Міжнародний фестиваль глядацького кіно «Миколайчук OPEN» у 2024 році традиційно проводиться у Чернівцях. Він розпочався в день народження натхненника — режисера Івана Миколайчука та тривав девʼять днів — до 23 червня. Фестиваль дав можливість побачити понад 70 фільмів із різних куточків світу — від України до Чехії, США та Китаю. Була на фестивалі й конкурсна національна програма короткометражних фільмів.
Як зняти короткометражку у Великій Британії, залучати кошти для фільмів, знімати жанрове кіно і розповідати горорні історії в обмеженому хронометражі? Як вводити у стрічку контекст війни та які проблеми є у царині українського короткого метра — DIVOCHE.MEDIA поговорило з режисерками українських короткометражок Іриною Мордюшенко та Анною Гончаровою.
Ірина Мордюшенко
Ірина отримала перший знімальний досвід під час конкурсу на найкращий тритмент (режисерський сценарій — прим. DIVOCHE.MEDIA) для реклами бренда Samsung, а потім із кінематографістами з Голдсмітського університету Лондону запустила збір коштів на екранізацію української народної казки «Івасик-Телесик». Короткометражна стрічка Stay, представлена на фестивалі «Миколайчук OPEN», розповідає історію дівчини Оленки, яка залишилася сама серед руїн того, що вона називала домом. Екранізація є своєрідним приквелом до казки або її переосмисленням, вона обігрує коди фольклорного фільму жахів.
Про роботу мрії
«Я захоплювалась кіно дуже давно. На жаль, мені не вистачило сміливості отримати відповідну університетську освіту. Тож за першою бакалаврською освітою я — філологиня, перекладачка французької та англійської мов. Працювала з перекладами, зокрема субтитрів для різних фестивалів, для Netflix теж перекладала. Але завжди хотіла знімати кіно.
Я не знала, з чого почати. Здавалося, що в університеті Карпенка-Карого отримаю недостатньо знань і навичок для роботи режисеркою. Я маю знайомих операторок, які там вчаться, відгуки не найкращі. Я хотіла здобути знання, а не просто почати знімати. Тож, після здобуття першої освіти я почала подаватись на стипендію в різні університети за кордоном. Поки шукала варіанти навчання, виграла режисерський конкурс у Києві — потрібно було написати тритмент для реклами, у мене вийшло непогано. Я змогла зняти рекламну стрічку для Samsung Ukraine.
Потім отримала стипендію й обрала університет у Великі Британії. І почалося повномасштабне вторгнення. З одного боку, хотілося усе скасувати, з іншого — не хотілося втрачати можливість, тож я розпочала навчання».
Про ідею фестивального фільму Stay і джерела натхнення
«“Івасик-Телесик” — казка, яку розповідав дідусь у дитинстві. Я просила її повторювати знов і знов, знаю її напам’ять. Тож я вирішила зняти фільм, і це фолкгорор. Це історія Оленки-зміючки, передісторія “Івасика-Телесика”. Як Оленка стала зміючкою — ось про що фільм.
Виявилось, від операторів горор вимагає глибоких знань, а від режисера — багато роботи. Для мене горор — як екшн-фільм, до нього так само потрібно готуватися. Це не просто драматична історія, де люди можуть сидіти за столом і говорити. Потрібно багато репетирувати, багато спецефектів, постійно пробувати різні деталі й розуміти, як вони зіграють у кадрі.
За сценарієм у нас було безліч складних моментів. Хлопці ходили босі по землі — здається, це просто, але зовсім не так. За британським законодавством, за дітьми на знімальному майданчику має бути пильний нагляд. Діти — найдорожчі актори. Ми розчищали шлях, яким вони пройдуть, найменші піщинки прибирали. Знімали у травні, а в Британії в цей час досить прохолодно, щоб постійно перебувати на вулиці, тим паче дітям.
До Великої Британії приїхало багато українців — рятуватися від війни. Нам вдалося знайти українських дітей-акторів і запросити їх. За умовами британських контрактів, акторам платять навіть на студентських зніманнях. А дитячі оплачуються обов’язково, часто діти отримують більші гонорари, ніж дорослі актори. Є окремі умови щодо часу, якщо їх не дотримуватись, то можуть оштрафувати всю продакшн-команду. Наша головна героїня — Аделія Назарчук. Її сім’я змушена була переїхати колись із Донецька, а тепер — із Києва до Великої Британії. Аделія тільки починає карʼєру, але вже має свій особливий стиль».
