У видавництві Vivat вийшла книжка «Усі мої тривожні дзвіночки» сценаристки, головної авторки молодіжного серіалу «Секс, інста і ЗНО» Євгенії Бабенко. Головна героїня — 18-річна Христина — переїжджає до Києва на навчання та поринає у доросле студентське життя, де з нею стається і перше кохання, і справжня дружба, і гуртожиток, і пошуки роботи. Крім того, Христина намагається впоратися з привидами минулого.
DIVOCHE.MEDIA поговорило з авторкою про письменницький дебют і складні теми у, на перший погляд, легкій книжці, що читається за вечір.
«Подобається впливати на результат і нести за нього відповідальність»
Сценарний досвід додав мені впевненості, що я можу розповісти цю історію, бо почати писати книжку — це одне, а закінчити її — зовсім інше. Хоча писати художню прозу мені набагато приємніше. Подобається впливати на результат і нести за нього відповідальність. У сценарній роботі зазвичай на текст сильно впливають продюсери, режисери та актори на майданчику, а книга — кінцевий продукт і більше залежить від авторки чи автора.
Я думала, що хочу написати книжку, але серйозних дій для цього не робила. Та мені пощастило — видавництво Vivat знайшло мене в соцмережах. Їм сподобалось, як я пишу, і вони запропонували видати книжку. Я надіслала декілька різних синопсисів, і ми разом обрали історію «Усі мої тривожні дзвіночки» (тоді вона мала іншу назву). Багато хто дивується, але це правда. Я дуже вдячна за ту пропозицію!
«Моя героїня більша за її травму»
Легкість і меланхолія — це, мабуть, про мене. Не скажу, що поєднання складної теми з таким настроєм у книжці заплановане, це просто те, як я бачу і відчуваю життя. Коли страшні й болючі речі чергуються з радісними моментами та сміхом. Спочатку думала, що ця історія стане сценарієм для короткого метра. Ідея виникла десь пʼять років тому, вже не пам’ятаю, як саме. Я просто ходила з нею в голові, й у ній з’являлись нові герої, емоції, хвилювання. Щось із цього не увійшло в книжку, але основний сюжет лишився.
Звичайно, в кожному з героїв є частинка мене. Наприклад, так само, як і бабуся головної героїні, я колись шукала хобі й перепробувала все можливе — вишивку, ліплення з глини, малювання, теніс, йогу, стретчинг. Але все ж ця книжка не автобіографічна.
Щоб правдиво описати період після травми, я консультувалася з психотерапевткою і багато розпитувала, що може відбуватися з героїнею. Ці консультації мені дуже допомогли. Ми говорили, що переживає людина після сексуального насильства, і я ставила запитання. Переважно мене цікавили стани потерпілої людини. Як вона може почуватися одразу після травми й через десять років.
Ми говорили про витіснення спогадів; про те, що зазвичай перша емоція людини, коли всі дізнаються про насильство, — це спустошення; про те, що людина навіть психотерапевту може роками не розповідати, оминати найбільшу травму, але фахівець відчуватиме, що в її дитинстві щось сталося. Також я провела дослідження, читала реальні історії, говорила з людьми. Матеріалу для опрацювання в мене, на жаль, було дуже багато.
Моя героїня більша за її травму. Мені хотілося спочатку познайомити читачів із Христиною, її життям, оточенням, а потім говорити про те, що з нею сталося. Звичайно, досвід насильства вплинув на героїню, але окрім цієї болісної історії в неї є й інші спогади. Зазвичай ми хаотично згадуємо моменти життя, які залишилися з нами. Щось подібне хотілося передати в тексті.
Моя героїня Христина не одразу знаходить свого психотерапевта. Я намагалась показати, що цей шлях не завжди легкий. У мене не було схожого досвіду, але я чула багато таких історій. Та, якщо з першим терапевтом не вийшло, не було метчу, — треба шукати далі. На мій погляд, це досить життєво. Зараз багато психологів та психотерапевтів, але не всі вони професіонали. За своє психічне здоров’я іноді теж варто поборотися, пошукати фахівця. Звичайно, не у всіх на це є сили, коли вони йдуть в терапію, але показати в книжці не дуже вдалі спроби було для мене важливо.
