Дитяча письменниця, журналістка й комунікаційниця Ольга Тимченко нещодавно оформила опікунство над дівчиною, яка втратила матір у 13 років й перебувала в окупації від початку повномасштабного вторгнення. Лері зараз 17, вона навчається у медичному коледжі та за підтримки опікунки входить у доросле життя.
Ольга розповіла DIVOCHE.MEDIA про те, як ухвалила рішення допомогти дитині й стати для неї опорною дорослою.
Про дитинство, роботу та кризу
Я родом із Кіровоградщини, селища міського типу Петрове. Батьки мої познайомились у Києві, були студентами-інженерами — хіміком і фізиком. Коли розвалився радянський союз, вони приїхали до батька в село і почали там жити.
У мене була дуже талановита бабуся Ольга Яківна, вона 40 років навчала дітей у початкових класах. Вивчила все село.
У бабусі була неймовірна фантазія, вона придумувала казки з такими сюжетами, яких я ніде не зустрічала. Вона багато часу зі мною проводила, поки батьки навчалися (я була студентська дитина). Бабуся мріяла про Гімалаї, читала Блаватську, як тоді було модно, й розповідала мені свої казки. Я разом із нею мріяла — хотіла побувати в Гімалаях, мене вабила Азія. І вже доросла у 2012 році вперше завітала до Індії (відвідувала цю країну разів п’ять чи шість). У мене є улюблені індійські міста. Дуже люблю Варанасі — там, де спалюють померлих, а ще кажуть, що там живе бог Шива. Ще була у Непалі, в Гімалаях, 21 день ми йшли навколо гори Аннапурна із моїм колишнім чоловіком, адже мали спільні захоплення, також бували у Таїланді.
Десь із п’ятого класу почала писати вірші й хотіла вступити або на журналістику, або вивчати фізику. Я виграла журналістський конкурс у Києві й отримала можливість навчатися безплатно, це був 2001 рік. Вже з третього курсу працювала журналісткою, потім репортеркою та редакторкою. Після чого пішла піарити будівельну компанію, довгий час була в будівельному бізнесі. Ще працювала в рекламних агенціях, брала участь як комунікаційниця у двох виборчих кампаніях. У 2012-му розчарувалася в політичній системі та пішла працювати у Transparency International Ukraine. П’ять років керувала комунікаціями в цій антикорупційній організації, побудувала велику команду, зробила стратегію, провела перші комунікаційні кампанії, після чого організація сильно виросла.
Через п’ять років я «підгоріла», звільнилася і так стала незалежною консультанткою зі стратегічної комунікації. У 2019-му в мене трапилася криза середнього віку, я розлучилася з чоловіком. Ми хотіли з ним дітей, але в нас не виходило, тому ухвалили рішення розійтися.
Я поїхала на літо в село, моя бабуся померла, а її шістдесятирічна глиняна хата залишилася порожньою. Батьки жили поруч, але в іншому будинку.
Поїхала на літо, а залишилася в хатині на два роки, настільки мені там сподобалося. До речі, на її місці колись стояла козацька церква. Я відремонтувала хатину власноруч, зробила її інстаграмною, відреставрувала радянські меблі, пофарбувала підлогу в білий, а стіни у бірюзовий, посадила садок і троянди. До мене збіглися всі дванадцять дворових котів, навіть їжаки приходили. Це одні з моїх найщасливіших спогадів.
Про волонтерство від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну та повернення до роботи
Почалось повномасштабне вторгнення росії, в перший же день люди збіглися до старої школи в нашому селищі. Відчувалось, що ми готові були померти за рідну землю, не мали жодних сумнівів у тому, що будемо до кінця відстоювати її. Тоді було досить небезпечно, тому що селище розташоване за 50 кілометрів від Кривого Рогу, а росіяни вже зайшли на Херсонщину й періодично наступали в бік міста. Їхні атаки відбивали.
Ми розуміли, що російські колони можуть піти трасою через наше селище до Кременчуцької ГЕС, тож почали робити «коктейлі Молотова», бо зброї не було. Виготовляли по 500 пляшок на день, побудували справжню виробничу лінію. Ми придумали систему, як робити так, щоб бензин не вивітрювався (а він вивітрюється через 24 години). Розпланували, як хлопці будуть приїздити, дівчата — заливати бензин у готові суміші, завантажувати в машини, а вже вони кидатимуть «коктейлі» в танки. Зараз це дуже страшно згадувати, можна уявити, що від нас би залишилося, як це було, на жаль, у Херсоні.