Як зняти фільм у Великій Британії
«Знімати у Великій Британії дорого. Частину витрат покривала школа (3000 фунтів — приблизно 3800 доларів), в якій я навчалась, також нас заохочували запускати проєкт на Kickstarter і збирати кошти на фільм. Ми зібрали близько 10 тисяч доларів і не вклалися в бюджет.
У нас українська казка, і більшість локацій стилізовано під українські реалії — веретена у хаті відьми-змії, сухоцвіти, інтер’єр. Ми не везли це з України, так вийшло б дорожче. Була прекрасна реквізиторка Елеонор, у неї є досвід роботи з театральними виставами, створення інтер’єрів під давнину. Я зробила бриф із презентацією, де намагалась показати, що характерно для України, для української хати, ми все погоджували разом, добирали предмети інтер’єру.
Наприклад, у фільмі є ключ, який повертається сам. Здається, дуже проста річ, але це — окремий предмет. Виглядає як частина дверей, з однієї сторони — ключ у замку, з іншої — спеціальна шпилька, яку повертали.
Ще був моторошний пиріг, його робили з глини. Ми намагалися зробити його схожим на обличчя, досі не впевнені, що вийшло. Потрібна була річ, яка б підтверджувала, що жінка-змія становить небезпеку для героїні. Так і з’явився пиріг. Я створила замальовки, а реквізиторка зліпила, запекла, пофарбувала, ми наклали туди консерви з червоним соусом — така собі фейк-кров, тож пиріг у кадрі виглядав блискуче-огидно».
Про тривожні контексти у фільмі
«Наш фільм — переосмислення історії зміючки Оленки. Як усе могло б бути у наш час. Ми вводимо війну в контекст фільму, героїня чує вибухи на початку фільму, лякається. Діти у фільмі голодні й намагаються виживати в тих умовах, в яких перебувають. Війна присутня у фільмі. Війна — змія цього фільму.
Мій дід із села на Черкащині, вся його сім’я загинула від голоду. Села Черкащини знають, що таке голод, не тільки Голодомор, а й повоєнний. Британці не до кінця розуміють ці контексти, але, сподіваюсь, помічають, про що ми хотіли розказати. Всі горори — це своєрідні уроки, застереження. Ми вкладаємо свої страхи в те, що створюємо».
Про жіночі образи
«У творчості я зосереджуюсь на жіночих персонажках. Щонайменше тому, що зрозуміти чоловічого персонажа і його дії в контексті війни мені було б складніше. Я фокусуюсь на Оленці з казки — Оленці-зміючці — та на відьмі, яка і є головною загрозою в цьому фільмі.
Відьму-змію втілила українська акторка Тетяна Лавська, яка грала в багатьох фільмах і серіалах. Під час знімань вона саме жила у Великій Британії, нам страшенно із нею пощастило. Тетяна давала поради акторам-дітям, вражала професійністю. Вона — справжня окраса фільму, для неї пошили костюм пані-змії, персонажки загрозливої, але яскравої».
Про короткий метр
«Горор у короткому метрі — це складно. Обмежений хронометраж не дозволяє глядачу глибоко зануритись в історію, а отже — почати вірити побаченому. Може допомогти звук, але повному метру допомагає те, що глядачі проводять більше часу в цій тривожній атмосфері, а отже і враження буде відчутнішим. Фестивалі не приділяють достатньо уваги короткому метру, ми бачимо лише ключове з того, що знято в цьому форматі. Але для режисерів це цінно і важливо для розвитку.
Не так багато ресурсів, де можна подивитись короткометражки. Я дуже рекомендую Kyiv International Short Film Festival, можна дивитись на Takflix, класно, що на фестивалі “Миколайчук OPEN” є блок короткометражок. Щодо мого фільму — ми ведемо переговори про майданчики для розміщення і ще не завершили фестивальну дистрибуцію, тож поки що його можна побачити тільки на фестивалях».
