Жити в чужому для себе місці — виклик із різних причин. Треба звикати до нового оточення, рутини, побуту, шукати нові зв’язки й нові улюблені місця. Для наших героїнь — Ніки Перепелиці, Наталії Виговської та Валентини Тулівцевої — переїзд і адаптація вимушені через повномасштабне вторгнення. Жінки поділилися тим, як освоюються у нових містах та на які труднощі натрапляли.
Ніка Перепелиця, зі Слов’янська в Івано-Франківськ
З мого рідного Слов’янська поїхала 8 березня 2022 року. Я народилась та все життя лише там прожила. Переїхала в Івано-Франківськ разом із командою Центру громадянського суспільства «Друкарня» — громадської організації, в якій працювала на той момент. Це було не перше знайомство з містом, до цього я робила тут проєкти від організації, тому мала багато знайомих і колег. Це насамперед стало поштовхом до переїзду саме в Івано-Франківськ. Від початку року я не працюю у «Друкарні», веду власну діяльність — читаю лекції про розвиток соцмереж для бізнесу та організовую бранчі.
Не сказала б, що було складно адаптуватися, тому що я дуже відкрита до нових знайомств, вважаю себе «людиною світу». Звісно, перший час все було чужим і трохи новим, на початках дивувало щось саме в культурному коді Галичини — велика релігійність, те, що релігійні свята святкують інакше, деякі особливості говірки. Бо я зі Сходу, з Донецької області, і це зрозуміло, що в нас інші особливості діалекту. Але загалом це все, зараз вже нічого не дивує.
Мені подобається, що Франківськ компактний і маленький, але це і його мінус. Він як велике село, в якому всі все про всіх знають. Коли мої відео стали віруситись у тіктоку, було не дуже зручно, бо мене багато людей почали впізнавати на вулиці. Хоча я до цього взагалі не прагнула.
Найбільша проблема — те, що через свою компактність і деяку ментальну «закритість» суспільства тут швидко з’являється «стеля» в розвитку твоєї справи й постає питання про переїзд у Львів чи Київ. Я розумію, що це може статися дуже скоро, що для мене є великим недоліком. Ну а найбільший мінус — це віддаленість від дому, понад 1200 кілометрів, я відчуваю іноді, що ніби живу закордоном через це.
Відпочити від буденної реальності в горах
Я почала організовувати бранчі тому, що мені не вистачало спілкування, все моє коло знайомих лишилось у Слов’янську, тож у Франківську довелось все починати заново. Записала відео у тіктоку про те, що немає свого кола, а дівчата у коментарях відповідали, що мають таку саму проблему, кликали на каву.
Тоді з’явилась ідея всіх цих дівчат об’єднати та робити просто зустрічі за кавою зі знайомствами та розмовами про буденне. У мене за плечима великий досвід в організації подій, я вирішила робити це більш масштабно, красиво і тематично.
Тому це все переросло у бранчі, які я організовую вже майже рік. Головна їхня мета — об’єднати дівчат-переселенок між собою та з місцевими дівчатами, дати їм можливість створити собі коло спілкування. Я точно можу сказати, що саме з такою метою ніхто до мене у Франківську такі бранчі не робив, і вони мають популярність. Не знаю, чи є такий формат для ВПО десь в Україні ще.
Згодам почала організовувати дівич-вихідні в Карпатах. Я збираю групи незнайомих між собою дівчат, серед яких і ВПО, і місцеві, ми проводимо три дні у Карпатах, куштуємо місцеву їжу, відвідуємо цікаві місця. Мета, як і на бранчах: отримати нові знайомства для дівчат та нове коло спілкування.
Карпати у годині їзди від міста, але багато дівчат-переселенок не мають можливості туди поїхати: якщо немає авто, то до багатьох пунктів доїхати досить важко, плюс якщо немає компанії, то багато хто не наважується. У мене були такі ж проблеми, тому вирішила виправляти цю ситуацію.
Лякає дурість людей в інтернеті
Особисто я не стикалась з упередженнями до переселенців в офлайн-просторі, тобто в очі мені ніхто такого не казав. Звісно, я чула про те, що деякі люди на Заході не здають квартири переселенцям або утискають чи булять у школі, на роботі. Я знаю ці історії, мені писали в коментарях, коли я активно вела тікток. Влітку минулого року, коли виставила досить іронічне відео про те, що мені подобається і не подобається в Івано-Франківську, його сприйняли надто буквально, воно набрало майже два мільйони переглядів, і на мене посипались тонни хейту, кожен третій коментар був «Їдь додому». Я не розумію людей, які пишуть агресивні коментарі в тіктоку, вони ж не думають, що людина могла втратити дім або він залишився в окупації. Ця дурість людей мене лякає. Таких багато, але в очі вони тобі цього ніколи не скажуть.
