«Не жили добре, нема чого і починать!», «хочеш — то перехочеш», «много хочєш, мало получиш», «в цьому домі нема нічого твого», «спочатку заслужи», «с мілим рай в шалаше» (українського відповідника «хоч хліб з водою, аби, милий, з тобою», в радянські часи майже не вживали), «ти шо, тут сама розумна?», «будь простішою», «будь розумнішою, промовч, ти же дівчинка», «хто тебе таку заміж візьме», «це ваші бабські справи», «тєрпі, казак, атаманом будєш!», «нє імей сто рублєй, а імей сто друзєй», «старость нє радость», «в тєснотє, да нє в обідє», «б’є значить любить», «хатєть нє врєдно», «що люди про тебе подумають?!», «ти куди так розфуфирилась?», «замовкни, і не соромно про таке казати?», «мовчання — золото», «красіво жить нє запрєтіш»…
Перелік радянських наративів зневаги, самоцензури, зашореності, нажаханості й заціпеніння перед життям можна продовжити далеко не на одну сторінку. Скільки з цих фразочок, що ними змалечку нашпиговували дитячі голови, проросло травм, скільки вони завдали болю і спричинили жалю, скільки мрій зруйнували і скільки, без перебільшення, спустошили життів!..
Я щиро радію, коли людина плюс-мінус мого віку, тобто останнього покоління, що народилося в совку, але увійшло у фазу свідомого дитинства і дорослішання вже за часів незалежної України, говорить, мовляв, «мені нічого такого вдома не казали», «нема в мене жодних постсовкових травм» і «я все це чув/ла, але ніколи не сприймав/ла як щось дотичне до мого життя!»
Радію, але і так само щиро підозрюю людину якщо не в брехні, то принаймні в дещиці лукавства. Бо якщо ви не чули тих раз у раз, мимохіть чи свідомо, навмисне чи з дурості сказаних фраз вдома (уявімо найідеальніший варіант), то ніхто ж не скасовував присутності в житті дитини дитсадкових виховательок і няньок (часом тих «виховательок» із замашками тюремних наглядачок не можна було і на постріл підпускати до дітей), шкільних вчителів, включно із тими, про яких казали «старої закалки» — тобто позбавлених будь-яких людських почуттів, продавчинь у магазинах, сусідок на лавці біля будинку, та й просто випадкових перехожих, яким аж пекло, так кортіло донести до вашого відома: ти погано вихована дитина і нічого з тебе путнього не вийде, бо ти «забагато хочеш», «зависоко пнешся», «надто багато собі дозволяєш», «будь скромнішою», «будь, як всі». До всього іншого цими наративами були щедро нашпиговані дитячі журнальчики, передачі й мультики, фільми і книжки.
Знецінювальних наративів у лексиконі совка було хоч греблю гати і на яку хочеш нагоду: «у всіх болить, тільки ти ниєш», «народиш — все мине», «така жіноча доля» — на скаргу про болючі менструації; «не перебирай харчами», «не чіпай, то на свята», «кагда я єм, я глух і нєм» — на бажання з’їсти щось смачне, небуденне посеред буднів (в системі совкових цінностей це вже був мало не злочин!) і навіть поділитися враженнями від смакоти; «побережи на хорошу нагоду, бо порвеш/забрудниш/зіпсуєш», «розфуфирилася тут!», «намалювалась как прастітутка!» — коли хотілося причепуритися, підмалюватися і влаштувати собі маленьке персональне свято краси, а не чекати, коли ти виростеш із тої сукні, яку дозволялося носити тільки раз на рік на свято; «нє виносі сор із ізби!», «чужая душа патьомкі», «б’є значить любить» — на випадок, коли сусідка зранку виходила з квартири із підбитим оком чи намагалась прикрити синці темними окулярами і довгими рукавами; «кому ти будеш потрібна з дітьми», «не розбивай родину!», «а как жє дєті? Ти о ніх падумала?!» — мало на меті заспокоїти і вказати на місце жінці в сімейній ієрархії, бо «я — остання літера в алфавіті», тобто сиди, мовчи, терпи заради дітей, заради статистики розлучень і спокою усіх інших незадоволених сімейним життям жінок.
