Про поезію, переклади романів зірок світового горору, містику у римованих рядках і Харків говорили з Ганною Яновською — поеткою, художницею та лінгвісткою. Ганна понад десять років перекладає для провідних українських видавництв, створює витинанки на власні сюжети, її роботи були представлені на виставках в Україні та за кордоном. Ганна — авторка кількох збірок поезій, збірка «Золотий носоріг» виходила у ВСЛ, а нещодавно у видавництві «Жорж» вийшли друком «Сили безплотні, людські й безпілотні» та «Книжка про ведмедя», готується до виходу збірка «Вибрані створіння».
Поезія розквітає в часи війни, бо швидко відрефлексовує реальність, стає літописом реальності. Чи змінило вашу поезію повномасштабне вторгнення?
Метафори нас іноді наздоганяють і водночас іноді ставлять у незручну ситуацію. У загалом слушній фразі «Поезія розквітає в часи війни», якщо замислитися, то стає чути приблизно ту каверзність, із якою експериментував Карлсон, коли, пам’ятаєте, питав: «Панно Цап, ви вже припинили пити коньяк зранку?» Але якщо не замислюватися над природою квітів — то будь-які сильні нові враження шукають для себе слова. І так, поетичне слово у разі великих потрясінь з’являється першим, тому що воно не потребує довгого часу. Іноді воно фіксує перше враження, на зміну якому прийде інше — і це нормально, правильно і в його природі.
Те, що пишу я, — це певною мірою літопис вражень. Хоча я знаю поетів, які в такому сенсі значно більшою мірою літописці. Знаю тих, які є дуже природними медіумами думки народу, які говорять за тих, хто не може про себе сказати, — це важлива роль, і хто вміє її витримати, тому тисну руку. Я не є людиною місії, тому розповідаю то про давнє, то про нове, то про нове як про давнє — коли як, коли про що. Давно помітила, що особисто в моєму виконанні гнітючий текст може завдавати зовсім не абстрактної шкоди, тому подібного уникаю. Особливо, коли можна натомість робити протилежне.
Чи змінило мою поезію або мене повномасштабне вторгнення? Ризикну припустити, що ні — чи, точніше, не з того боку, з якого можна було б чекати. Мені й раніше здавалося, що ми живемо у світі, де завжди певною мірою відміряно небезпеки — і люди століттями й тисячоліттями жили серед них, учили дітей чогось остерігатися, чомусь радіти, щось обертати собі на користь.
Я бачила з вікна зарево війни. Втомившись від почергової нічної вахти, із сім’єю ночували в метро в товаристві веселих індійських студентів, пригнічених дорослих і дітей, які вночі гралися над головою у квача. І виходить, що перші дні повномасштабної війни в Харкові нагадували якусь сюрреалістичну повість, яку потрібно проживати, а не писати.
Кілька текстів писала про такі речі, які проходили в новинах. «Годинник Григорія Сковороди» написала, коли ракета влучила в музей Сковороди — у якому, природно, із речей саме Григорія Савича був тільки срібний годинник на ланцюжку — адже він узагалі не був схильний накопичувати речі.
Возлети в небеса, у Версальський ліс, в Єлисей-поля!
Милуватись час тим, що там росте, і співа, й гуля.
Ні води, ні хліба, ані книжок не береш туди,
Навіть лишиш десь срібний свій дзиґар для земних годин.
Жодна річ не має сили —
від колиски до могили
ми вкладаєм дух:
як гармату хтось наводить,
інший так дзиґар заводить
на невпинний рух.
Говорив тобі про систему сфер рухом коліщат,
що одне із них все біжить вперед, а друге — назад.
Час думок і снів, літа і зими він тобі казав
і останню мить передбачив теж, серця не терзав.
Чути і у вишніх сферах,
і у сховищах печерах
в селах і містах,
як пішов годинник рівно,
а в кінці співати півню,
бо то віщий птах.
7.05.2022
Музей Сковороди зруйновано обстрілом
«Одна відкрита клітка» — про повернення азовців із полону, ейфорію і роль у таких речах фотографа. Наскільки можна бачити, ейфорія минуща, фотограф може бути другом чи ворогом, а закритих кліток ще чимало. Вірш про харківських двірників виріс, здається, з фотографії, на якій жіночка в червоному жилеті тягне на смітник рештки ракети.