Я спілкуюсь із місцевими більше щодо роботи, друзів серед них у мене немає. Бранчі мої теж здебільшого для дівчат-переселенок, хоча я приймаю всіх. З місцевими мені часто складно порозумітись. Бо у багатьох інше сприйняття реальності, вони нічого або мало знають про війну, мають різний рівень травматичного досвіду тощо. Але це більше просто пересічні місцеві, переважно старші. З молоддю легше, хоча теж є свої нюанси.
Розколи на Схід і Захід ні до чого хорошого не призводять
Чи повернуся у Слов’янськ, чи залишуся в Івано-Франківську, я не знаю. Як можна в нашому стані війни щось загадувати? Мрія у мене одна: це Перемога та повернення додому. Але якщо станеться так, що я затримаюсь в Івано-Франківську, то вважаю, що всюди можна розвиватись.
Мій головний висновок за час проживання тут: в нашому суспільстві дуже багато інфошуму, люди нічого не знають одне про одного, і всі ці розколи на Схід і Захід ні до чого хорошого не призводять. Всюди є хороші й погані люди, треба просто робити своє, жити далі й допомагати нашому війську. Мені постійно пишуть люди, яких залякали в інфопросторі, що тут не можна говорити російською чи тебе засудять за те, що ти з Херсону чи з Харкова, і питають мою думку, чи варто їм сюди переїжджати.
Так, деякі стереотипи існують, але не тільки в Івано-Франківську це є, і тут треба загалом по країні працювати з правильним сприйняттям нас одне одним. Ми одна нація, нам немає що ділити і боятись одне одного.
Наталія Виговська, із Запоріжжя через Барселону до Ужгорода
Я жила з донькою в Запоріжжі. Ми дев’ять місяців провели у новому гарному будинку, нарешті у власній квартирі — просторій, затишній. І я дуже добре пам’ятаю день, коли почалося повномасштабне вторгнення — наче в сповільненому темпі.
В ніч проти 24 лютого моя п’ятирічна Даринка дуже неспокійно спала. Напередодні було багато розмов про те, що може початися війна, але я не хотіла в це вірити. Мала прокинулася, і я заспокоїла її — це було близько 5-ї ранку. Відкрила телеграм і зрозуміла, що почалася війна. Після цього я вже не спала. Вранці розбудила малу і пішла чистити зуби. У ванній я почула першу тривогу, не випускаючи зубної щітки, схопила Даринку і побігла у підвал.
Там ми провели перші пару тижнів. Та в якийсь момент я зрозуміла, що починаю руйнуватися. Перестала спати, їсти, працювати, жила в новинних каналах, хоч я і медійниця та знаю про медіагігієну. Тож вирішила виїжджати з міста. До того не планувала нікуди їхати, я просто не знала, що зламаюся. Ми з Дариною поїхали спочатку до її хрещеної в Івано-Франківську область.
Я не припиняла працювати: викладаю у виші, а ще працюю в ІМІ (Інституті масової інформації). У перші місяці ми намагалися забезпечити журналістів захисним обладнанням: броніками, касками. Постійно жила на телефоні. Мені ставало все гірше, весь цей жах, в якому я раптом опинилася, не давав мені жити. Тож вирішила їхати далі — в Іспанію. Я займаюся айкідо, і там жив мій вчитель та ще деякі друзі.
«Чому ти повернулася?»
У Барселоні почалося інше життя. Звісно, всі мені допомагали. Я продовжувала працювати на Україну і не хотіла реєструватися в програмах для біженців. Але з часом мені вдалося винайняти краще житло, донька пішла в школу. За рік вона заговорила каталонською та іспанською. Це зараз я розумію, що їй було в рази важче, ніж мені. Бо я лишалася в українському контексті, а вона опинилася у зовсім новому світі.
Мене всі питають: «Чому ти повернулася?» І я не знаю, як пояснити, що я просто не могла там жити. Так, я могла утримувати себе і доньку, ми навіть ходили в музеї, їздили кудись. Але в мене почалася депресія. Так, я продовжила працювати, і мені було важливо робити щось для України. Але я не думала, що моя психіка настільки слабка.
Півтора року ми провели в Барселоні: обжилися, знайшли друзів, і все було непогано. Мої батьки змогли виїхати з окупованого Енергодару, і ми зустрілися в Ужгороді. Це був прекрасний тиждень. Я знову почала дихати, зрозуміла, що можу повертатися.
Що мені було складно в Іспанії — це велика кількість росіян. Попри те, що я сама народилася в росії та була доволі толерантна до мови, але просто не могла перебувати з росіянами в одному просторі. Я фізично намагалася кудись втекти.
