«Чи можна з тваринами в укриття?» — гуглила я на початку лютого 2022-го. Тоді було страшно, що у разі обстрілів нас із котом не пустять в якийсь підвал чи метро. Гугл не давав чіткої відповіді, але 24 лютого я не згадала цих запитів, коли бігла в підвал зі своїм сфінксом Пушком, загорнутим у старий шарф у пластиковій переносці.
Досвід опіки над котом — не те саме, що життя з собакою. Коли в мене був лише кіт, кожен випадок дискримінації викликав обурення. Одного разу таксист попросив поставити переноску в багажник, я відповіла: «Нізащо», і всю дорогу везла цей невеличкий ящик на руках. Звісно, пошуки квартири в оренду, однаково — з котом чи з собакою, — ще той квест. Більшість варіантів недоступні, адже власники бояться наслідків.
А от життя з собакою — це обурення регулярне й недозоване. У мене живе Емма — собака з притулку, суміш мисливських порід, середнього розміру, весела й активна, іноді аж занадто. Це не ручний песик, але й не гігантська порода, тож у деяких ситуаціях нам зручно разом, але інколи я лишаю її вдома. Однак Емма — моя компаньйонка в ранкових походах на пошту й вечірніх закупках у магазині, тригер бабусь на районі. Вона привертає увагу дітей і всіх небайдужих. Так, інколи ти ходиш на пошту і в магазин наодинці, але часом прогулянка з собакою — економія часу і шанс зробити декілька справ. Адже в добі 24 години, і, якщо вирахувати роботу, намагання заснути під обстріли, відключення світла і хвилинку на ранкову ненависть, можливостей вивести себе окремо, а собаку — окремо, не так багато.
За два роки життя з собакою я опанувала різні реакції на коментарі перехожих — від розгубленості й злості, до прийняття, адаптації й часом хамства у відповідь. Я щодня чую безліч реплік і запитань. «А що за порода?», «Ой, яка класна» — звучать так само часто, як і: «Чому така худа?» і «Вона неадекватна».
Можу довго наводити приклади того, як Емма біситься і гарчить (зі мною, звісно) або грається з іншими песиками і як інколи різко й обурено реагують на це перехожі. Або пояснювати, чому не варто чіпати чужих собак і кликати їх до себе. Я можу розказати, як психують таксисти, коли викликаю машину з приміткою «їду з собакою», описую в коментарях розмір, умови перевезення й доплачую за умовами сервісу. І все одно чую: «Скасовуйте, я не поїду». Та цих прикладів так багато, що можна писати окрему книжку.
Натомість хочеться зауважити, що люди, яким постійно є діло до чужих тварин, зазвичай хочуть, щоб всі довкола «сиділи й не відсвічували». Це часто совкові типажі будь-якого віку з коментарями на кшталт: «Ви ж знали, що винаймати квартиру з котом — неможливо, навіщо завели?» Це люди, які вважають, що всі мають бути тихими, зручними, тихо їсти свою їжу в кафе, тихо їхати в автобусі, непомітно вдягатись, не виводити на вулицю своїх собак і дітей — вдома їх любіть, нема чого це показувати назагал.
Жити з твариною — відчувати дискримінацію та неінклюзивність, отримувати відмову за відмовою, постійно робити щось екстра. Їдеш у таксі — береш підстилку, заходиш у кафе — вдягаєш намордник, проходиш повз компанію підлітків — притягуєш собаку ближче, щоб ніхто не нервував. Та це виправдані зусилля, а є й інші випадки, коли від тебе не вимагається забезпечити комфорт, а вимагається просто не_бути. Підстилка не підійде, просто не сідай у це таксі. Намордник не працює, не ходіть тут, це наш двір, наша трава, наша вулиця, наш парк, наше місто. Ні, подвійний завдаток і договір не годяться, ні, в нашому готелі лише тварини до 5 кілограмів, ні, в маршрутку не пущу.