Анна Гончарова
Анна — молода українська кінорежисерка, композиторка і сценаристка. Після закінчення школи у 2021 році вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого на факультет режисури художнього кіно в майстерні Михайла Іллєнка. Після російського вторгнення у 2022 році зняла дебютний короткометражний фільм під назвою «Річниця», в якому йшлося про жінку на війні.
Про вибір професії
«У мене смішна історія: я зламала династію лікарів. Я з дитинства у творчості, музикою займаюсь з одинадцяти років. Мама якось спитала: “А якщо лікарем, то яким?”. І я відповіла: “Наркологом”, вона сказала: “Йди куди хочеш”, і я пішла в режисуру. Наразі я закінчила третій курс у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, наступного року в мене диплом. Також планую отримувати другу вищу освіту в кіногалузі за кордоном».
Про фестивальний фільм «Захоплений дім»
«Це екранізація оповідання. Я знайшла його в перші місяці війни, коли лежала під ліжком під звуки вибухів і читала книжку Кортасара. Оповідання коротеньке, усього на одну сторінку, але воно мене дуже зачепило. Для мене питання дому надзвичайно важливе, це моя фортеця і фортеця для моїх близьких. А ми живемо в часи, коли втратити дім дуже просто. Про це і фільм».
Про горор
«Всі мої попередні фільми — драми, психологічні або соціальні. Тож горор став викликом, але цікавим. Для мене найскладніше — налякати, але я завжди думала про те, що може налякати людину найбільше. На мою думку, людей найбільше лякає те, що наближено до побутовості, що відбувається в реальному житті. Здається, горори з полтергейстами вже не працюють.
Викликати тривогу у глядача може раптове усвідомлення того, що сім’я на екрані — не подружжя, а брат і сестра.
В оповіданні Кортасар не візуалізує, що захоплює будинок. Мені хотілося це зберегти, бо залишається тривожний післясмак, глядач сам вирішує, що сталось. Мені було важливо показати напругу візуально — світлом і монтажем. Помаранчеве світло, кадри через дзеркало, адже воно надзвичайно містичний елемент, у давній традиції людства це предмет, який впливає на свідомість.
У нас була окрема робота зі звуком, я сказала звукорежисеру, що всі звуки у фільмі мають бути побутовими. Падіння, рипіння, цокання. Я живу в старому будинку, де на самоті ти чуєш багато звуків.
Свідомо закладалась і підозра в адекватності персонажів, щоб викликати більше запитань у глядачів».
Про акторів
«Мені не так було важливо знайти сестру і брата, які були б схожі, як знайти людей, яким буде близька історія. Так склалося з актором Іваном, якого я зустріла в одній із кастинг-груп. Здалося, він дуже підходить для фільму. А потім ми поспілкувалися, а він любить і Кортасара, і Маркеса, тож я подумала — ця людина справді ввіллється в історію.
Окрім горор-елементів я додала елемент психологічної драми, бо у брата і сестри тут дуже складні стосунки».
Про будинок у фільмі
«Я надихалася ерою хрущовських дач. Тоді саме будували дачу моїх батьків, це місце, де я виросла. Це старі будинки, які живуть своїм життям, своїми звуками й рухами, як живі організми. Тому шукала саме такий будинок. У фільмі — дім відомого художника-постановника. Ми приїхали до нього додому, я бачила, як він доглядає за будинком, як він це любить. Більшість речей у будинку — це речі господаря».
Про короткий метр
«Для мене це окремий жанр, з якого повинні починати усі режисери. Розтягнути історію до повного метра — нескладно. А коли хочеш зачепити глядача за 15 хвилин — це набагато авантюрніше. Тому я дуже люблю формат короткого метра. Шкода, що в Україні це не надто розповсюджено. От хіба на фестивалях можна побачити.
Я ще веду переговори з майданчиками, де можна буде представити мої роботи. Це мій особистий біль, у нас багато класного короткого метра, і це не підтримується. Можна дивитися на Takflix, іноді “Мегого” долучається до показів короткометражок з українських кінофестивалів. Мої друзі, які знімають короткий метр, найчастіше просто на ютуб заливають, але вже після фестивальних програм».