Іспанці ставилися до мене добре, проблем не було, я відчувала підтримку. Я не говорила іспанською, лише англійською. Деколи мене запитували, чому не інтегруюся і не вчу мову. Я відповідала, що не маю ресурсу для цього. Тобто я мала обирати: вивчати мову або, наприклад, працювати і щось робити для України. Звісно, я обрала Україну.
Не вжилася з Ужгородом
Ми не збиралися переїжджати. Але влітку 2023 року приїхали в Україну знову. Зустрілися з моїми батьками в Трускавці. Ми планували з малою повертатися, бо у неї у вересні починалася школа. Та поїздку до Барселони я відтягувала до останнього — врешті взяла квитки на 4 вересня, бо з 6-го у Даринки вже мало бути навчання.
Але десь у 25-х числах серпня я зрозуміла, що не повернусь. Я не хочу їхати туди. Сказала доньці, що ми лишаємося, подумала, де я хочу жити, і обрала Ужгород — там жодного разу не прилітало. До того ж там були деякі мої знайомі. Буквально за день знайшла квартиру, і вже у вересні Дарина пішла у нову школу, а я полетіла розбиратися з усім у Барселону. Коли повернулася, то думала, що одужаю і все буде добре.
Але зрозуміла, що я у великому стресі. Знову не виходжу з дому, не спілкуюся з людьми, покинула пити антидепресанти. Тож у мене знову сталося загострення депресії. Раніше я про це нічого не знала, думала, що це просто собі сум. Але коли сама опинилася, коли ти просто не можеш встати… Але я почала боротися.
Проте з Ужгородом я так і не вжилася. Можливо, не тільки через депресію. Коли почалася війна, я ніби щось загубила — те, що, як мені здається, я знайду тільки в Запоріжжі, коли повернуся. Та пройшли вже два роки війни, і я не впевнена, що зможу це знайти, час дуже мене змінив. Моя донька скучила за життям у Запоріжжі. Я теж, хоч розумію, що ми сумуємо за життям, якого вже ніколи не буде. Я навіть трохи побоююсь, що коли повернуся додому — це знову для мене буде якесь нове місце. Я збиралася поїхати до Запоріжжя, але не змогла. Спочатку жахливо захворіла Дарина, коли я в неї почала розпитувати, через що їй так погано, вона сказала, що боїться, що я поїду у Запоріжжя, і мене вб’ють. Через три дні захворіла я. І зрозуміла, що я боюся не менше.
Звісно, ми з Даринкою ходимо гуляти, в кафе, в кіно. Але я все ще не хочу виходити. Думаю, це звичка — відгороджувати себе від світу, мабуть, щоби бути в більшій безпеці. До того ж мені здається, що тут не всі розуміють, що таке війна і що вона триває. Тут люди просто живуть. Звісно, я не бажаю їм страждань, і, можливо, вони більшу частину зарплати віддають на військо. Тут постійно ховають загиблих військових і в центрі є їхній меморіал. Тож так, Ужгород знає про війну. Але щось у мені не дає довіритися — і це проблема не Ужгорода.
Машини на чужих номерах
Зараз ми всі живемо у війні, і я часто думаю, якими ми станемо після того, як це пройдемо. Бо мені іноді здається, що я стаю більш жорстокою. Але думаю, що нам треба опиратися цій енергії війни, яка просто забирає все світло. Навіть коли я у безпечному чудовому місті, де все є.
У Барселоні я себе відчувала чужою, думаю, що саме через це не виходила. Ніхто не казав мені прямо: «Ти чужа». Це моє внутрішнє відчуття, бо втрата дому забирає відчуття, що ти на своєму місці. Я розумію, що маю навчитися будувати дім там, де живу. Я намагаюся, але мені важко.
Ми стикаємося з упередженнями щодо переселенців. Це може бути і щось дрібне — наприклад, тебе не пропустять на повороті через номери. У чаті будинку, де ми живемо, з’являється повідомлення, наприклад, що хтось поставив десь автівку з київськими номерами. І там починають сипатися коментарі на кшталт «це ось ці понаїхали», «та вони правил не знають», «та ми викличемо поліцію». Це дуже бісить. Бо коли ти чіпляєшся за форму — втрачаєш сутність. Бо я теж українка, не розумію, чому я маю з вами з’ясовувати щось. Так, я з іншого регіону. Але я тут не тому, що сама захотіла. Я вимушена переселенка — ключове слово «вимушена».
Зараз я просто на своїй землі. Так, я не вдома, але в Україні. Це дуже мене заземлило, попри те, що в мене все ще депресія, але частину опори, яку втратила, коли поїхала, — я повернула.
