Останніми роками Україна поступово і впевнено рухається до гендерної рівності, зокрема на ринку праці. У грудні 2017 року уряд скасував наказ №256, за яким вважалися небезпечними для жінок, а отже забороненими, 450 професій. Серед них машиніст метро, пожежник, водій автобусів на далеких рейсах, ливарник, професії в галузі металургії, виробництва текстилю і багато інших. Скасування наказу і, як наслідок, — поділу на «чоловічі» та «жіночі» професії — перший крок до гендерної рівності у правовому полі.
Стереотипні уявлення про певні професії й досі існують, але жінки успішно опановують нові ролі. До прикладу, у звʼязку з повномасштабною війною та забороною виїзду чоловіків за кордон, жінки частіше працюють на дальніх рейсах. Цю тенденцію помічають як самі водійки, так і роботодавці.
Наприклад, на порталі Work.ua станом на кінець травня розміщені 514 вакансій для водіїв, а на порталі Robota.ua — 952 вакансії. В описах пропозицій роботи немає вимог щодо статі, а в деяких вакансіях вказано «шукаємо водія чи водійку», щоб наголосити, що жінок на роботу теж приймають.
Що про професію кажуть далекобійниці?
На дорогах Європи жінок менше, ніж чоловіків, проте вони перестали бути чимось дивним і незвичним. Про це говорять самі водійки, які працюють у європейських країнах.
DIVOCHE.MEDIA розпитало українок-далекобійниць про навчання, задоволення від роботи, складнощі й упереджене ставлення.
Водійка Олександра Александрова три роки працює в Європі. До цього вона була спортивною тренеркою, а професію змінила, щоб швидко заробити гроші.
«Я вирішила стати далекобійницею, коли мені було 27. Потрібні були гроші, а далекобій, на мою думку, — найшвидший спосіб заробити. Далекобійником працював тато, він і розповів, що в професії є жінки. Я почала шукати в соцмережах блоги далекобійниць, в основному жінки працювали за кордоном, я дивилася і мотивувалася. До професії йшла два роки. Керувала авто з 18 років, але для підтвердження стажу треба було, щоб на моє ім’я був зареєстрований автомобіль. Спочатку зареєструвала, рік вчилася — відкрила категорію С, потім СЕ, отримала «код 95» (підтвердження кваліфікації професійного водія, необхідне для дорожніх перевезень у Європі, — прим.ред.), після чого почала працювати. За 3 роки їздила майже в усіх країнах Європи, окрім Норвегії», — розповідає Олександра.
Спочатку дівчина їздила з татом. Вона одразу почала працювати основною водійкою і за місяць вирушила у перший самостійний рейс.
«Влаштувалася в естонську фірму, взяли без стажування. Коли приїхала, мені сказали: “Їдь у Фінляндію, фура вже завантажена”. Ще треба було плисти з Фінляндії в Німеччину на поромі. Коли сказала, що в мене досвіду місяць, а на поромах я не плавала, відповіли: “Не хвилюйся, на місці розберешся”. Дали ключі від легкового авто, і я поїхала до фури. У Фінляндії на фурі доїхала до порому і на ньому припливла до Німеччини, а там потрапила на ремонт доріг, блукала всю ніч, не могла розібратися з навігатором. Дев’ять годин, які передбачені для їзди, кружляла в одному населеному пункті. Коли закінчився робочий час, зупинилася на узбіччі й лягла спати, а прокинувшись, зупинила когось просто на дорозі, й мені показали, як виїхати.
Потім на вивантажуванні довго не могла стати під рампу. Зрештою до мене підійшов якийсь водій, сказав: “Давай допоможу”, й став під рампу. Після цього сказали, що я сама маю вивантажувати фуру. Я везла заморожений товар -25º, у приміщенні теж -25º. І все це в одній кофтинці вивантажувала. Цей рейс був великим стресом, таке собі випробування професією, після якого я зібралася і почала нормально працювати», — згадує Олександра.
Водійка наголошує, що робота далекобійницею — це постійний стрес.