«Покоління наших батьків не звикло обговорювати травми»
Не так давно стало нормальним взагалі говорити про свої емоції й про те, що відчуваєш. Покоління наших батьків не звикло обговорювати травми, тим паче покоління дідусів і бабусь. Сподіваюсь, ми зробимо висновки й почнемо говорити. І навчимо говорити своїх дітей.
Травма може фоново нагадувати про себе. Вона сильно псує якість життя. Через неї може з’явитися тривожність, різні страхи й нав’язливі думки. Тому я і консультувалася з психотерапевткою, яка спеціалізується на сексуальному насильстві, щоб правдоподібно описати життя дівчини після такої травми.
В нас, на жаль, все ще дуже поширені мізогінія і віктимблеймінг, але є і позитивні зрушення, як, наприклад, ратифікація Стамбульської конвенції. Я сподіваюсь, що поступово жінки в Україні почуватимуться більш захищеними й упевненими. Це залежить і від освіченості, і від емпатії. Перед тим як звинувачувати потерпілу людину, варто подумки поставити себе на її місце.
«Мрію колись гуляти нічним Києвом і не боятися»
І я, і кожна моя подруга опинялись у небезпечних ситуаціях. Коли була у другому класі, мене намагався затягнути до своєї квартири неадекватний хлопець; за мною з ножем гнався п’яний сусід. Про домагання в метро і на вулиці від незнайомців взагалі мовчу. З цим стикається майже кожна. Я впевнена, про це важливо говорити, тому що мрію колись гуляти нічним Києвом і не боятися. Та хоча б не нічним, а просто Києвом.
Я з Кривого Рогу, але близько 15 років живу в Києві. Дуже люблю це місто, мені хочеться писати про нього, ходити разом із героями та героїнями його вулицями, розповідати про найкращі місця. Київ заслуговує на більшу кількість історій, особливо сучасний. Треба розповідати, який вигляд він має і як відчувається зараз, поки забудовники не знищили повністю його красу.
Дружба, закоханість, навчання, самоусвідомлення — віхи дорослішання персонажів та персонажок, які вони проживають у Києві. Мені хотілося показати перший рік в університеті, бо він у багатьох відрізняється від життя до. Це такий початок розуміння себе. Дуже важливий і пам’ятний, на мій погляд.
«Я б і сама хотіла мати таку книжку, коли закінчувала школу»
Авдиторія книжки — дівчата 12–18 років, але зараз я отримую відгуки від жінок і чоловіків різного віку, і кожен та кожна знаходить в «Усіх моїх тривожних дзвіночках» щось для себе. Хоча все ще вважаю, що історія буде найбільш корисна дівчатам-підліткам. Я б і сама хотіла мати таку книжку, коли закінчувала школу чи навчалася на перших курсах університету.
Робота над обкладинкою виявилась довгим процесом, до якого були залучені декілька талановитих ілюстраторів. Я зробила бриф із кольорами й можливими сюжетами, але спочатку все одно не було метчу. Я відкидала деякі ілюстрації, бо вони здавались мені дитячими чи занадто наївними. Яскраво-персиковий колір чи ніжно-блакитний. Це ніби не до моєї історії. Але обкладинка, до якої ми разом прийшли, сходиться з моїм баченням на 100%. Мені подобається все: і поєднання кольорів, і сюжет. Дуже вдячна за це ілюстраторці Альбіні Колесніченко, редакторці Наталці Тлумацькій, художній редакторці Вікторії Гапоненко та артдиректору Владлену Трубчанінову.
Я планую писати й далі. Це була невеличка книжка-знайомство зі мною, як з авторкою, з моїм стилем. Можливо, вона і стане короткометражним фільмом — запитання про це я чую не вперше. Я залишила за собою право на написання сценарію та створення фільму за цією історією. Сподіваюсь, що колись це станеться.
