Мета програми «Навчай для України» (частина глобальної організації Teach For All, яка представлена у 60 країнах світу) — забезпечення рівного доступу до освіти та можливості для кожної дитини в Україні реалізувати свій потенціал, незалежно від місця народження чи проживання.
Для цього спільнота започаткувала програму для молоді — ті, хто мають бажання навчати, можуть на рік або два переїхати в маленькі громади та попрацювати у місцевих школах.
Закон «Про освіту» дозволяє залучати до викладання людей, які не мають педагогічної освіти. «Навчай для України» допомагає учасникам/цям покращувати свої навички в педагогіці незалежно від досвіду роботи чи спеціальності. Учасники/ці проходять відбір у шість етапів, де спробують себе у взаємодії з дітьми.
DIVOCHE.MEDIA розповідає історії трьох жінок, які вирішили змінити своє життя заради вчителювання.
«Часто можу почути від дітей, що це складний предмет, і цілком їх розумію», — Софія Мишелова, вчителька математики у Великодимерському ліцеї на Київщині
Мені хотілося якось перевернути своє життя попри те, що в мене було все стабільно та комфортно облаштовано, на скільки це можливо під час війни.
Після закінчення університету я пішла працювати в банк. Здебільшого в мене були технічні завдання, які можна виконувати за описаними алгоритмами, це не потребувало живих дискусій та обговорень. Загалом я інтровертна людина — в школі була одиначкою, в університеті також вирішувала всі завдання самостійно, не потребуючи комунікації з людьми. Власне, це і стало викликом податися на програму, щоб навчитися долати страх публічної комунікації та взаємодії з іншими.
Також мені дуже відгукнулася ідея програми про те, що має бути рівний доступ до освіти як у дітей із великих міст, так із сільської місцевості. Цей досвід мені дуже близький, оскільки я сама виросла в селі на Одещині. На першому курсі університету під час пар майже всі мої одногрупники знали якісь цікаві терміни, вміли оперувати поняттями, про які я ніколи в житті не чула, хоча вони про них дізналися зі шкільної освіти. Тоді я відчула цей розрив між містом і селом.
З дітьми працювати цікаво, але і складно скеровувати їхню увагу на урок, а не особисті справи чи гаджети. Хоча телефони ми також дуже часто залучаємо на заняттях. Тому моє завдання — це і робота в телефоні, і увага під час уроку. Стараюсь робити це через їхні освітні потреби, навіть якщо вони не знають про те, що в них є такі. Завжди допомагає, якщо ти розповідаєш дитині, як отримані академічні знання можна застосувати на практиці в житті.
Я викладаю математику для восьмикласників. Часто можу почути від дітей, що це складний предмет, і цілком їх розумію. Освітні втрати у дітей цього віку дуже серйозні і помітні. Теперішні восьмикласники через карантин та повномасштабне вторгнення не мали нормальних повноцінних уроків із п’ятого класу. Тому й проминули той час, коли треба було будувати фундамент знань, адже в цій науці загалом дуже рідко вивчається щось геть нове. Водночас якщо вчасно не засвоїти основне, згодом освітні прогалини поглиблюються. Тому діти часто на уроках не хочуть робити ті задачі, які їм посильні. Я намагаюся зацікавити, готую завдання, де можна щось повирізати та поклеїти, наприклад фігури з геометрії.
Вчителювати я буду два роки, після програми мені хочеться працювати або в системі оцінювання якості освіти, або направити свої зусилля в методичну роботу.
«Вірю, що завдяки якісній освітній системі українське суспільство може стати кращим», — Наталя Філонова, вчителька української мови і літератури в Литовсько-українському ліцеї в місті Бородянка
Після закінчення вишу в Україні я впродовж року проходила стажування в Гданському університеті для молодих науковців. Повернувшись додому, влаштувалася працювати у державну школу педагогом-організатором. Той рік показав, що десь поза школою та освітою я себе не уявляю. За час, який я провела там, ми виграли грант для обладнання STEAM-лабораторій, провели багато активностей зі збору допомоги для бійців на Сході (це було ще задовго до повномасштабного вторгнення). Також ми регулярно організовували квести, флешмоби, кінопосиденьки, клуби за інтересами та майстер-класи.