«На фурах часто можна бачити наклейки “не під’їжджати”, “не підрізати”. Деякі водії не розуміють, що є зони, в яких ми не бачимо машину, а в цю секунду ми можемо перелаштовуватись, і буде біда. На вивантаженнях бувають форс-мажори. Часто на заводі недоброзичливо зустрічають, не можуть пояснити, куди йти. Аварій, слава Богу, за три роки не було», — розповідає водійка.
Стикається Олександра і зі стереотипами.
«Є стереотип, що жінка слабша. Частково з ним погоджуюся, адже фізично так і є. Є жінки, які беруться за складну роботу, аби показати, що не відрізняються від чоловіків за фізичною силою. Я ж не все можу зробити, зважаючи на фізичні показники. Насправді стереотип, що жінка слабша, мені неодноразово допомагав. Чоловіки допомагали припаркуватися, якщо бачили, що я щось лагоджу в авто, могли допомогти порадою. Звичайно, я не кажу, що далекобійник — це лише чоловіча професія, тут немає жодних обмежень для жінок. Але вона складніша для жінки в моментах, які вимагають фізичної сили», — зауважує вона.
Стикалася дівчина і з неприємними пропозиціями. Відкритих домагань не було, з цим у Європі суворо, але бували випадки, коли відверто пропонували секс.
«Бувало, підходять чоловіки й говорять: “Давай разом час проведемо. Тобі треба секс, мені треба секс”. Звісно, я відмовляю в таких “послугах”. Такі ситуації огидні, їх було небагато, але вони, на жаль, стаються», — зауважує водійка.
Під час рейсів Олександра живе у фурі. До дорожнього побуту звикла, тому не скаржиться.
«Сплю я в фурі. Нещодавно в Європі вийшов закон, що далекобійники мають відпочивати в суботу та неділю, роботодавець має знімати готель. Іноді поліціянти перевіряють, чи людина не сидить у машині. Та цієї вимоги поки що дотримується небагато компаній, тому ми продовжуємо спати в фурі. Душ приймаю на заправках, можу підійти до когось із заводу і попроситися в їхній душ. Зазвичай всі йдуть на поступки, миюсь, поки йде вивантаження товару. Їмо і готуємо теж у фурі. Для цього купуємо мультиварки або маленькі плитки на газу, деякі беруть газові балони. Багато хто бере з дому сумки з їжею, але я їм салати, каші, смажені яйця, беру сир, сметану, арахісову пасту, горішки», — ділиться дівчина.
Зараз Олександра в Україні, вона переганяє фури на замовлення. За роки роботи водійкою виокремила для себе плюси й мінуси професії.
«Для жінок далекобій у Європі зараз — золота жилка. Чоловіки не можуть виїхати за кордон, а ті, хто вже там, мають проблеми з документами через нові правила оформлення. Впевнена, кількість жінок-далекобійниць зростатиме. Плюси в тому, що не треба винаймати житло. Тобто вже мінусуємо велику фінансову витрату. І, звичайно, гарна зарплата проти типових зарплат в Україні. Серед мінусів — нічна їзда, яка негативно впливає на гормональний фон, а по-друге, більш небезпечна, ніж вдень. Найбільший мінус — ми довго не бачимо сімʼю і залежимо від неї в певних ситуаціях. Для чоловіка-далекобійника народження дитини не стане перепоною, а якщо жінка народжує, вона не зможе працювати, поки дитина не підросте. Тобто жінці, яка планує народжувати дітей, треба розуміти, що ця професія є тимчасовою або ж треба буде робити тривалу перерву», — зазначає далекобійниця.
Водійка Анеліна Попфалуші працює далекобійницею два роки в парному екіпажі зі своїм чоловіком Іваном. За спеціальністю дівчина фельдшерка, але у цій галузі ніколи не працювала.
Стати водійкою хотіла з дитинства, беручи приклад із тата і дідуся, які були далекобійниками. Остаточне рішення ухвалила після одруження з коханим — далекобійником Іваном.
