навчанні, соціалізації, спілкуванні з однолітками та виконанні побутових завдань. Перелік обов’язків тьютора нестійкий. Він визначається разом із батьками, залежно від потреб дитини. Якщо асистента вчителя має надати школа, то тьютора можна знайти самостійно й обговорити завдання.
Досвідом роботи поділилася спеціалістка Наталія Кахно. Вона супроводжує у школах дітей з особливими освітніми потребами, зокрема з розладами аутистичного спектра. Наталія працює приватною тьюторкою в Києві, тому може супроводжувати дитину в будь-якій школі.
«У мене вісім років досвіду роботи з дітьми. За освітою я медична психологиня. Ще в університеті зрозуміла, що мене цікавить робота з дітьми. На останніх курсах працювала в дитячому розвитковому центрі, проводила індивідуальні та групові заняття для дітей з порушеннями психофізичного розвитку, зокрема для дітей із РАС. За два роки роботи в розвитковому центрі побачила, що деякі діти можуть піти у звичайні садочки й школи. Подумала: “Хто їм там допомагає підтримувати й розвивати вже здобуті навички?”. У моїй школі не було такого. Так дізналася про тьюторство. Тоді в Україні почали відкриватися інклюзивні класи, і я вирішила піти у тьютори», — згадує Наталія Кахно.
Наталія працює з батьками — отримує запити й дізнається про очікування. Далі — робота з дитиною.
«По-перше, я допомагаю спілкуватися з однокласниками. Створюю атмосферу і взаємодію так, щоб однолітки сприймали дитину з особливими освітніми потребами повноцінним учасником колективу. По-друге, працюю з вчителями. Разом із ними спрощую, адаптую чи модифікую завдання для дитини, підсвічую педагогам сильні сторони дитини, розповідаю, як працювати з труднощами. Можу брати участь у створенні індивідуальної навчальної програми для учня/учениці. Разом із вчителем і асистентом вчителя ми думаємо, як зробити так, щоб учень/учениця якісно вивчав/ла матеріал і мав/ла прогрес у навчанні. По-третє, я слідкую за емоційним станом дитини. Тобто допомагаю їй пережити або попереджаю емоційні сплески», — розповідає тьюторка.
До кожної дитини Наталія шукає індивідуальний підхід. Для цього використовує різні методики.
«Діти різні, немає універсального підходу. Я використовую всі знання зі спеціальної психології та з вікової психології. Також я опанувала основи прикладного аналізу поведінки, тобто АВА-підходу», — каже тьюторка.
Наталія має кілька успішних кейсів. Один із них — супровід учня з другого до четвертого класу.
«Вчителька хлопчика оцінювала його за загальною системою й казала: “Ти це погано зробив, у тебе буде два, три бали”. Цього не повинно бути, вчителі мають знати систему оцінювання дітей з особливими освітніми потребами. Учень/учениця з особливими освітніми потребами може отримати за свою роботу від 1 до 12 балів. Обмежень жодних немає. Але критерії оцінювання різні. Наприклад, читання. На 10 балів дитина з нормальним типовим розвитком повинна прочитати текст, усно його переказати й дати відповіді на запитання. А для дітей з особливими освітніми потребами має бути інша програма — спрощена або модифікована. Цій дитині на тих же 10 балів треба прочитати половину тексту і, наприклад, за планом-малюнком переказати його, можливо також відповісти на одне запитання. Все це я розповіла вчительці, довела їй, що неправильне оцінювання негативно впливає на дитину, і ми вирішили цю ситуацію.
Також в учня покращилася соціалізація. Спочатку я була поряд, допомагала у грі, а згодом стала лише спостерігати за цим процесом, який був просто фантастичним. Хлопчик на перерві сам підходив до однокласника з пропозицією пограти, разом вони розкладали гру і весело проводили час. Це був успіх, мама дитини дуже раділа. Вона зауважувала, що син почав із задоволенням ходити до школи й хоче вчитися», — розповідає Наталія Кахно.
Був у тьюторки й досвід роботи з підлітками.