Потім плели з дівчатами та жінками маскувальні сітки, збирали аптечки разом із подругою з Нідерландів. Передали 160 аптечок, укомплектованих за натівськими стандартами, для місцевих, які пішли у військо з перших днів вторгнення. Там були наліпки на легені, якісні турнікети, все необхідне. Подруга Оля купувала складові в Нідерландах та надсилала мені. Одного разу мені зателефонував військовий і сказав, що ця аптечка врятувала його життя, а саме наліпка, без якої у солдата стався би пневмоторакс.
Восени ми допомогли хлопцям купити машину й старлінки, після цього я відчула, що хочу допомагати Україні саме професійно. Я непогана комунікаційниця, тож почала надсилати у Всесвіт запити, щоб у мене з’явилось місце, де зможу допомогти на своєму рівні.
За кілька місяців мені написала подруга, сказала, що благодійний фонд «Голоси дітей» шукають керівника відділу комунікацій. Азада Сафарова, співзасновника фонду, я знала давно, ще від часів, коли працювала у Transparency International Ukraine. Ми списалися, провели співбесіду, і з 2 січня 2023 року я почала керувати комунікаціями в фонді «Голоси дітей».
Спершу я вивчила все, що є, які є потреби, запити, потім розробила комунікаційну стратегію. Винайняла команду, побудувала процеси. Ми створили і провели комунікаційну кампанію «Чуєш про що це», що мала охоплення у 21 мільйон людей.
Про те, як наважилася на опікунство
Думаю, мені було легше наважитися це зробити, бо я розуміла, що це лише один з епізодів великого циклу, який складає справжню мене. І дуже важлива ще є штука в буддизмі — опора на себе. Коли ти навчаєшся в медитації опиратися винятково на себе, це допомагає ухвалювати складні рішення. Ну і «чужих дітей не буває», «ми всі пов’язані» й багато разів бували одне одному дітьми чи матерями. Після початку повномасштабної війни росії проти України мені дуже допомагала ця філософія. Я просто, наче якийсь самурай, прокидалася в тій хатинці, робила йогу, медитувала та йшла допомагати. Дивитися, де сьогодні ще зможу бути корисною.
Дійсно, я почала думати про це тільки після повномасштабного вторгнення. До того я собі жила, мандрувала, будувала кар’єру, мені все подобалося. Звісно, якби у мене народилась дитина, я б перебудувала життя, а всиновити дитину була не готова.
Це не була позиція childfree, але я не була одразу потенційною мамою. Бувають жінки, котрі дуже хочуть стати мамами, я ставилася до цього спокійно. Але потім війна росії проти України зруйнувала багато дитячих доль. І я почала думати, що цілком можу допомогти якійсь дитині.
Вирішила: якщо зустріну таку дитину, то всиновлю. Я вірю в причино-наслідкові зв’язки, адже за законом карми ми зустрічаємо саме тих, із ким маємо перетнутися, з ким маємо зв’язок із минулих життів. Я цю думку просто собі відклала, вирішила, що коли з’явиться ця дитина, то потрібно буде не проґавити момент.
Що довше працювала у БФ «Голоси дітей», то більше дізнавалася про депортованих дітей і що росія депортує насамперед сиріт. У мені проростало бажання допомогти такій сироті або дитині після депортації. Я пам’ятаю, ми якось сиділи в кабінеті з Лєною Розвадовською й Азадом (очільники БФ «Голоси дітей») та Катериною Рашевською, яка займається справами депортованих дітей, і я їм зізналась, що хочу усиновити чи взяти під опіку дитину, яка була в депортації. Ми обговорили це й розійшлися. Та я продовжувала думати про це далі.
Страхів вистачало, звісно, я думала, якою буду мамою чи опаную усе матеріально і психологічно, адже наразі я не в шлюбі, мій хлопець пішов добровольцем у ЗСУ, і перебуває дуже далеко. Але я звикла все життя розраховувати на себе, і це мені завжди допомагало. Тепер моя родина — це я і Лера.
Про Леру
У Лери досить складна історія. Вона сирота, їй було 13 років, коли померла її мама. Дівчина жила у Новій Каховці й у перші дні російського вторгнення побачила танки із зетками у своєму місті. Лера провела 550 днів в окупації. У жовтні 2022 року росіяни вивезли дівчину в табір разом з іншими дітьми з Каховки: зібрали всіх на площі, посадили в автобуси, де в кожному салоні перебував російський військовий зі зброєю.
Це була продумана окупантами операція: дітей збирали та вивозили до Криму, казали, що на оздоровлення, що на два тижні. В результаті Лера провела там два місяці.