«Ми з чоловіком навчалися в паралельних класах, спілкувалися і дружили. У 2020 році, коли розпочався карантин, тато був у рейсі. Через обмеження він застряг в Австрії. Там він зустрівся з Іваном у дорозі й передав йому посилку додому. За два тижні тато помер у рейсі, а посилку Ваня приніс вже після його смерті. Так ми почали спілкуватися. Потім він мені докупляв продукти, я йому дала гроші й він мені залишився винен пʼять євро. Через місяць Ваня написав: “Я не забув за пʼять євро», і покликав на каву. З цього розпочалося наше спілкування, яке переросло в кохання, але дотепер він не повернув мені ці пʼять євро. Я вважаю, мій покійний тато подарував мені чоловіка», — каже Анеліна.
За кермо вантажівки дівчина сіла разом із чоловіком.
«Ванін тато сказав, що в мене є хист. Я чоловікові говорила, що хочу бути далекобійницею, але, коли про це сказав його тато, Ваня запитав, чи дійсно я цього хочу. Я підтвердила. Коли збиралася складати іспит на категорію С, розповіла мамі, що пішла вчитися на далекобійницю. Але підтримки не отримала. На думку мами й старшої сестри, жінка має сидіти вдома і бавити дітей», — розповідає дівчина.
Після того як Анеліна отримала водійське посвідчення для керування вантажними авто, подружжя поїхало працювати в Європу. Два роки їздять у парному екіпажі. Дівчина жодного разу не пожалкувала про вибір професії.
«Це не просто робота, а спосіб життя. Вона приносить мені задоволення. Тато був далекобійником, і його ніколи не було з нами. Він хотів, щоб ми мали все найкраще, і сам тягнув усю сімʼю. Коли тато помер, я вирішила, що буду завжди з чоловіком, попри те, будуть у нас гроші, чи ні. Якщо можу працювати разом із чоловіком далекобійницею, то чому б ні? Я не вважаю, що чоловік має забезпечувати родину. Ми працюємо другий рік без відпусток, але нам подобається. Ми звикли одне до одного, здається, більше не зможемо працювати чи жити порізно», — розповідає Анеліна.
За добу подружжя може проїхати близько 1500 кілометрів.
«Найскладніше у професії — постійне хвилювання. Ми щодня бачимо аварії, маємо бути уважними. Я відчуваю відповідальність за чоловіка і за всіх, хто їздить. На щастя, в нас не було аварій, і ми не мали серйозних форс-мажорів. Думаю, нас бережуть мої покійні тато і дідусь», — каже Анеліна.
Та була у пари й екстремальна ситуація:
«Торік влітку їхали в Рим, сильно запрацювалися, майже три ночі не спали. У дорозі Ваня почав відключатися. Припаркувався, і ми вилізли з машини. Я збиралась вмитися, щоб спати не хотілося, а Ваня змінював чіп-карти, щоб я його замінила за кермом. Тут із кущів вискочили якісь люди, припускаю, що бандити. Хто б ще міг сидіти в кущах опівночі біля траси? Я за секунду заскочила в машину, і ми швидко рушили. Припаркувались там, де було багато людей і боялися, що ті люди заскочили у причеп. На щастя, все обійшлося», — згадує Анеліна.
Спільний побут родина Попфалуші облаштувала у фурі.
«Душ приймаємо на заправці, туалет — також на заправці. У Німеччині душі платні — по три євро. В інших країнах — безоплатно. Їсти варимо в дорозі, є кухня — мультиварка, газовий балон, холодильник, морозилка. У кабіні два спальних місця, але на одному з них речі, тому звикли спати вдвох. Спочатку було важко, а зараз вже і незручно, якщо сама лягаю на другий поверх», — розповідає дівчина.
Про свої будні Анеліна розповідає в тіктоку. На неї підписані багато дівчат, які підтримують й запитують, чи реально стати далекобійницею.
«Родина не підтримала мій вибір, тож я боялася і соромилася в соцмережах показувати своє життя. Але потроху почала викладати відео, на мене стали підписуватися багато людей і писати слова підтримки. Пишуть жінки, які хвалять і запитують, чи це не важко. Я відповідаю, що немає нічого неможливого. Інколи жінки не вірять у себе, адже є стереотип, що чоловіки сильніші за жінок. Та я так не вважаю. Є дівчата, особливо у нашій професії, які дадуть хлопцям фору», — наголошує Анеліна.