Існування в системі радянських координат і цінностей, в якій колективне і суспільне ставилося вище за особисте (бажання, мрії, плани, розвиток, комфорт, особисті кордони), робило сміховинними будь-які спроби відкараскатися від токсичного впливу повсюдних наративів, які лунали з усіх боків і в будь-якому середовищі — в родинному колі, в школі, на роботі, на сімейному застіллі чи в громадському транспорті.
І вже зараз, із відстані тридцяти років, які відділяють нас від розвалу імперії совка, стає очевидним: інерційний рух токсичності совєцького буття не спинився в часі й просторі із проголошенням Акту незалежності, всі ці «ми люди прості», «бєдно, но чєсно», «там харашо, гдє нас нєт» виявилися на позір більш живучими, ніж система, яка їх породила. Ми повторюємо завчені з дитинства фрази самим собі, щойно відчуваємо, що «зариваємося» — бажаємо більше, мріємо грандіозніше, дозволяємо собі немислиме і надзвичайно сміливе, накидаючи важкі кайданки навіть на самі думки про те, що ну вже зараз точно можна мріяти, бажати, дозволяти собі ставити щодня на стіл красивий посуд, вдягати нову сукню, коли є настрій, а не якась поважна нагода, купувати квіти просто так і їсти той, прости господи, олів’є, коли заманеться, а не коли то дозволить святковий календар. А найприкріше, коли ми не тільки самі не даємо ради із токсичним шепотом у голові, який нав’язливо дзижчить у вусі «не чіпай, то на свята», «не висовуйся», «сиди тихо» та іншу словесну патороч, а й продовжуємо транслювати її далі молодшим поколінням.
Дар’я Муракамі — українка з Донецька. Вона виїхала з міста, коли почалися бої за аеропорт, у 2014 році. Вже десять років Дар’я мешкає в Токіо, в Японії. У вихідні час від часу проводить безплатні екскурсії містом для українських біженців. І зізнається, що нерідко спостерігає: совєцькі наративи виховання в людях нікуди не поділися — ані з незалежністю, ані з війною, ані з переїздом до інших країн.
«Я спостерігаю за тим, як з евакуйованими дітьми розмовляють і поводяться їхні мами та бабусі. “Те не роби, не біжи, не співай, не смикайся, не танцюй, поводься нормально, туди не дивись”. От моя донька на вулиці, коли хоче співати, то співає, я її не спиняю. Якщо вона хоче танцювати — вона танцює, я їй ще поаплодую і скажу, яка ж ти молодець! А от якщо наші евакуйовані діти, які народилися в Україні, роблять те саме — старші їм постійно затикають рота, постійно їх обсмикують, обмежують: не чіпай, не роби, не ходи. Їж, що дали, — бо я за це гроші заплатила! Диви, всі на тебе дивляться, як соромно! Всі на тебе чекають, ти всіх затримуєш! Старші постійно навіюють дітям почуття провини і сорому за те, що вони існують. І дитина вже думає — то я не такий, це все через мене, я все роблю погано, їм повільно, привертаю увагу, а це сором», — розповідає вона.
Авжеж, тут має бути абзац про те, що «не всі сучасні мами й тата такі», «не всі сьогоднішні бабусі й дідусі такі» і «не всі транслюють дітям совок у словах та у власній поведінці». Але я наважусь припустити, що процес рефлексування над токсичними наративами, які сповідувала і пропагувала радянська система на всіх рівнях життя насправді тільки почався. І навіть не увійшов в активну фазу.