Українським дітям промивали мізки, приїздили агітбригади, в «юнармію» вербували, обіцяли по квартирі кожній дитині, та ще й можливість вступити безоплатно у російський виш. Дітям розповідали «справжню» псевдоісторію, змушували одягати червоні краватки й щоранку вмикали російський гімн.
Лері було складно це переживати, вона була свідомою, дорослою і все розуміла. Коли Лера втратила маму, одразу подорослішала. Вона дуже вільнолюбна, проукраїнська, розмовляє чудовою українською мовою, їй було тяжко й жити в окупації під владою ворога.
Бабуся Лери приїхала її забрати, Леру віддали, бо вона була зобов’язана повертатися на окуповані території, в Генічеськ. Звідти Лера подала онлайн-документи в медичний коледж, вступила й отримала можливість жити в гуртожитку на підконтрольній Україні території.
Бабуся відпустила Леру вчитися. Дівчина розробила легенду, яку розповідала на кожному пропускному пункті. Вона самостійно домовилася з перевізником (знайшла в інтернеті) і самостійно поїхала через росію на Сумщину. Перетнула кордон пішки. Це сталося у серпні 2023 року.
Лера, звісно, боялася, не знала, що може спасти на думку росіянам, але в неї була дуже переконлива історія, що вона їде в Європу за тіткою, щоб забрати ту в росію. І це спрацювало! Це неймовірно, адже їй ніхто не допомагав.
Коли Лера потрапила на територію Сумщини, її направили в Київ, в Офіс омбудсмана (усіх дітей, які повертаються з депортації відправляють туди). В Офісі омбудсмана з перших днів із нею працювала наша психологиня Наталія Сосновенко. Психологи з фонду «Голоси дітей» супроводжують дітей, які повертаються з депортації.
Коли психологиня почала працювати з Лерою, я трохи чула від неї, що є така сильна, талановита, цікава, дуже розумна й доросла дівчинка Лера. Сирота, яка повернулася сама з депортації.
Я так зрозуміла, що Наталя і Лері щось розповідала про мене, як про працівницю фонду, про моїх котів, яких я завше приношу на роботу (сміється). Напевно, Наталя хотіла якось розважити Леру.
Психологиня, як той місточок, налагодила зв’язок між мною та Лерою, тому зустріч відбулася сама собою, природно. Наталя дуже допомогла Лері, підтримувала, показувала, як стабілізуватися, вони досі займаються безплатно.
Я зустрілася з Лерою приблизно восени, ми спілкувались щодо її історії. Я побачила, яка вона розумна і цікава дівчина, ми поговорили, і потім я запросила її до нас в офіс фонду, бо вже тоді почала думати про те, що, можливо, саме цю дитину і треба взяти під опіку.
Ця думка не полишала мене, я кілька тижнів обдумувала, радилася з Наталією: чи адекватно таке пропонувати, чи це не зашкодить дитині. Вона порадила нам краще познайомитися, взнати одна одну.
Я запросила Леру до нас в офіс, провела екскурсію, ми сіли на балкончику в лаунжі, і тут кажу їй: «Хочеш, я оформлю опікунство над тобою?» Лера одразу сказала: «Так», і розплакалась. Тоді відбулась магія. Ми відчули одна одну цієї миті. Далі я побігла працювати, а наступного дня запросила Леру в кав’ярню, щоб розказати, хто я, які мої мотиви, яка в мене родина. Ну і взагалі, щоб вона не боялася, що я якась дивна жінка. Лера казала, що до останнього не вірила. Думала, що я десь зникну.
Про процедуру оформлення опікунства
Я пройшла медогляд, взяла висновок від нарколога й психіатра, інших лікарів, здала аналізи. Пройшла двомісячні курси для опікунів. Це найдовший процес, що є обов’язковим, якщо ви не родич. Потім до мене прийшли додому, подивилися житлові умови — тоді я винаймала двокімнатну квартиру, тому було місце для дитини, окрема кімната. Склали акт, і далі ми чекали на рішення.
Вже 6 березня у мене на руках було офіційне рішення, а Лера жила в гуртожитку і навчалася в медичному коледжі.
Коли я отримала документ і прочитала, що відповідальна за фізичне, матеріальне й духовне благополуччя дитини, то зрозуміла, що треба забирати Леру з гуртожитку до себе. Я запропонувала їй переїхати.
Ми проводили багато часу разом, ходили в кіно, спілкувалися. Спершу ми пожили трохи в цій квартирі, трохи тіснувато було. Я розуміла, що, коли люди живуть у тісноті, обов’язково почнеться якесь «тертя», тож почала пошуки трикімнатної квартири. Перше ж оголошення: хороша, світла, велика і не дуже дорога квартира. Я домовилась, і ми переїхали вже за кілька днів.