У планах родини — працювати у галузі перевезень і розвивати бізнес в Україні.
«Наша професія — не лише задоволення, а й хороші гроші, які ми можемо відкласти. Коли тільки починали, то не могли й подумати, що колись матимемо власну фуру. А зараз вже маємо і відкрили маленький бізнес в Україні. У планах — ще одне авто. Надалі хочемо розвивати бізнес і плануємо працювати тільки в Україні», — поділилася планами Анеліна Попфалуші.
Як здобути професію далекобійниці в Україні?
Класичний шлях — піти навчатися в автошколу і поступово відкривати необхідні категорії водійських прав. Категорія С — для вантажівок масою від 7500 тонн, категорія СЕ — для вантажівок із причепом. Навчання в автошколах платне і залежить від рівня школи, регіону навчання. Наприклад, у Києві ціна за курси теорії й практики для відкриття категорії С стартує від 16 тисяч гривень, у деяких школах цінник сягає і 55 тисяч гривень. У Дніпрі — від 7500 до 19 тисяч. Ціни в Івано-Франківську коливаються від 8000 гривень до 17 тисяч гривень.
Для українок є безоплатні можливості опанувати професію. Одна з них — освітній проєкт Reskilling Ukraine. Ця навчальна програма надає можливість жінкам отримати професію водійки вантажних автомобілів чи автобуса.
Проєкт стартував у жовтні минулого року за ініціативи шведської неприбуткової організації Beredskapslyftet у партнерстві з автокомпанією Scania. Він орієнтований на жінок, оскільки, за дослідженнями ринку праці України, зі 100% безробітних українців 60% — це жінки.
«Початкова ідея в тому, щоб перевчити людей з однієї професії в іншу. Досліджуючи ринок праці, ми зрозуміли, що найбільш нагальною проблемою зараз є логістика. Ця сфера страждає від нестачі водіїв. Перша причина — це те, що чоловіки йдуть воювати. Водії вантажних автомобілів потрібні війську, їх можна швидко перевчити на керування військовою технікою. Друга причина — інші чоловіки не хочуть мобілізуватися і бояться їздити між областями. І третя причина — багато людей виїхали за кордон і продовжують це робити. Тому було вирішено створити проєкт для подолання одразу двох проблем — нестачі водіїв і працевлаштування жінок», — розповіла програмна менеджерка проєкту Reskilling Ukraine Олександра Панасюк.
Активна робота з реалізації проєкту розпочалася з середини жовтня минулого року. Перші дві групи загальною кількістю у 24 жінки випустили вже в кінці лютого.
«На випуск першої групи до України приїхали представники Beredskapslyftet, щоб подивитися на перші результати навчання, зустрітися з різними компаніями та обговорити успішність і актуальність проєкту. Поспілкувавшись з українськими логістичними компаніями й деякими українськими міністерствами, вони особисто переконалися в шаленій потребі в цьому проєкті. Повернувшись до Швеції, представники Beredskapslyftet звернулися до місцевого уряду з проханням профінансувати продовження програми. В урядах європейських країн є кошти на допомогу іншим країнам. У Швеції такі кошти теж передбачені, і уряд направив їх на реалізацію цього проєкту до кінця поточного року. Тобто зараз ми реалізуємо проєкт повністю за шведське фінансування», — зазначає Олександра Панасюк.
Організація Beredskapslyftet вирішила продовжити проєкт до кінця року. Його мета — навчити до кінця року мінімум 300 жінок.
Умови та терміни навчання
У межах курсу жінки можуть відкрити якусь із категорій — С або D. Відкриття категорії С — це перекваліфікація. На навчання приймають дівчат, які вже мають водійські права категорії В і хочуть перекваліфікуватися на категорію С. Тоді їхня задача — відслухати теорію, відкатати певну кількість годин практики й скласти практичний іспит. Теорію складати не потрібно, оскільки це не перше навчання, а перекваліфікація.
Категорія D — це водій великого пасажирського автобуса. Відкривши її, дівчата можуть стати водійками громадського транспорту в містах або ж керувати автобусами на міжнародних рейсах. Процес навчання на цю категорію відрізняється. Учениці мають прослухати теоретичну частину, скласти екзамен і лише після цього вони будуть зараховані на практичні заняття.
