У березні в Одесі було чотири ночі без тривог. Якось нічна тривога тривала 7 годин 36 хвилин (майже 7.40, дуже по-одеськи).
Моя колишня колежанка з подругами поїхала на кілька днів до Кишинева — просто щоб поспати. Коли без оголошення тривоги над моїм будинком збили дрон-розвідник, я дивилася на пухнасту легковажну хмарку, яка залишилася від вибуху, і раптом згадала, як моя бессарабська прабабуся водила мене до сільської знахарки викочувати переляк яйцем.
Тоді я подумала, що в країні не вистачить яєць, якби раптом хтось захотів викотити всі наші переляки. І ще про те, як я втомилася.
«Нормально все. Тільки втомився/лась», — відповідають мої одеські друзі на традиційне «Як ти зараз?». Раніше я йшла у відпустку з внутрішньою зарядкою на 55% і поверталася на позначці 90%. Зараз я, намагаючись відпочити, підвищую свій заряд (якщо пощастить) з 30% до 35%. Концепція відпочинку не працює, можна жартувати про те, що це все соціальний конструкт.
Визнати те, що я втомилася, далося мені непросто. Багатьом набагато гірше, еге ж? Рейтинг страждань людей із різних регіонів не озвучується, але існує десь на периферії нашої свідомості. Допомагає тільки чесно говорити про свій досвід і визнавати власні почуття. Те, що комусь зараз складніше, не применшує моїх емоцій і почуттів. Дозволити собі, не озираючись на абстрактних інших, відчувати те, що відчуваєш, — навичка, якої я досі вчуся.
Навесні в Одесі море починає виблискувати, провіщаючи канікули, і від цього здається, що ось-ось усе стане добре. Раніше в мене з вікна було видно не тільки море, а й готель на Морвокзалі — той, що у вересні сильно постраждав від обстрілів. Кілька років тому вид на нього закрила новобудова. Багатоповерхівки взагалі сильно зіпсували мені вид на море, але з лютого 2022-го це раптово стало іронічним плюсом: з моря летять ракети, а в мене багатоповерховий бар’єр.
Одного разу я сумно підраховувала важливі елементи життя в Одесі, які люблю і які в мене забрала росія. Це два з трьох улюблених диких спусків до моря, там зараз не пройти. Це розкіш із травня до вересня «про всяк випадок» носити купальник у сумці. Це тюлька, свіжосолена та у вигляді биточків, — їй належить моє серце. І коли Кацурін у відео «Їжа Одеси» шукав тюльку, я плакала. Потім мені зателефонувала сестра, розповівши, що і вона плакала.
Я позбулася традиційного в моїй родині серпневого тижневого відпочинку на пляжі в курортному селищі під Одесою. Багато років ми там тільки й робили, що засмагали, купалися, читали книжки та пили вино. А влітку 2022-го на міні біля одного з наших улюблених пляжів підірвався і загинув батько моєї знайомої.
Кілька років тому медіа, яке я очолюю, випустило великий текст про те, наскільки ефективний бренд Одеси. У місті не особливо турбувалися про його ефективність — адже завжди є море, куди точно їдуть туристи, а ще порт. І можна не соромитися побудувати скляну висотку в самому центрі, тому що наша архітектурно-історична спадщина — не головне, на чому може заробляти місто. А потім сталася повномасштабна війна: одразу мінус море, мінус порт. Міські пляжі обгороджені колючим дротом і поросли травою.
Мінус (який насправді плюс) російськомовні туристи, які ходили на екскурсії бандитською Одесою і на «Привоз» у пошуках того самого «такі да» колориту.
Що залишилося? Що ми будемо розвивати? Поки не схоже, щоб про це задумалася влада. Зате, можливо, задумалися самі одесити.
Жити в Одесі напередодні літа 2024 року — це помічати, як місто стало тихішим і з ніжністю згадувати те, що дратувало раніше. Наприклад, людей із піском на ногах, що набиваються в автобус із величезними надувними кругами. Люди з кругами, я сумую.