Яка поезія народжується у Харкові? Яким постає Харків у вашій поезії?
Який Харків у моїй поезії? Я його обжила в юності, потім обживала дорослою людиною, зараз обживаю заново. Він великий, сірий, кутастий, великою мірою аморфний і мінливий — мені він радше не залізобетонний: його міцність — це міцність пластиліну, який перегруповується, змінює форму, коли є потреба. Це місто Меркурія — у тому розумінні, що коли там щось не на жарт відбувається, то причини для цього не романтичні, а пов’язані з вигодою. Чи радше так: якщо в Харкові романтики осідлають вигоду — то в них усе вдасться. Особисто мій Харків — це базари, парки з фонтанчиками, будинок «Слово». А ще, як розумію після довгих періодів життя у Львові, — це дуже багато неба, вітру і світла. Приїжджаючи додому, світло їси ледь не ложкою. У книжці два вірші саме про Харків і світло — про блекаут і про те, як ввімкнули ліхтарі.
Якщо згасне електромережа у темній зимі,
Підморгне наше місто вітриною, білим вікном,
генератор прокинеться і загуде у пітьмі.
й ти знімаєш життя, зосереджений, мов астроном.
Від середини січня зворотній вже відлік зими,
Від вершини морозів із гірки вже котиться путь.
Бережуть світло міста тепер «королі шаурми»,
запах міста в повітрі морозному бережуть,
і собака нашийником світить, і той, хто із ним,
оглядає свій шлях, не впускаючи світоч з руки,
Апарат у надійних руках на штативі міцнім —
в обʼєктиві промчать загадкові міські світляки.
Пес з червоною лампою дихає, ніби дракон.
Фари лінію креслять, немов світляний олівець.
А вночі Оріон буде йти тобі коло вікон,
Козеріг і Телець разом з Овном підуть у танець.
І тобі із десятого поверху видно, що довга пітьма,
і широка пітьма, та її огорта зусібіч
всесвіт, всіяний знаками всесвітляного письма,
що читатиме їх він тобі колисково всю ніч.
У збірці «Сили безплотні, людські й безпілотні» багато поезії мандрів, локації змінюються, як у калейдоскопі. Чому так? Які локації найвиразніші для вас?
Передусім тому, що я люблю мандрувати. Про що я вже раніше казала — із яскравих вражень або виростає поезія, або вона ними живиться навіть тоді, коли оповідає про буденні речі.
Найвиразніша локація для мене — це береги Світового океану. Я дуже люблю порти, люблю море — передусім Середземне і всі його відгалуження, люблю те, що так чи інакше виросло або збудувалося навколо моря.
Про острів Крит я написала багато віршів улітку 2021 року — ми там тоді були довго, і тих віршів стало б на окрему книжку: до цієї увійшли ті, які так чи інакше перегукуються з теперішньою реальністю. Вірш «Лист, залишений у місті» великою мірою ввібрав у себе те, що я так чи інакше знала про мінойців і стару Малью (друге за розміром і значенням давнє місто на острові після Кносса: ходіння по руїнах старої Мальї — це та ситуація, коли ти практично сам на сам із давниною як вона є) — зокрема дрібні деталі на зразок особливого ставлення до головоногих, практики жертовних узлиттів, а ще — знайдених на затонулих кораблях тої доби амфор з опієм і того, що в коротких мінойських написах розшифрували слово «коза», і в тексті п’яниця роздратовано обзиває ліричного героя «сином кози». І, звичайно, у вірші є і знайдена в Мальї бронзова царська сокира у формі леопарда — її можна побачити в музеї в Іракліоні.
На межі 2022-го і 2023 року я потрапила на творчу резиденцію в Сербію — у гості до класної проукраїнської літературної організації «Крокодил». Саме з Белграда походить той образ, який дав назву книжці: серби активно святкують те, що в них називається День Архангела, а в нас — Собор Архистратига Михаїла й інших Небесних Сил безплотних.
Вийду надвір я, дерево в пір’ї, в стилі південних принад.
Глянеш в вікно ти — вищі широти в сніг вже убрав листопад.
