Під час обідньої перерви на презентації ми ділилися новинами з давнім другом. Паралельно знайомили одне одного з іншими колегами: звичайний київський нетворкінг.
До мене підійшла колега-француженка, мовляв, повертатимуся в офіс. Я вирішила приєднатися до неї за пʼять хвилин. Товариш стенув плечима: «Помічаю, що жінки взагалі люблять попрацювати».
За ті пʼять хвилин, які я досьорбувала каву, виголосила для А., який, мабуть, пошкодував, що кинув цю фразу, кількахвилинну промову про те, що жінку, по-перше, виховують бути уважною та відповідальною, по-друге, якщо жінка чогось не доробить чи зробить у пів сили, то це частіше помітять. Тим паче вона ж жінка, вона відповідає не лише за свою роботу, а і за те, як жінку бачать на робочому місці, от і виходить уроборос кількарівневих відповідальностей. А чоловікові, мовляв, не треба доводити, що він вартий своєї позиції на кожному кроці.
А., високий красивий брюнет, відповів, що це нікуди не годиться, треба ставитися до роботи легше, і завершив це черговим неологізмом: «Бачу, треба більше вчити моїх подруг вождизму». Я прокручую цю фразу у голові кілька днів. У більшості випадків це про те, як своєю поведінкою та присутністю займаєш місце у просторі. Як каже А., «чи достатньо у тобі вождизму». Він ще вживає біологічні терміни на кшталт «альфа-самець» чи «альфа-самиченька», але пропоную йому це вибачити. Бо він постійно підбадьорює подруг і знайомих жінок, заохочуючи поводитися впевненіше та рішучіше. Каже, що дівчата теж мають вчитися «твердо стояти на районі».
Ясна річ, що «твердо стояти на районі» легше у Києві: в прогресивних колах бізнесу чи міжнародних організацій. На одній рішучості у консервативних колах поза обласними центрами не виїхати. Так, дядечко, з яким ми розговорилися на заході у Ніжині, сам дрібний чиновник, описуючи поведінку іншої чиновниці (яку б у випадку чоловіка назвали «рішучою та принциповою»), прокоментував, гигикаючи, що «вона така, бо з нею ніхто не хоче спати». Що далі від великого міста, такі гиденькі прояви побутового сексизму ширшають і збільшуються, як кола на воді.
Хоча ситуації, в яких опиняєшся «секретаркою» у напоказ прогресивних колах, — теж бувають. Кілька років тому я ходила по офісу і нарікала тодішньому керівнику відділу, що не розумію, як так вийшло, що я мала взяти участь у презентації, а виявилася відповідальною за збір і узгодження коментарів до публікації. Керівник, сам фемініст, широко відомий у вузьких колах, як це зазвичай і буває, глянув на мене: «Іро, а чому ти мовчала і сіла там з краю столу, а не біля спікерів?»
Я щось промимрила у відповідь, а він порадив мені почитати «Включайся» Шеріл Сандберг. Там, мовляв, теж є про те, як жінки обирають сідати подалі та стають аудиторією замість того, щоб брати участь.
Я прогортала цю книжку по діагоналі. Шеріл пише, що таки так: багато вчинків бачать через призму статі й те, що у чоловіку побачать як чесноту, у жінці можуть засуджувати. З іншого ж боку, є оце персоналізоване звернення «включайся». Авторка пише, що багато перепон на жіночому шляху — внутрішні. Тобто не тільки те, як нас бачить суспільство, а як ми вважаємо, що нас повинно бачити суспільство. Як ми зупиняємо себе від коментаря, як передаємо право на слова іншим, як сідаємо далі від експертного столу. Я сама кілька днів тому прийшла на захід і сіла під стіночкою. Хоч мала що сказати і від організації, і від себе. Натомість примостилася на умовній «лаві запасних». Відрефлексувала це, лише вийшовши з конференції.
Як же «поставити себе на районі»? Так, щоб не було занадто різкої зміни поведінки, щоб залишатися жіночною, але не слабкою, щоб бути асертивною, а не агресивною, і, як ми вже читали у Сандберг і чули від районних чиновників, щоб у наших словах та діях не побачили істеричності чи сучості. Одягатися, писати листи, поводитися по-діловому, але елегантно. Впевнено, але не нахабно. Впевнено говорити, але не забуваймо, що менсплейнінг не перебивають, а тебе — побачимо.
Тільки все питання навички зрештою. Спробувати. Переконати себе промовити думку. Зайти одразу у центр кімнати. Сісти за експертний стіл. Мій товариш А. вважає, що у цьому дуже допомагає спорт. Коли ти знаєш, що можеш хук із лівої або метнути ножа, — це відчувається у тембрі голосу, у поставі, у міміці. Може, він правий. Може, це таємні діяння адреналіну і серотоніну (чи що там виділяється під час активних занять спортом). Може, це справді про тілесну впевненість. Не знаю, але дуже хочу, щоб більше моїх подруг опанували «вождизм». Мені щастило на колег, друзів, менторок, які підбадьорювали займати своє місце. Хочу передати цю естафету вам, дорогі читачки. Бо ваша висловлена думка має значення.
То як, пірʼя у волосся і ділитися вождизмом?