Валентина Тулівцева, із Сєвєродонецька до Дрогобича
У моєї 70-річної сестри онкологія — першу хімієтерапію їй призначили на 24 лютого. Але тоді вже не було куди звернутися, евакуйовували навіть лікарні. А ми 42 доби провели в Сєвєродонецьку. Нас дуже щільно обстрілювали, були зруйновані будинки. Ми ховалися у школі, але і в неї поцілили ракетою. Не стало світла, води, не було куди сходити в туалет. Тому перебралися в приміську зону, де батьківський будинок, і там ще кілька тижнів пробули. Влучання все одно траплялися, а сховищ не було.
Тож ми з сестрою, її шестирічним онуком і моєю собакою Нікою вирішили евакуйовуватися. Можливо, треба було їхати раніше, але ми сподівалися, що це все скінчиться, як у 2014-му. Тоді ми теж були окуповані два місяці, а потім росіян прогнали. Ми чекали цього і зараз.
Спочатку опинилися у Слов’янську, ночували у церкві, вранці мали їхати потягом до Львова, але вночі колію розбомбили, і ми чекали на ремонт. А тоді звичайною електричкою 19 годин без зупинок і в темряві їхали евакуаційним потягом. Приїхали у Трускавець, сестру готували до операції у Дрогобичі, тож ми обидві опинилися там. Сестра перенесла вже дві операції, променеву терапію і продовжує боротися.
Ми живемо в різних гуртожитках, бо мене з Нікою не всюди пускають. У моєї собані стрес, я бачила, як важко вона переносить війну. У Дрогобичі долучаюся до різних заходів, ходжу до психолога. У мене дві освіти, я працювала у проєктному інституті начальницею відділу автоматизації. Але через те, що місто окуповане, підприємство зараз тимчасово не може працювати. Проте і шила я завжди, любила щось таке майструвати, у часи перебудови завдяки цьому і виживала.
Адаптивна білизна для військових
Уже в Дрогобичі я почула, що потрібні адаптивні труси для поранених хлопців. Сусідка, в якої є знайомий військовий, попросила мене пошити, бо це завжди було моїм хобі. Взяла в оренду простеньку швейну машинку — вона шила погано, але дві пари трусів я на ній зробила.
Такої білизни у госпіталях не вистачає, бо її не купиш будь-де. Мені підказали, що у райадміністрації шукають, кому б подарувати машинку, аби вона користь приносила. Тож я звернулася і розказала, що планую на ній шити, то мені й тканину подарували. Потім я ходила в секонди по вживані речі в хорошому стані й перешивала з них. Згодом люди почали приносити тканину, нитки, я докуповую липучки, резинки і шию.
Вже двічі мої труси поїхали в Київ, Запоріжжя, Вінницю. В ательє я дістала основні розміри білизни, а викрійки сама удосконалила — це ж застібки повинні бути, щоб не тиснули. Зараз мої вироби гарнесенькі: в них поранений і по коридору може пройтись у лікарні, вони на шорти схожі, я додала кишеньку ще. Нині в мене в роботі 15 трусів. Радію, що можу щось зробити для наших захисників.
Не звертаю уваги на упередження
Раніше була у Львівській області, наприклад, у Трускавці, але в Дрогобичі опинилася вперше. Я навчена вже не звертати увагу на якісь упередження щодо переселенців, думаю, такі люди є всюди, тож не зважаю і мовчки проходжу повз. Не хочу загострювати цю проблему.
Містечко невеличке, мабуть, удвічі менше за наше. Красиве, спокійне, затишне. Таке компактне, я тільки пішки ходжу — транспортом і не користувалася. Є й недоліки: багато сміття на вулиці, переповнені сміттєві баки. Я два роки тут живу, і досі з цим нічого не зробили.
Їхати кудись із Дрогобича для мене немає сенсу, будемо чекати перемоги. Чи було складно адаптуватися? Не знала, як себе поводити спочатку, як говорити. Бо я і російською говорю, і українською. А реакція на російську в людей часом агресивна. Потім я звикла і зараз просто не звертаю уваги. Психологи кажуть: це не мій психологічний стан, а стан того, хто мені робить зауваження.
Тож заняття з такими спеціалістами допомагають. Психологічна допомога не була доступна одразу, як я приїхала, але згодом багато організацій приїжджали зі спеціальними програмами. Є індивідуальні зустрічі та групові.
Крім пошиття адаптивної білизни для воїнів, також плету маскувальні сітки — беру із собою Ніку, вона ходить там, нікому не заважає, а надихає на роботу. Ходити на повноцінну роботу не можу, бо нема з ким лишити собаку. Їй скоро буде шість — це вже третій день народження у Дрогобичі. Її порода — західносибірська лайка, вона дуже чемна й красива. А Нікою я її назвала на честь своєї кішки. Вона прожила майже 19 років, була біла, з різними очима: одне блакитне, друге коричневе.