Ми ще навіть не підійшли достатньо близько до того, щоб совєцька нажаханість перед спеціалістами ментального здоров’я і розуміння важливості пропрацьовувати травми перестала бути стигмою. Бо окрема чудова бульбашка дорослих людей, які беруть відповідальність за власний ментальний і психічний гаразд — це, на жаль, іще не вся Україна і не всі покоління, які зазнали травматичного досвіду совєцького виховання.
Я раз у раз бачу, як у соцмережах вигулькують пости і заклики поділитися досвідом, на кшталт «що ви зрозуміли, коли стали самі заробляти гроші?» Зазираєш у коментарі, і тебе накриває хвилею радісного смутку, бо люди щиро звіряються, як наративи з минулого і настанови від батьків затруювали їм дитинство, читаєш і розумієш — «і я ж така сама», «і в мене це було», «і мені таке казали!». Тут всі наші добрі знайомі від «не чіпай, то на свята» до «спочатку заслужи» (оцінками, хорошою поведінкою, прибиранням чи гаруванням на городі). Сумно, що такими спогадами діляться і люди, вдвічі молодші за мене, радісно, що вони на підльотах «зчитують» токсичний наратив, розуміють, куди він поцілив і що з ним робити.
А робити з ним вже точно щось треба, з усіма цими травмами відкладеного життя, знецінення своїх мрій та кордонів, бажань і цілей, травмами самоцензури на смачні, красиві, гарні, нові, небуденні речі, для користування якими треба спершу дочекатися Видатного Моменту, а потім вже розпакувати, взутися, посмакувати.
Ганна Гончарова, блогерка-мінімалістка, яка теж виїхала із Донецька ще на початку війни у 2014 році, звіряється, що у квартирі її матері досі стоїть так і не розпакований совєцький сервіз «Мадонна». «В темній кімнаті, в темній шафі», — сумно усміхається вона. Так чи сяк її робота із простором і розхаращенням стосується задавнених травм і заборон, до яких привчала система совєцьких дефіцитів і браку всього — від колгот до майонезу, що провокували хронічне почуття недостачі й бажання берегти новенькі та хороші речі й смаколики, бо «коли ж іще випаде їх добути».
«Мені шкода, що ми той сервіз так і не розпакували, — каже вона. — Але ще більше мені шкода нас, тому що на таких дрібницях, як пульт, що зберігався у фабричній плівці, запакованих тарілках і ковдрах, якими застеляли дивани тільки для гостей, але не для себе, — нас привчали відкладати життя. От колись воно настане, але не зараз, а потім будеш жити і використовувати всі ці речі, а поки не чіпай. І у такий спосіб нашому поколінню підсвідомо навіювали: ми завжди недостатньо гідні цього сервізу. Моє життя, я, всі мої мрії, все, що я зробила і роблю — вони не варті того сервізу, то на яке щастя, на яке майбутнє я можу розраховувати, якщо навіть чашка із сервізу — то забагато честі для мене?»
Я не знаю, з якого краю і братися за це неоране поле наших болів і травм, що совєцька система лишила нам у спадок, хоч ми про те і не просили. Чи бігти одразу на терапію? Вирвати з голови, з душі й серця, вбити нарешті в собі того внутрішнього піонера, який «всєм прімєр» і тільки те й робить, що маркує внутрішній простір самозаборонами і постійним осмикуванням — не роби, не біжи, а воно тобі треба? Вчитися дослухатися до себе в моменти, коли забороняєш собі квіти, бо то не пріоритет, торт Наполеон, бо «це ж тільки на свято їдять», нове взуття, бо «ще старе не убила»? Можливо, і те, й інше. А почати можна із того, щоб залізти в домашні закамарки, розпакувати родинний недоторканий сервіз, вибрати з нього найгарнішу чашку чи таріль, зварити каву, покласти пундик і продемонструвати самій собі — відсьогодні моє «потім» стає моїм «тут і зараз». Бо вже час починати жити добре. Бо хочу і не перехочу.
