З 15 до 23 червня в Чернівцях проводитимуть фестиваль глядацького кіно Миколайчук OPEN. У програмі — понад 60 стрічок. Серед них і міжнародний повнометражний конкурс, до якого увійшли 10 фільмів із різних країн світу.
Одна зі стрічок, що буде змагатися за приз глядацьких симпатій, — профеміністична підліткова драма «Екскурсія» про невзаємне кохання та культуру скасування, заснована на реальній історії. Уна Гуньяк задумала перший повнометражний фільм, коли прочитала новину про вагітність семи дівчат після шкільної екскурсії.
«Екскурсія» розповідає історію підлітки Іман, яка платонічно закохана у старшого хлопця, але каже своїм однокласникам під час гри в «Правду чи виклик», що вона мала з ним секс. Все глибше закопуючись у свою брехню, Іман прикидається вагітною.
DIVOCHE.MEDIA у співпраці з Миколайчук OPEN публікує інтерв’ю з режисеркою Уною Гуньяк, яке підготувала команда фільму.
Подивитися стрічку можна буде на фестивалі Миколайчук OPEN (15–23 червня) за глядацьким абонементом.
Що в новині про вагітність семи дівчат після екскурсії зіграло ключову роль та підштовхнуло до створення першого повнометражного фільму?
Я натрапила на цю новину в інтернеті. У той час ми з продюсеркою Амрою Бакшич Чамо працювали над іншим проєктом. Я запитала її, що вона думає про цю новину, і сказала, що для мене це одразу виглядає як фільм. Реакція медіа була жахливою. Всі ставили запитання, які не мали жодного стосунку до суті справи, уникаючи звернення до «безодні», в якій опинилися дівчата. Вони потрапили у пастку між крайньою сексуалізацією жіночого тіла, догматизмом і консерватизмом, які панують у постперехідному боснійському суспільстві. Це важко зрозуміти, коли ти аутсайдер.
Чому жіноча сексуальність є таким табу в нашому суспільстві?
Коли прочитала коментарі під статтею в стилі «що це за дівчата, вони повії, які в них батьки» — розлютилась. Як все було раніше, так і залишилось, хоча я думала, що, можливо, деякі речі змінилися. У мене було враження, що суспільство прогресувало.
Через ту статтю я повернулася за шкільну парту і зрозуміла, що діти сьогодні перебувають під величезним тиском. Цей тиск є не лише результатом соціальних норм; їх бомбардують гормони, тисне школа. У дівчаток це набагато виразніше через очевидні зміни в організмі. І я просто не могла не запитувати себе, як вони почувалися. Я дорослішала та була підліткою не в Боснії та Герцеговині, тому було складно на 100% їх зрозуміти. Я постійно тримала в голові факт сексуалізації жінок, який нависає над ними.
Хоча ваш досвід дорослішання за межами Боснії та Герцеговини, безсумнівно, інший, здається, що відродження традиціоналізму та впровадження заборони на аборти існують і в розвинених частинах світу. Наскільки ви, як режисерка, можете вплинути на ширшу аудиторію?
Я не той тип мисткинь, які реагують на реальність із наміром сказати: «Дозвольте, я вам щось покажу». Я просто хочу поставити запитання та спробувати вплинути на людей, щоб вони самі запитували себе. Я не хотіла робити жертву з героїні, яку створила. Зовсім ні. Вона — людина, яку ви б обійняли, але водночас зневажали б, тому що не можете повірити її діям. Вона — цілісна особистість з усіма своїми недоліками, яку ви засуджуєте, але з якою зберігаєте людські зв’язки. Завдяки їй ви запитуєте себе, чи можуть мої діти опинитися в подібній ситуації? Мені було цікаво, чи глядачі цікавляться, як сьогодні молоді дівчата переживають свою сексуальність у Боснії та Герцеговині.
Ви надаєте своїй головній героїні силу, ймовірно, щоб захистити її. Вона тримає певний контроль над ситуацією.
Даючи їй владу, я хочу надихнути молодих дівчат, але водночас хочу показати, що влада також несе відповідальність. Вона повинна навчитися розуміти, що її можуть сприймати по-різному, і знати про ілюзорну силу, яку пропонує надмірна сексуальність. Це також один із «смаколиків» капіталізму. Найважливішим залишається той факт, що жінка, особливо молода, має вибір. Але не кожен вибір є феміністичним. Це те, що ми повинні пам’ятати. Це не означає, що ми повинні засуджувати ці вибори. Ось чому фемінізм — це не просто ярлик. Усвідомлення цього стало суттю мого життя. Як і переоцінка моїх власних стосунків із фемінізмом. Для мене важливо дізнатися, як інші жінки сприймають свою реальність. Ось чому я не можу диктувати комусь в іншій країні, що таке фемінізм і як його слід застосовувати. Я можу лише слухати.