Навчання проводять у Києві, Тернополі та Тернопільській області. Воно триває майже безперервно, тобто, коли випускається група, вже готується до навчання інша.
Курс триває близько шести тижнів. Два-три тижні — на слухання теорії, і ще стільки ж — для проходження практики. Загалом дівчата мають відкатати 29,5 академічних годин практичного керування. Також передбачено відвідування потенційних роботодавців, курси домедичної допомоги на дорозі, виїзні екскурсії на підприємства зі знайомством із водійками.
Навчаються жінки переважно на автівках іноземного виробництва — MAN, Hyundai. Сучасні автівки надає автокомпанія Scania, яка є партнером проєкту.
Навчальна програма повністю безоплатна. Єдина витрата — доїхати до місця навчання і повернутися додому. Ті, хто навчаються на категорію D, мають власним коштом скласти теоретичний іспит. Все інше — проживання в готелі, харчування, трансфери, навчання, всі екскурсії, складання іспиту — сплачують організатори.
Під час навчання створюється справжнє жіноче комʼюніті, що позитивно впливає на результати дівчат.
«Дуже круто, що навчальні команди формуються винятково із жінок. Уявіть ситуацію, коли приходиш в автошколу, і там вчиться 10 чоловіків і одна ти. Ти все одно відчуватимеш певний тиск і не матимеш такої підтримки, як у жіночій команді. А в нас, окрім інструкторів, одні дівчата. Це, подобається нашим ученицям. Багато дівчат зізнаються, що давно замислювалися над отриманням категорії С, але побоювалися прийти в чоловічий колектив через упереджене ставлення. А тут відчувають комфорт і підтримку, що дуже важливо і для нас, як для організаторів», — зазначає Олександра Панасюк.
Потрапити на навчання можуть не всі. Після подання заявки претенденток чекає відбір. Ось які його умови:
- мати відкриту категорію В мінімум три роки;
- жити в Україні й мати українське посвідчення водія;
- пройти базовий тест на 10–11 запитань про правила дорожнього руху. Якщо людина не проходить тест хоча б на 50–60%, то вона не проходить відбір;
- після успішного складення тесту — співбесіда. На ній запитують про водійський досвід і досвід роботи, чому виникло бажання змінити професію і чи зацікавлена людина у працевлаштуванні. Головне — дізнатися рівень мотивації потенційної учениці. Адже мета навчання — щоб випускниці могли працевлаштуватися.
Зазвичай з усіх поданих анкет проходять близько 25% людей.
Випускниці курсу також мають підтримку у працевлаштуванні. Ейчар консультує дівчат щодо складання резюме, готує до співбесід та надає перелік вакансій.
Говорить випускниця:
«Мій тато далекобійник, тому я обрала цю професію вже давно. Мені подобається керувати автівками, до цього в мене був 10-річний досвід керування легковим автомобілем. Від початку повномасштабної війни зʼявилася велика потреба в тому, щоб переганяти до України авто з Європи. Були автівки, в які б я могла сісти, але в мене не було категорії для керування. Тому я й вирішила взяти участь у проєкті Reskilling Ukraine. Відкрила категорію С, дізналася про українські компанії, які можуть бути моїми потенційними роботодавцями. Під час пошуку роботи стикнулася з тим, що більшість компаній орієнтовані на чоловіків. Вони зацікавлені у найманні на роботу жінок, але не мають умов. До прикладу, немає роздягалень і душових для жінок, що викликає дискомфорт. Але видно, що великі компанії намагаються ці умови створити. Є багато жінок-водійок, які класно керують авто. І про це дійсно треба говорити. Передусім задля того, щоб для нас створювалися комфортні умови праці й не було упередженого ставлення. Адже далекобійник — це професія, що не має статі», — зазначає водійка Яна Захожа.
Якщо ви теж бажаєте опанувати професію водійки вантажних автомобілів, дізнавайтеся про умови навчання на фейсбук-сторінці проєкту Reskilling Ukraine.