Під час вчителювання паралельно думала про навчання в аспірантурі, тож почала розглядати різні варіанти і в Україні, і в Європі. Моя родина має особливість — у неї словацьке походження. Бабуся, яка мене виховувала, — словачка. Її батьків після Другої світової війни радянська влада переселила з Чехословаччини на Волинь. Тоді я дізналась, що у Варшавському університеті є програма, на якій досліджуються центральноєвропейські країни і вивчаються їхні мови. Вивчити мову і культуру країни, звідки походить моя родина, я мріяла з дитинства. Тож хотіла спробувати потрапити на ту програму. Готуючись до вступу, випадково дізналася про «Навчай для України».
Коли почала працювати у програмі, то помітила, що багато учнів користуються відповідями з книжок «Готові домашні завдання». Тому й почала розробляти вправи для домашніх завдань сама або, якщо була така можливість, готувати їм творчі завдання.
Наприклад, я задавала їм розробити біо профілю в інстаграмі письменника, творчість якого ми вивчали. З одного боку, діти у цікавій формі можуть запам’ятати базові факти з його біографії, а з іншого — покращити такий актуальний нині скіл, як управління сторінкою популярної соцмережі. На мою думку, такий підхід дає змогу учням отримувати не тільки теоретичні знання, а й важливі практичні навички, водночас позбавляє їх можливості списувати та змушує працювати самотужки. Але деякі батьки, на жаль, цього не розуміли й обурювались через те, що я готувала для їхніх дітей такі завдання, а не «задавала вправи з книжки».
Проте такі виклики здаються дрібними, коли займаєшся тим, чого прагнеш. У своїх мемуарах «Довгий шлях до свободи» Нельсон Мандела пише: «Освіта — великий рушій особистісного розвитку. Завдяки їй діти зі звичайних сімей можуть стати лікарями та інженерами. А син пастуха — президентом великої нації». Ці слова мені відгукуються, бо вірю, що завдяки якісній освітній системі українське суспільство може стати кращим.
«Прагну бути для дитини дорослим, якому можна довіритись», — Надія Найда, вчителька історії в Бучанському ліцеї №5
Коли я прийшла викладати історію в Бучанський ліцей, спочатку оцінювали за зовнішністю. Були жарти від дітей, чи закінчила я школу, потім ставили запитання про мій вік та чи заміжня. Це не лякало мене, бо я мала мету — працювати так, щоб діти мені довіряли і розуміли без підвищеного тону.
Окрім викладацької справи, я почала організовувати у школі історико-краєзнавчий гурток, який розрісся до 20 учасників. Ми займаємося організацією виставок, заходів історичного напряму в школі, зокрема і вчимося говорити про досвід в окупації. Часто діти самостійно підходять, щоб особисто розказати свою історію, а на уроках історичні події порівнюють із російсько-українською війною. Є школярі, які багато про це говорять, у них дійсно є така потреба висловитися. Коли я тільки прийшла викладати і запитала про окупацію, учні розповідали, що на початку війни було відчуття, що вони нікому не потрібні, а потім зрозуміли, що їхні свідчення важливі в контексті війни.
Інколи мені важко сприймати те, що бачили, наприклад, нинішні п’ятикласники під час окупації, проте мої очікування щодо вчителювання справдилися. Я хотіла бути вчителькою, яка може зацікавити на уроці, возити на екскурсії, або просто бути для когось стабільним дорослим. Не все ідеально виходить, але відчуваю, що рухаюся в правильному напрямі.
Спробувати стати учителем може кожен охочий, для цього потрібно мати диплом бакалавра та пройти кількаетапний відбір. Цієї весни команда «Навчай для України» також пропонує подати заявку на програму та запрошує вмотивовану молодь до вчителювання у школах маленьких населених пунктів.
Щомісячний дохід учасника/учасниці складається із зарплати вчителя, яка коливається від 3000 до 7000 гривень (розмір залежить від кількості годин викладання та від школи), і 10 тисяч гривень стипендії, яка виплачується за виконання умов участі в програмі.