Як би ви могли схарактеризувати власний фемінізм? Я знаю, що це не просте запитання, і я все ще намагаюся знайти відповідь. У моєму випадку це може бути усвідомлення власних привілеїв.
Мушу визнати, що ніколи не замислювалась над тим, щоб дати йому визначення. Звичайно, ми повинні думати про рівні можливості з чоловіками, про можливість навчатися, вибрати професію. Найбільший виклик мого фемінізму полягає в стосунках із чоловіками, особливо в романтичних гетеросексуальних стосунках. Але ми боремося за рівність у патріархальному світі. Ми починаємо як невдахи, а не з нуля, і це велике розчарування. Отже, якщо я можу щось змінити, я хочу це зробити. Якщо своєю роботою можу когось підбадьорити, допомогти. Коли хтось каже молодій акторці, що вона центр світу, для мене це фемінізм. Що вона не «інша», якщо її існування не зводиться до простої ролі — матері, доньки, музи, красуні.
Ваші героїні та їхні зміни затьмарені війною?
Війна в Боснії та Герцеговині стала причиною всього, що з ними сталося. Вони — великі жертви нинішнього суспільного ладу. Їхні батьки досі страждають від посттравматичного стресового розладу. Їхня реальність полягає виключно в тому, щоб стати відомими та багатими, щоб покинути Боснію та Герцеговину. Їхні цінності обмежуються тіктоком. Це, безумовно, глобальне явище, але ми (боснійці) відчуваємо його наслідки більше через те, що є невеликою спільнотою. Ці молоді люди розумні та креативні, але вони народилися у цьому світі з мобільними телефонами.
В одному з інтерв’ю ви згадували, що культура селфі визначила їхнє життя.
У них немає таких фотографій, як у нас. У мене вдома повно фотографій, на яких ми всі виглядаємо незграбно. Деякі з них — із мого п’ятиріччя, останнього перед Боснійською війною (1992–1995). Я виглядаю як огидна дитина, яка чомусь гидує власним святом. Ми дуже цінуємо всі ці фотографії, попри те, що на них хтось колупається в носі. Сучасне молоде покоління цього не має.
Для мене було величезним викликом попрацювати з ними над фільмом і створити стосунки, де вони могли б бути собою, жартувати, розслаблятися та сміятися… Це дозволило нам зробити так, щоб фільм працював. Культура селфі робить їх невпевненими. Вони дуже молоді, але вже знають, що вони тривожні та пригнічені. Вони самостійно діагностують різні проблеми через інтернет, соціальні мережі та барну психологію.
Ідеально виставлені фото є лише наслідком технологічного розвитку і, мабуть, не найбільшою проблемою, з якою ми тут стикаємося. У мене таке враження, що все життя молодих людей у фільмі відбувається через об’єктив камери телефону. Їхнє сприйняття виключає будь-який безпосередній контакт із дійсністю: все відбувається через телефон, він — головний посередник.
Ті, кому важче спілкуватися у звичайних умовах, стають дедалі більше відчуженими й обирають соціальні мережі та телефон. Справжня дружба — скажімо, ми друзі, ти знайомишся з кимось новим і починаєш проводити з нею/ним більше часу, тому ти не телефонуєш мені, і я трохи ревную, — я не впевнена, що таке все ще існує. У самому фільмі я не хотіла занадто торкатися теми онлайн-світу, це зовсім інший всесвіт. Але ці діти живуть у власних групах ватсап, де вони налаштовані одне на одного, і на цьому будуються їхні романтичні стосунки. Вони листуються, але ніколи не говорять особисто. Я боюся, як все це впливає на розвиток людини. Чи справді в таких обставинах може розвинутися емпатія? Бо емпатія — це не те, з чим ми народжуємося, а те, що ми отримуємо від суспільства. Особливо мене хвилюють молоді дівчата та їхні селфі, через які вони запитують: «Який я маю вигляд?», «Як мене бачать інші?».
Якщо відкинути той тягар, якому сьогодні піддається молодь, наскільки складним було працювати над фільмом «Екскурсія» з такою кількістю молодих людей, які раніше не мали досвіду знімань у фільмі?
Це був величезний виклик. Я не знала, у що я влізла. Хоча ніколи їх не боялася. Інколи було надзвичайно важко, але скільки ці молоді люди з тебе «беруть», стільки ж «віддають». Для мене було важливо, щоб під час майстер-класів, які передували зніманням, вони навчилися будувати сцену, а також щоб вони отримували задоволення від процесу. Я пишаюся цими дітьми, всім колективом. Останній знімальний ранок закінчився прощальними сльозами.