«Останній кейс, яким пишаюся, — супровід хлопчика, який переходив із приватної до державної школи. Це шостий клас, підлітки, для яких авторитет вчителя і дорослого вже не такий міцний. В учнів не було попереднього досвіду спілкування з дітьми з особливими освітніми потребами. Переді мною стояло завдання допомогти учню побудувати й екологічно розвивати взаємини з новими однокласниками. Я допомогла йому презентувати себе. Разом з учнем і його батьками ми створили йому портфоліо, яке розіслали однокласникам. А також зробили презентацію про нього, яку він міг прочитати на першому знайомстві з класом. Потім настала фаза орієнтації, коли кожен придивлявся одне до одного. Я допомагала учню проявити себе, показати, чим він захоплюється. Якщо цього не робити цілеспрямовано, дитина буде “особливою”. Тобто буде клас і окремо дитина. Але в нас усе вийшло. Завдяки правильному супроводу хлопчик розкрився, показав себе і став рівноправним членом колективу. Потім він виступав на концертах, брав участь у звичному шкільному житті, ходив у школу із задоволенням», — розповідає тьюторка.
За словами Наталії, на співпрацю активно йдуть і вчителі, адже розуміють, що тьютор — це додаткова допомога.
«Навіть авторитетні педагоги співпрацюють зі мною і знаходять інший підхід до учнів з особливими освітніми потребами. Я намагаюся донести вчителю, що я тут для того, щоб допомагати, щось підказати, щось адаптувати. Також я стимулюю учнів, щоб вони піднімали руку на уроці, робили все те, що й інші діти. Вчитель це бачить і розуміє, що завдяки тьютору і великій проробленій роботі учень разом з іншими вчиться, занотовує, слухає матеріал, виконує прохання. А ще педагог знає, що в разі непорозумінь разом з учнем — тьютор, який йому допоможе», — зауважує Наталія Кахно.
За словами Наталії, сьогодні тьюторство має неабиякий попит і потенціал в Україні. Тому таких спеціалістів має ставати більше.
«З кожним роком все більше дітей з освітніми особливими потребами приходять до звичайних шкіл. А якісного супроводу немає. Асистенти вчителів в інклюзивних класах не мають робити цю роботу. Тому я зараз розповідаю про роботу тьютора у своєму блозі й хочу, щоб більше спеціалістів ставали наставниками дітей з особливими освітніми потребами. Особисто для мене тьютори — це ті, хто рухає інклюзію, їхні завдання і відповідальність неоціненні», — підсумовує Наталія Кахно.
Що про інклюзивну освіту каже експертка?
Чого першочергово потребують учні інклюзивних класів і яку роль у їхньому навчанні та соціалізації відіграють асистенти з тьюторами, ми розпитали у мами дитини з розладом аутистичного спектра, консультантки проєктів для дітей із РАС благодійного фонду «Голоси дітей» Олени Пшеничної.
За словами експертки, узагальнити потреби дітей з ООП під час навчання дуже складно. Проте їх можна поділити на три основні категорії: соціалізація, комунікація і самообслуговування.
«Приміром, допомогти дитині сходити у вбиральню чи вчасно показати візуальні підказки, за допомогою яких дитина зробить це сама. Нагадати вдягти шапку, тому що дитина з РАС часто має дефіцит уваги, чи проконтролювати, щоб вона випила води, оскільки в таких дітей порушена ця саморегуляція. Або допомогти защепити ґудзики на одязі, якщо є труднощі з дрібною моторикою. Чи допомогти дитині повідомити про її потребу за допомогою засобів альтернативної комунікації, наприклад, карток пекс (картки для візуальної комунікації із зображеннями предметів, дій, органів чуттів, емоцій — прим. DIVOCHE.MEDIA). Також дитина може сенсорно перевантажитися, і завдання дорослого асистента — вчасно помітити й зреагувати: дати сенсорну іграшку для розвантаження, вивести в тихе приміщення або сенсорну кімнату, якщо така є, погойдати в спеціальному гамаку чи дати шумопоглинальні навушники. Потреби будуть максимально різними. Головне, щоб дорослий поряд із дитиною добре знав її особливості, моделі поведінки й володів техніками, що допомагають дитині відчувати себе комфортніше під час навчального процесу», — зазначає Олена Пшенична.