І от ми тут живемо вже два тижні. В мене — своя кімната, у Лери — своя. Є спільний простір, де ми зустрічаємося, спілкуємось, дивимось фільми, граємось із котами. І кухня, де ми разом готуємо. Поруч — ботанічний сад. І, що важливо, поблизу є справжнє бомбосховище.
Про зміни
Я не очікувала, що отримаю такий ресурс. Більше думала про те, що я зможу дати дитині, а тут бачу, що сама отримую. Я стала енергійнішою, бадьорішою, оптимістичнішою, знову щось готую. Тепер нам разом хочеться кудись ходити. Хочеться дитині показувати, що є в Києві цікавого. Ми були у філармонії й у театрі нещодавно. Відвідали ботанічний сад і споглядали цвітіння азалії.
Коли я хворію, Лера мене лікує, адже навчається на медикиню. Ми жартуємо, що тепер у мене є своя медикиня, а у Лери — своя комунікаційниця.
Плануємо ще багато всього, насамперед відсвяткувати мій день народження, адже мені виповнюється 40 років, а Лері влітку буде 18. Влітку хочеться поїхати в моє село. Я познайомлю Леру зі своїми батьками, хочу, щоб ми там відпочили, погуляли по степах, бо мої кіровоградські степи дуже схожі на херсонські.
До речі, у Лери є хлопець, він теж із Каховки і теж сирота, його вивезла в Ірландію сестра-опікунка, коли росіяни забрали в табір Леру. А коли вона повернулася в Україну, то і хлопець повернувся. Він навчається у будівельному технікумі, проте ще думає, ким хоче стати. Навіть зараз схиляється до того, щоб бути журналістом (після нашого знайомства).
Вони дуже часто бачаться, одне за одного тримаються, допомагають. Він буває у нас вдома, тож у мене, по суті, двоє дітей (сміється).
Ми втрьох відвідуємо цікаві місця, і мені хочеться показати їм «широку альтернативу». Хочу, щоб вони мали безтурботне літо, купалися, розважалися і побули трохи дітьми. І я бачу, що Лера зі мною стає все більш розслабленою, все більш «дитинною». У неї навіть усмішка на фото стає дитяча, адже вона була дуже серйозною, коли ми познайомилися. Це дуже тішить мене. Я відчуваю, що ми стали рідними, ми сім’я. Я себе бачу в ролі такої собі опорної дорослої, людини, яка завжди буде на боці Лери, завжди прийматиме її, тилом, куди вона зможе відступити, якщо виникне потреба.
Хочу, щоб вона могла ухвалювати в житті найкращі рішення, розуміючи, що є хтось, хто їй допоможе. Я все одно є батьківською фігурою і рада виконувати цю роль, тому що в мене теж велика потреба про когось піклуватися. І раніше я це своє материнське сублімувала на підлеглих, адже вони молодші, що не дуже професійно.
Тепер є дуже вдячний ґрунт, куди кожна краплинка мого тепла падає і проростає. Я бачу, як воно допомагає і діє, і наскільки це потрібно дитині, як це змінює її. Я не підганяю події, хочу, щоб все відбувалося природно. У будь-якому разі, ми дорогі одна одній, думаю, що так і залишиться назавжди.
Коли Лері виповниться 18 років, офіційна опіка закінчиться, але це нічого не змінить для нас. Будемо разом, скільки потрібно, поки вона не захоче жити окремо.
Тепер мені є з ким ділитися досвідом, знаннями. На мою думку, дуже важливо показати дитині якусь здорову модель стосунків чи побудови розпорядку дня, й навіть розрахунку бюджету. І от це ми з нею разом робимо, бо раніше в неї такого досвіду не було. Вона виходить у доросле життя, може дивитися на мене, на мій приклад, й на основі цього прикладу ухвалювати якісь свої рішення, робити якісь кроки в дорослому житті.
Про опікунство, усиновлення та наставництво
Є багато різних процедур: усиновлення, опіка, наставництво та інші форми піклування про дітей. Опікунство робиться легше, швидше (хоча там менше прав).
Опікунство або піклування діє лише до 18 років, але його можна оформити за кілька місяців. У нас здебільшого хочуть всиновити дитину до шести років, тож старші діти мають усе менше шансів знайти собі опорного дорослого. Тому опіка може бути рішенням.