З Сьомого Ока зробилась затока — темна вона і зірка:
в чорній зіниці зблиснуть дзвіниці, щось за комета прудка
чотиринога проскочить прожогом, світло сховає в під’їзд…
Тут скільки хочеш і після півночі є і прохід і проїзд.
Стане Белграду іще листопаду аж до туманів зими.
Всякому городу — оду і гору; де ж бо зустрінемось ми?
Тут накривають столи і вітають сонми повітряних сил,
воїнів миру, що їх із ефіру в точку збере Михаїл,
меншу за вістря голки, і звісно, більшу за те, що з вікна
видно обом нам оком півсонним. Військо, яке вирина
просто з нікуди туди, де лиш чудо може завадити злу.
Сили безплотні в чужі безпілотні можуть метнути стрілу?
Сили безплотні у вашій збірці — які вони? Про що вам ішлося?
Що довше живу на світі, то більше відчуваю в ньому присутність нематеріальних сил. Іноді доброзичливих, іноді ні. Звичайно, є речі, які про них, коли знаєш, уголос казати не варто. А є такі, які саме і є поезією і можуть бути висловлені так. Мені страшенно подобається, коли Бога називають «Господь сил» — одразу уявляються оці сонми різноманітних нематеріальних підданців. У нашій, християнській, практиці зазвичай заведено вважати, що якщо нематеріальна істота не є ангелом — то вона якась нехороша, «біс», третього не дано. Мусульмани усіх не організованих у небесне воїнство духів називають джинами, і ті джини, як і люди, можуть виявитися добрими чи лихими, ставати на який завгодно бік у боротьбі Добра і Зла. Про царя Сулеймана (котрий у нашій традиції Соломон) писали, що він за допомогою чарівного персня вмів спілкуватися зі звірями, птахами і джинами. Мій улюблений персонаж у Святому письмі.
У ваших поезіях своєрідна магічна ритміка, вони схожі на замовляння. Ви свідомо саме так ритмізуєте свої рядки? Чиїми поезіями надихаєтесь? Яких поетів любите?
У 2000-х я писала і силаботоніку, і верлібри, потім з часом верлібри писати практично перестала. У «Силах» залишився один — як релікт, ну і, власне, чому би віршу про вихід риби на суходіл не бути таким самим реліктовим, як ця риба?
Так прорізаються очі —
там, де ніколи не ждеш.
І не повернеш назад в рятівну сліпоту.
Так прорізається слух, несподіваний і різкий.
І вже залишиться нам стерегти твою душу.
Гострим лезом проведемо межі —
не олівцем, не пером.
Із тисячі правд вчіпляєшся у свою.
Відрізняючи тисячі кривд, окреслюєш коло.
Ось відступив, пішов у землю теплий бульйон океану.
І ласти твої міцніють, і суша
під тобою не западеться, і кожен рух
пришвидшується з невідомою силою.
Що буде далі?
Рибо, яка давно хотіла вийти зі своїх берегів,
хотіла пуститися берега, —
ось він, твій берег.
Рима і ритм — це не тільки красиво, випендрьожно й запам’ятовується. Це ще й можливість співпраці з отими самими силами, які перебувають поза автором і текстом — припустімо, в структурі мови, але й не обов’язково саме там. Тому римований текст виходить не тільки не завжди таким, як від нього очікуєш на початку, а й може виявитися цікавішим і багатшим за свій задум. Дуже це люблю й не раз цьому дивувалася й дивуватимусь.
Відповідно, яких поетів люблю? Якщо говорити про натхнення, то головне спільне тут буде, напевне, здатність «із нічого» виростити несподівану, чарівну думку чи історію — або витягти з надр мови такий спосіб висловитися, від якого перехоплює подих. Якщо ще такі речі не перевелися — то і на мене теж чекають свої відкриття і чудеса. З огляду на те, що зараз робиться в інтернеті, назву тих, на кого мені хочеться бути в чомусь схожою, але які зараз не з нами. З українських перші два прізвища, що спадають на думку, — Стус і Антонич. З іноземних — По, Лорка, велика частина рок-поезії та народної поезії різних часів і народів. Давні епоси. Із живих іноземців, які ні в кого не викличуть претензій, — Нула Ні Гоунал.