Наявність різних спеціалістів — асистента вчителя, асистента учня і тьютора — якісно впливає на навчання і соціалізацію дитини з особливими освітніми потребами.
«В інклюзивному класі зазвичай навчаються нейротипові діти й кілька дітей з особливими освітніми потребами. І вже потім створюється команда супроводу. Це асистент дитини й асистент вчителя. Асистент дитини — це соціальний працівник, якому не обов’язково мати педагогічну освіту, його безплатно надає соціальна служба для допомоги дитині із соціально-побутовими процесами: вдягнутися, роздягнутися, витерти ніс, сходити у вбиральню тощо. Асистент вчителя допомагає вчителю у навчальному процесі. Приміром, молодша школа, урок трудового навчання, клас робить їжака з каштанів і сірників, а дитина має проблеми з дрібною моторикою чи з розумінням інструкцій вчителя. Тоді асистент вчителя допомагає дитині зробити цього їжака або дає покрокову візуальну підказку-картку, щоби дитина бачила кожен етап і спокійно зробила їжака сама.
Якщо соціальна служба не може надати асистента дитини безплатно, хтось із батьків може сам стати асистентом своїй дитині або ж можна знайти й самостійно оплачувати дитині тьютора. Це той самий асистент дитини, але, можливо, з ширшим набором компетенцій і такий, хто не скаже: “Я, згідно з законом, маю робити ось це, це і це, й не більше”, як, приміром, може сказати наданий державою асистент дитини. Тьютор стає провідником між дитиною, вчителем та однокласниками. Завдання такого фахівця — навчити дитину бути самостійнішою з кожним днем, щоб одного дня потреба в тьюторі зникла. В ідеалі тьютор має бути до четвертого класу, можливо, ще перший рік середньої школи. Приміром, задача асистента дитини — витерти ніс. А тьютора — зробити так, щоб дитина попросила серветку в доступний для неї спосіб і витерла носик сама. Також тьютор допомагає дитині генералізувати у школі чи садку навички, здобуті нею на абілітаційних заняттях. Наприклад, дитина на заняттях з поведінковим терапевтом навчилася гарно чекати. Завдання тьютора — допомогти цю навичку закріпити в школі чи дитсадку. Часто батьки соромляться шукати тьютора, бо це ніби підкреслює “неповносправність” дитини. Або сприймають тьютора винятково як “перепустку” до навчального закладу. Хоча тьютор потрібний не садку чи школі, а дитині, бо цей фахівець полегшує перебування в колективі та навчальний процес», — пояснює Олена.
За словами Олени Пшеничної, потреба у тьюторах для дітей з ООП величезна.
«На жаль, в Україні гостра нестача асистентів дитини й тьюторів. Я підписана на різні батьківські групи дітей з ООП, на групи фахівців, які працюють з аутизмом, і щодня бачу десятки повідомлень лише в Києві від батьків, які шукають дитині тьютора. З одного боку, багато людей виїхали, з іншого — бар’єром стає страх працювати з нейровідмінними дітьми. Це справді непросто, потребує терпіння, часу, додаткового навчання. Як мотивувати людей ставати тьюторами для дітей із РАС? Я завжди кажу, що це змога стати значущим дорослим у житті дитини та якісно змінити її майбутнє, стати для неї містком у повноцінне життя. Нам, як батькам сина з РАС, доводилося двічі шукати малюку тьютора, який би відвідував із ним дитячий садок. Двічі це був тривалий і непростий процес. Я знаю історії, коли батьки шукають тьютора від пів року до року. Але нам дуже пощастило. Обидва рази це були студентки педагогічного вишу, котрі дуже любили дітей і навіть мали азарт до успіхів нашого Андрійка. Охоче проходили додаткове навчання, яке ми їм організовували, ставали для нього справді дорослими друзями, вболівали. У такому разі суттєве фінансове навантаження лягає на плечі батьків, але ми бачимо класні результати в соціалізації. Син ходить у садок із задоволенням, він бавиться з дітьми, опановує соціальні патерни, і головне — йому там кайфово. В цьому велика заслуга тьютора», — зазначила Олена Пшенична.