Я б радила всім, хто думає чи сумнівається, встановлення опіки. Пошукати дитину, якій ви можете допомогти, і зробити це. Тому що, по-перше, росіяни крадуть у нас саме тих дітей, які не мають батьків чи перебувають у притулках, і потім їх дуже важко повернути. По-друге, не буде жодного українського майбутнього, якщо тут не виростуть молоді, здорові, завзяті й оптимістичні люди. А долі дитячі ламаються, і це, на жаль, буде ще якийсь час тривати. Навіть після війни ми дуже довго будемо ці наслідки розгрібати.
Є багато людей мого покоління, моїх знайомих, у кого немає дітей. Оформлення опікунства могло б стати шансом для них, якщо вони візьмуть під опіку дорослу дитину або «не дуже дорослу», це вже як вирішать. І допоможуть їй пройти цю війну, якось не зачерствіти серцем, знати, що кожен потрібен комусь, що ці українські діти дійсно нам потрібні.
Дуже хотілося б, щоб про них пам’ятали, коли вони тут, в Україні, а не тоді, коли їх вже вкрали. Потім ми докладаємо дуже багато зусиль, щоб їх повернути та відновити. Викрадені росіянами діти переживають у росії жахливі досвіди. І те, що їм мізки промивають — ще «квіточки». Є багато дітей, яких піддавали тортурам і стражданням. Тому треба допомагати таким дітям не менше, ніж ми допомагаємо нашим Збройним силам.
Можна звертатися до Української мережі з прав дитини, вони підкажуть, як оформити процес. Я раджу зайти на сайт Міністерства соціальної політики, там є розділ із фотографіями дітей, які потребують допомоги. Знаю, що дехто вважає неетичним викладати фотографії дітей та їхні історії в такий спосіб. Але, на жаль, тільки так це спрацьовує. Коли люди бачать реальну дитину, тоді вони хочуть її забрати.
Варто звертатися у ЦНАПи за місцем проживання — там теж є інформація про дітей, і саме там ми оформлювали опіку з Лерою. Також можуть допомогти в Офісі омбудсмана, куди прибувають діти після депортації.
Працівники гарячої лінії фонду «Голоси дітей» теж перенаправлять куди потрібно. Саме зараз у фонді ми плануємо впровадження програми з реінтеграції повернених дітей, хочемо, щоб це зробили на державному рівні. Тому що зараз діти повертаються, але досі немає програми, якоїсь сталої процедури відновлення, якої можна було б дотримуватися в допомозі таким дітям.
Іноді до дітей одразу після повернення починають приводити журналістів. Але не можна цього робити, поки не минуло мінімум пів року після травматичної події, і дитина не відновилася з психологом.
Дуже по-різному складається доля кожної дитини, яка повернулась в Україну після поневірянь у росії, важливо мати етичні правила щодо того, як цих дітей відновлювати.
Про буддизм
Я з дитинства цікавилася усім потаємним. Мабуть, то від бабусі пішло. Близько 15 років практикую медитацію. З часом схилилася до буддизму і практикую його вже років 10, ця філософія — про роботу зі свідомістю. Будда був звичайною людиною, що пройшла шлях до просвітлення, кожен із нас може його пройти.
Адже насправді не треба нічого додавати, віднімати, в кожному з нас вже є ця просвітлена природа. Варто просто дати всім затьмаренням осісти, як у воді осідає каламуть. Залишається чиста вода, яка завжди була такою.
Під час медитації осідають всі тривоги, турботи і мінливі думки, котрі схожі на мавпу, яка скаче з гілки на гілку. Залишається чиста, ясна природа розуму.
Після повномасштабного вторгнення буддизм дуже мені допоміг. По-перше, він говорить, що все мінливе. Ти просто приймаєш те, що не існує нічого постійного. Якщо задуматися, насправді не знайдеш жодної події, жодного об’єкта, який би не змінювався з часом. Наступний постулат — все взаємозалежне, немає нічого незалежного. Все кимось створене, для когось створене, залежить від багатьох умов. Немає жодного окремого предмету або події, які не були б пов’язані з іншими.
Далі — моя улюблена аксіома, що ніхто не виходить звідси живим, треба пам’ятати про смерть. Буддисти прокидаються і згадують, що смертні. Смерть — це нормально, не страшно, це частина процесу реінкарнації. Ми перероджуємося постійно, бо перебуваємо у так званому Колесі Сансари, і будемо крутитися, доки з нього не вийдемо (а вийдемо, коли просвітліємо). Але поки не «просвітліли», будемо далі обертатися. Звикаючи до думок про смерть, починаєш легше ставитися до життя.