Ви не тільки поетка, але і перекладачка. Для українського читача ви переклали тексти горористки Ширлі Джексон. Які складнощі чи цікавинки поставали перед вами в процесі перекладу?
Уже бачила читацький відгук, що оповідання у збірці «Лотерея» не зовсім горорні. Великою мірою вони про те, якими шляхами зло пролазить у буденність — комусь це горор, комусь просто історії з життя. Не можу сказати, що ця робота була дуже складна, але в авторки, крім нагнітання атмосфери і відчуття того, що світ раптом починає давати тріщину, є, наприклад, свій специфічний гумор, можна було б сказати, що англійський, хоча авторка американська. Загалом це в мене не перша книжка цього жанру. Я, наприклад, деякі речі Кінга перекладала і не так давно здала у видавництва дві книжки Маккемона. Щодо цих двох письменників маю специфічне комбо: робила другий том «Протистояння» і «Лебедину пісню». Тепер можу підтримати розмову, чим ці два романи пов’язані між собою.
Ваша поезія почасти містить у собі містичні, горорні елементи. Чому так?
Я це завжди любила. А тоді, коли я почала писати так, що можна було показувати іншим людям, мені здавалося, що в нас чогось подібного вкрай мало — десь наприкінці 1990-х. Нашого Едгара По мені не вистачало. Андруховича я знала за передачею «Український рок-н-рол», яку знаходила по радіо й, коли мені подарували магнітофон, записувала пісні на касети, коли мені з перших акордів або впізнавалася знайома річ, або здавалося, що зараз буде щось гарне. Ну і мене захоплює взаємодія матеріального й нематеріального світів, іноді з тих чи інших причин я сама долучалася до таких взаємодій, але, поклавши руку на серце, не можу сказати, що це страшно. Найстрашніша річ, на мою думку, — це тоталітарна держава і те, що вона робить із людиною. А які-небудь неупокоєні духи мертвих мають великою мірою ті самі проблеми, що й живі люди. Мене захоплює міфологія, історії про істот чи то містичних, чи й реальних — але від того не менш цікавих. Якщо я у віршах розповідаю щось про відому науці людину чи істоту — дуже імовірно, що там буде більше правди, ніж вигадки. Про ловлю сомів у Каракумському каналі мені розповідав відставний військовий, який продавав яблука на базарі.
Ви захоплюєтесь також мистецтвом витинанок. Чи перегукується воно вам із поетичною творчістю?
Пробувала робити на свої тексти ілюстрації в такій техніці, коли не дуже розуміла, як працюють видавці. У результаті моєї книжки з того не вийшло, а з тих ілюстрацій, на яких лишалося місце для тексту, вийшла зовсім інша історія. Разом із друзями з Дому Франка у Львові влаштували виставку «Добрий вилов у Домі Франка» — і я вирізала спеціально для неї кілька витинанок, пов’язаних із численними рибальськими пригодами Івана Яковича. Короткі розповіді про них розмістили в тих-таки ілюстраціях. Плюс ще я додала витинанок різного часу, пов’язаних із водною стихією. У музеї лишився оригінал роботи, де Іван Франко зображений в образі сома.
Що нам дає поезія? Чим вона є для вас?
Мова — це специфічно людська стихія. І поезія — це той спосіб взаємодії з нею, який підходить особисто мені. Ну й найбільш вдалий для мене спосіб взаємодії зі стихіями взагалі.
Вечір на пагорбах фіолетовий, прапор чужий лопотить.
Суне пором без вогнів через Лету, воду не бурунить.
Цар, що його не труїли отрути, що згинув з іншим причин,
Дав повеління грифонів розкути, вислав елітний загін.
Глянь, як грифони, зачувши руїни дух у повітрі Керчі,
крила розкинуть і разом полинуть, в море жбурнувши ключі.
Буде і наш у дощі металевім, кинутім в темний огром,
ключ від грози і бульварів рожевих, з поглядом на пором.
Ті звіроптиці, що потай дзьобали грецький осінній інжир,
рушать туди, де і ми вирушали, і чорний крилатий вир
зграї крутнеться над Чорним морем, вловить краєчок вітрів…
Ми ще зустрінемось з ними — і скоро — там, де інжир нам дозрів.