У людей є діти, і їм потрібні вільні тротуари й пандуси для візочків. Люди пересуваються на кріслах колісних і милицях, люди мають потребу в інклюзивному просторі. Люди можуть ламати кінцівки, люди можуть бути старшими й повільнішими. І всі ці люди відчувають на собі дискримінацію та неінклюзивність. Що вже казати про домашніх улюбленців, це ж «забаганка», завів — страждай.
Інколи я везу в транспорті торт або великий букет квітів, і тоді мені потрібно трохи більше простору. Часом у мене щось болить, і я хочу сісти, а інколи я заходжу в автобус із собакою. Все це — опції життя, якісь із них — вимушені й неприємні, якісь — мої бажання й потреби, та я хочу, щоб мене не гнобили за ці нюанси. А ще — люди говорять, немовлята плачуть і верещать, а собаки гавкають. І мені з цього всього частіше не подобається те, що кажуть люди.
Мене не влаштовує сусід, який напивається так, що не памʼятає, скільки разів зі мною вітався, і коментує мій зовнішній вигляд. Мене не влаштовує той, хто смітить у ліфті. Мені не подобаються чоловіки в кавʼярні, які принижують молоду бариста і самостверджуються. Мене не влаштовує водій, який не показує сигнал повороту. А чужі собаки не влаштовують мене вкрай рідко, переважно коли за ними не прибирають. Та й у цьому випадку претензії до людей.
Тварина — не аксесуар, а жива істота, і я не хочу, щоб люди відчували страх і сором за своїх тварин. Оренда квартири чудово регулюється договорами й фінансовими зобовʼязаннями, проїзд у таксі — підстилкою або боксом, прогулянка — повідцем, а присутність у громадських місцях — намордником за потреби. І, якщо ви боїтесь собак і опинились поруч, завжди можна не починати з крику, а сказати словами через рот: «Вибачте, відійдіть, будь ласка, я боюсь собак». Зазвичай простого прохання достатньо.
Жити з твариною — це можливість, а не обовʼязок. Немає жодної соціальної чи юридичної норми, яка казала б нам: «Заводьте собак та котів, забезпечуйте їх, годуйте й лікуйте». Ми вправі цього не робити. Та я маю безліч знайомих, які живуть із домашніми улюбленцями. Я знаю людей, які (це особливо трепетно) взяли кошенят із вулиці. Я знаю тих, хто обрав тварину з притулку, моя собака Емма теж звідти. Знаю й тих, хто довго мріяв про якусь породу. І жоден із цих людей не керувався принципом «треба». Собак і котів беруть через бажання давати любов і відчувати любов, піклуватися й мати ні на що не схожий досвід стосунків з іншим видом. Їх забирають додому з вулиць і притулків, щоб тварини мали своє краще життя. І опікунам домашніх тварин рідко кажуть: «Ти молодець, що врятувала життя» чи «Ти гарно справляєшся, адже турбуватись про цуценя/кошеня — це великі зусилля» (звісно, мова про тих, хто дійсно піклується, а не знущається). Натомість зауважень й упереджень ці люди чують значно більше. «Краще б завели дітей», «Вам нема чого робити» або «Є проблеми й серйозніші» — говорять тим, хто бере додому котів або собак.
Нам є, що робити. І ні, діти — не краще (і не гірше), діти — це просто інше. І в нас теж є інші проблеми, окрім собак і котів. Я спитала десятки друзів і знайомих, навіщо їм коти й собаки, і вони казали різне. І про те, що тварини дисциплінують, і про те, що це — цікаво. Когось тварини роблять кращими, хтось розслабляється поруч із ними, для когось це мрія дитинства. Але всі вони водночас казали: «Це ж — любов, безумовна, гарантована й взаємна». Собака чи кіт живуть років 10–15, і наші з ними стосунки — на все їхнє недовге життя. І, поки у нас є цілий світ, світ наших котів і собак — це ми.
